Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

…Мусульманський розбійницький світ тримало в постійному страсі запорозьке лицарство, Січ-мати, могутнє орлине гніздо вчорашніх кріпаків та наймитів, що на нього мусило боязко оглядатись не тільки власне українське панство, а й вельможі сусідніх держав — Польщі й Туреччини, Австрії та Венеції і господарі волоські, і князі семиградські, і всякі інші володарі, царі й королі, — гніздо звитяжців, найчесніших, найсміливіших з простого люду України, котрі не корились ані своїм, ані чужим панам, що їх, як кажуть, і куля не брала, і шабля не рушила, що з вогню виходили мокрими, а з води сухими, — гніздо народних мужицьких лицарів, які, покинувши свої обійстя, батьків, жінок, дітей і наречених, стояли на сторожі всього християнського світу, на самому його краю, до сторони бусурманської широкими грудьми…

…Про дві поважні сили, котрі повинні християнський світ супроти бусурманського, православний — проти католицького відстояти і вберегти, про дві горді сили, про Москву й про Україну, саме й думав, на мить замислившись, сивоголовий гуцул Романюк.

I, думкам своїм відповідаючи, галичанин сказав:

— Ось чому я поспішаю до Москви…

— Амінь! — перехрестившись, завершив владика.

А вся громада встала і вклонилась цьому сивоголовому, мудрому й дорогому гостеві.

23

— Амен! — повторив гуцул по-латинському, потім звично, як і належало недавньому канонікові, перехрестився п'ятірнею, на католицький кшталт, та й стояв серед хати, похиливши голову, що на ній ще не заріс кружок ксьондзівської тонзури. \

Може, бджолиний рій його думок, який щойно злетів до мирославської громади, ще жалив йому душу?

Чи гнітила якась особиста турбота?

Чи, може, бентежила його прийдуща розмова з панною Кармелою?

Чи далекий та небезпечний шлях до Москви, який чекав його попереду, вже будив тривогу й клопіт?

Втупивши очі в підлогу, Романюк бачив під ногами грубезний шар трави та зілля, квітів, рути, м'яти, рясно понатрушуваних по архирейських покоях, як і по всіх хатах, хоромах і церквах України, як воно й годилося в переддень Зелених свят, веселого празника весняного відродження землі, в переддень Клечальної неділі, що прожила тисячоліття відгомоном праслов’янських ігрищ мирного народу-хлібороба.

Од запаху прив'ялої трави в гуцула сумовито й солодко стискалось серце.

Хрускотіла під ногами осока. Сумно дихав степовими пахощами сивий чебрець.

Гіркувато пахтів любисток, — гіркий, як і все, що зводить па думку любощі, кохання, милування.

I полин, і татарське зілля з болота, і прихатній канупер, яснозелений і неповторно запашний, і все те розмаїте зілля здіймало таке п'янке струміння пахощів, аж паморочилось Романюкові в голові, 6о ж і він з дитинства знав чимало всяких добрих трав і квітів.

Як водиться, стояли по кутках архирейських покоїв, попід стінами, межи вікнами й тільки-но зрубані гілки клечання — з клена, з осичини чи з черемшини, березового чи калинового з важкими китицями білого цвіту, і він усім цим дихав, Романюк, і все те вбирав жаднющими очима.

Старий галичанин радів цьому. пишному святу весіннього буяння, святу, яке знавав і в себе дома, — радів, як і ми з вами, читачу, сивий ровеснику мій, раділи в дитинстві Клечальній неділі, як і наші діти раділи б їй тепер, коли б ми схотіли встановити в себе яке-небудь осібне свято весни та миру, відновивши прадавній клечальний звичай, у якому є стільки добрих пісень, що вславляють весну і кохання, звичай, у якому стільки поезії та любові: до природи рідного краю, до краси життя, до людини.

Він, правда, ні про що таке тоді й не думав, той подорожній галичанин, його тільки враз охопило прозоре почуття прекрасного, солодке заціпеніння, але він раптом схаменувся, гречний і вихований чоловік, бо здалось, буцім він простояв тут, мовчки, непорушно, неуважно — годину, день чи й тиждень.

24

— То чого ж, пак, ви все-таки пориваєтесь до Москви, пане Романюче? — знову спитав Демид Купа, і йому не просто так, знічев'я скортіло розпитати гуцула ще докладніше, ні, йому доконче треба було все те з'ясувати, бо, входячи в велику й небезпечну гру державних підступів, він мусив достеменно знати все, що діється круг нього, щоб розуміти — кого можна зраджувати, кого можна продавати, кого слід берегтися, а кому, бодай на час, слід залишатись вірним. — То чого ж ви все-таки поспішаєте до Москви?

— Хіба я про це не казав? — здивувався Гнат Романюк.

— Ще ні, панотче.

— Йду розповісти, — мовив гуцул, — добрим руським людям і цареві, що бачив я у Ватікані, що бачив я в Європі, в Польщі, на Вкраїні. I чого не хочу бачити в Москві…

— Чого ж не хоче пан канонік бачити в Москві? — спитав Пампушка. — Що єгомость бентежить?

— Біля московського престолу, кажуть, уже купчиться німота — і шведська, і гольштінська, і голландська: повен царський двір…

— Вам хіба не все одно, панотче?

— Я мушу попередити царя, що ксеноманія… чужебісся тобто… це неміч смертоносна, яка вже зачумила всіх слов'ян… — і він, звнчно обмацуючи бурштинові зерна, хутко й неголосно заговорив: — Жодна сім'я під сонцем споконвіку не зазнавала такої кривди, як ми, слов'яни, від німців… Звідки голод? Звідки злидні? Звідки утиски? Куди йдуть наші сльози, піт, мимовільні пости? Все це пропивають купці заморські, чужинні полководці та різних держав посли…

I знов тихо стало в домі епіскопа.

А Романюк провадив далі:

— Іноземні купці тримають скрізь комори з крамом, відкупи та промисли всякі, купують задешево наші багатства, а нам товари возять дорогі й непотрібні… Де пригожі задля торгу береги, все це німота захопила, відігнавши слов'ян од морів — від Балтії, Ядрану, від Егейського, від Чорного й Азовського, і від річок, запроторивши всіх нас у поле широке — потом поливати його, орючи! Кров'ю поливати його, воюючи…

I Романюк на хвилинку замовк, приголомшивши мирославців таким широким плином прикростей.

— Злоба і ненависть! — тоненько просурмив пан Хівря.

— Еге ж, — погодився Гнат Романюк. — Злоба і ненависть.

— Вони вас засліпили, отче, — зітхнув пан Хівря. I навіть змахнув сльозу.

А галичанин посміхнувся. I знову, з тим же запалом, заговорив:

— Часом і добре щось приносять чужоземці в нашу хату. Але ж нічого — задарма, вимагають розплати сторицею. Лікарюють, варять скло та порох, копають руди, ллють гармати, а нас, невігласів, навчити не хотять.

Він дихав тяжко, аж постарів раптом, цей сивий, але ще моложавий і дужий чоловік, бо кожне слово, передумане тисячі разів, знову й знову ранило його самого, і він поблід, і голос йому став тремкий, а очі палали натхненням і гнівом:

— А інші похваляються якоюсь потаємною наукою, невідомою на Русі, але ж вони й самі не мають нічогісінько, оті бундючні зайди, крім суєтних звань магістрів та докторів, але все; це мана: розумні чужоземці — німці, франки, тальяни, що вигадали й друкування книг, і термометри, і годинники, і гравірування, і гармати, вони сидять у себе вдома, прославляючи трудом свою вітчизну, а до нас приходять шукачі пригод, охочі до легкого хліба, злодюги й завойовники, які нам кажуть, буцім ми без них не здатні ні до чого, і всі землі слов'янські сповнює силенна-сила пустих писак, і множаться при наших дворах королівських, царських та гетьманських — зажерливі чужинні царедворці, які, мов голодна черва, жеруть усе слов'янське!