Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Ви бачили? Ви бачили?

— Що він зробив?

— Але хто ж він?

— Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, — діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив,

хто був той зухвалець і що він зробив. — Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! — крикнув пан обозний, і все довкола закипіло.

15

— Хапайте шпигуна! — крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха.

I хвилі пішли по майдану.

— Знайти хлопця, — звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. — Знайдіть його! — повторив єпіскоп.

— За мить, владико, — сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архирея за спиною, а тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей.

— Отче Зосиме, хутчіш! — принаглив його Купа.

— Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, — одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню.

16

А Михайлик тимчасом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.

Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали, і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спадало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись, до владичого дому на розправу.

— Швидше, швидше! — благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. — Ой, хутчіше, синку!

— А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, — відповідав що» разу Михайлик і… йшов усе повільніше.

— Схотів на шибеницю! — покваплювала матінка.

— Хіба ж я в чім винен? — простодушно питав Михайлик.

— А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! її вже, кажуть, тричі викрадали.

— I я вкрав би! — і вперта складка залягла під губою.

— її вже, кажуть, і вбити намагалися.

— Ну, от бачите! _Що?

— А те, що треба мені бути при ній.

— Але ж ти чув, що там горлав той триклятий Пампушка: шпигун і шпигун!

— От вони й справді подумають, що я шпигун… коли втечу-таки.

I йти далі Михайликові було важче та важче, аж сам навіть збагнути не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі.

Не Подолянка ж!?

Він спинився, бо в голові все паленіло, мов у пеклі.

Потім сказав:

— Там лишився ж той… Пилип отой!

— Та й що?

— Треба й мені… — і засвітились його соколині очі.

А якусь мить постоявши, Михайлик раптом завернув назад, до Соборного майдану, бо ж був з тих добрих хлопців, несміливих і лагідних, що про них кажуть так: телят боїться, а воли краде, — бо дитяча, мовляв, натура.

Його, як добрий кінь, несло назад кохання, бо ж хлопець, іще того й не розумів, що всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя, — і хоч життя гірке те (від кохання) зараз починалося, йому здалося, буцім зразу ж ясен і прекрасен став білий світ…

Він квапився бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під собою землі не чув, аж наче так осліп, нещасний, від тої отрути кохання, що й рівчака перед собою не вздрів і так заорав туди носом, аж кров пішла, аж загули джмелі в голові, і все йому перед очима коливалось, бо здалось йому, що в той рівчак летів аж надто довго, і вже на дальшому шляху назад, до покоїв єпіскопа, те почуття польоту ні на мить не облишало його, бо ж у голові макітрилось, і вся земля наче тікала в небо.

Матінка, мало не ввалившися з ним у той рівчак, не випускала знов його руки і ледве встигала за ним, хоч це було й нелегко, 6о почуття польоту, яке в нім народилось — при першому погляді на панну Ярину, а не при падінні в рівчак, — це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.

I матінка відчула все це вмить.

17

Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.

Удвох вони, — сусіль — до хати! — ввійшли сливе ніким не вбачені та й стали собі в кутку — вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.

А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.

Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.

— В душі народу — темна ніч! — волав до громади Пампушка. — А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид, і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.

А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

— Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

— Та й що ж?

— Мене сірома ледве не побила…

— Шкода, що не побила! — кепкуючи, сказав хтось од вікна.

— Про що ж ти просиш раду? — спитав Мелхиседек.

— Владою вам даною, пресвятий отче, — смиренно мовив пан Пампушка, — потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв — геть!

— А то чому ж? — спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.

— Чому ж? — спитав і сам єпіскоп.

— Війна! — розвів руками пан обозний. — А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.

— Ти хіба тямиш по-грецькому? — здивувався єпіскоп.

— Є ж на світі перекладачі!

— А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? — запитав єпіскоп.

— В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.

— А пшона?

— Ще менше. Нема кому проса рушити.

— Сала?