Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Вихопивши з китайської вази на столі запашний листочок кануперу, галичанин розтер між пальцями, вдихнув його неповторимий дух і хотів був продовжувати, але обозний недовірливо спитав:

— I ви про все це, отче, скажете московському цареві?

— Доведеться. Я скажу про небезпеку. I про єдиний порятунок, щоб не втонути в чужинному морі: тримайся, царю, України! Але тримайся, а не тримай! — в цупких руках твоїх бояр та здирачів, та шинкарів з орендарями, що набивають государеву казну сльозами й потом… Деякі ж твої бояри, царю, так запопадливо натоптують свої кишені, що декому здається вже, ніби під руським царством жити — поганше є мучительства турецького. Ось чому немало посполитих українців потрапили під стяги зрадника Пихатого…

— Такі слова — цареві?! — жахнувся пан Купа.

— Я до нього йду, бо вірю… в правду.

— I тобі не страшно? — спитав боярин Шутов, що вже прокинувся і слухав його мову.

— Страшно. Але… мушу!

I Романюк замовк, задумався, бо й справді, він робив, що мусив, що веліла совість, що веліла любов до народу, до простих людей.

Він же й не думав тоді, що буде з ним самим, — хоч потім усе й склалося препогано.

25

Чи то передчуття недоброго майбуття, а чи якась турбота нинішнього дня роз'ятрювала душу, але Гнат Романюк стояв хвилинку мовби не в собі.

Владика поглядав на нього й розумів, що це не втома. I не роздум. I не спогад. I не хмари майбутнього.

— На вашому чолі — турбота, домінус Ігнатій, — сказав єпіскоп. — Зарадити я можу? Га? Скажіть!

— Клопіт пана Романюка, — раптом скочив Пампушка, — чи не краще б осягнути після ради?

Та Мелхиседек перепинив:

— Кажіть-но, пане Романюче. I галичанин сказав:

— Гетьман оце тепер на мене розлютився ще й за те, що в його війську я підмовляв слов'ян, найманців вашого недоляшка, і кільканадцятеро сербів і поляків перейшли зо мною в Мирослав. Але…

— Що з ними сталося? — стурбовано спитав єпіскоп.

— Оцей ось пильний пан, — кивнув Романюк на Пампушку, — звелів усіх завдати в холодну.

— Чим же вони завинили? — спитав Мелхиседек. — За віщо ти їх кинув до тюрми?

— Аби нічим не встигли завинити, — повів плечем обозний. — Щоб далі од гріха, я їх уже звелів… — і пан Демид Пампушка зробив рукою біля шиї рух, який не міг нічого більше означати, тільки зашморг. Гуцул страшенно зблід.

— Який диявол це тобі порадив?! — скрикнув єпіскоп.

— Пес! — кидаючись до виходу, гарикнув Романюк.

— Доміне! — услід йому гукнув єпіскоп.

— Прощавайте! — вибігаючи відповів галичанин.

— Припиніть мерщій страту! — звелів Мелхиседек куценькому ченчикові. — Та швидше ж!

— Я швидко, ваше преосвященство, — відповів отець Зосима, ледве пересуваючи ноги, і дрібним кроком почовгав до порога.

— Диба, як муха в сметані, — сердито буркнув Глек та й кинувся геть.

Випереджаючи ченця, з кімнати вискочили за Романюком і Михайлик з матінкою.

За ними — ще люди.

Лиш потім — ченчик, який, з вельми великим почуттям власної гідності, як те й бува в усіх келійників, прочимчикував у двері, де намальована була прекумедна парсуна Козака Мамая, схожа чимось на голландські жанрові картини того часу.

Куценький ченчик, скинувши оком на тую парсуну, завше люто плювався.

Сплюнув, ступаючи повагом з архирейського дому, й тепер.

26

Ані в казці сказати, ні пером не списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча, на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці.

Та й не тільки в покоях єпіскопа.

А й на Соборному майдані.

I по всьому місту.

Люди мерщій посунули на базар, де височіли шибениці, бо ж полетіла звістка про страту чужинців, як полум'я тривоги по степах — од вежі до вежі.

Коли галичанин хутко ступив на панський ганок архирейського дому (бо там був ще й хлопський ганок), то на широкім подвір'ї, обнесенім високим парканом з білих, від кори не обідраних і вгорі загострених березових колод, усі вже там знали, що приключилося з його товаришами, і в юрбі залунали крики вітання й співчуття.

Біля Романюка на ганку опинився з матінкою й Михайлик.

— Я буду з вами! — буркнув парубок і, на ходу, взяв сивоголового за руку.

— Ми — з вами, — мовила й матінка, не відстаючи від них і беручи гостя — за другу.

Вони вже були біля високих, лепсько мережаних і прикрашених клечальними гілками воріт, які виходили на майдан, де попід вікнами архирейської господи скупчилося стільки цікавих і стурбованих людей.

— Одведи мене, легіню, до тих шибениць, — попросив галичанин.

— Де ж вони?

— На базарнім майдані…

Виходячи з двору, порослого старими височенними вишнями, Кохайлик озирнувся на архирейський будинок і в шестикутній рамі вікна другого поверху побачив знову її, владичину племінницю, Ярину Подолянку. Панна дивилась не на подвір'я, а кудись далі, над парканом, бо ж архирейський дім стовбичив біля церкви на високому горбі.

Будинок цей звів колись (років за півтораста до початку нашої повісті) Ярема Ярило, давно забутий, а славний у ті давні часи майстер на всячину, що був і будівничим, і корабельником, і меблярем, і зброярем, і гончарем, і художником.

Він створив колись чимало мудрих та хитрих штук, той Ярема Ярило, а коли б не загинуло все те в пожарах воєн та лихоліть, коли б не плюндрували нашої вітчизни лихі сусіди, ми славили б умільця й нині, як славлять інші народи своїх давніх майстрів, славили б його й за церкви та будинки муровані, за мозаїки в храмах і палацах, за парки плановані, за кахлі мальовані, за скульптури й картини, за все те, що бачили тоді по наших містах і селах іноземні мандрівники, за діло рук митців та будівничих України, які були зугарні та кебетні на все добре й хупаве, що прикрашає людині життя.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а це ж він, той Ярема, побудував у Мирославі дерев'яну п'ятиглаву церкву, що її красою милувались не тільки мирославці, а й чужедальні мандрівники, які вже бачили на світі силу всяких див.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а чи не він же, Ярило отой, чи не він будував давно колись у місті Луцьку чи в подільському Кам'янці — відомі фортеці, а чи ренесансні будинки ві Львові, що й досі там радують зір…

Ми з вами, читачу, не знаємо, а це ж либонь він колись намалював уперше й поличчя нашого Козака Мамая і, як усякий щирий художник, допустився перебільшень, узагальнень та підкреслень, в тім образі скупчивши риси національного характеру, втілення духу українського народу.