Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Другу пісню.

Третю…

— Гей-гей!..

Пiсня третя, вечiрня й нiчна

1

Сюди тень, туди тень — та й минув увесь день, — день, повний несподiванок i пригод.

2

Скінчивши, нарешті, вечірню відправу, що під кінець її довелось єпіскопові прощатися у вівтарі з Омельком, котрий, проспівавши «Світе тихий», мусив рушати в путь, — скінчивши, нарешті, вечірню відправу, що на цей раз видалась особливо довгою, Мелхиседек, задихаючись від утоми, зняв з голови митру, важку, цупку, мов казанок, цяцьковану по золоту перлами та самоцвітами, скинув, хапаючись від нетерпіння, й блискучий саккос із золотими дзвінцями, зняв швиденько і омофор, пояс, поручі й підризник, бо вельми душно було в церкві, уже й спочив трішки, в самій рясі посидівши обіч жертовника на ослоні, біля віконця в східній вівтарній стіні, вже йому й люлечки покурити схотілось, аж вуха пухли, вже й попоїсти була пора, — службу ж правлять натщесерце, — а люди з церкви не розходились і не розходились, чекаючи, певне, архирейського напутного слова, хоча казання в суботу проголошувати й не годилося, бо задля проповідей одвіку призначалось тільки неділешню літургію, та й стомився нині владика, а до розмови з мирянами готовий не був. Але…

— Доведеться-таки, — кивнув архирей вітцеві Варламові Лобанівському, настоятелеві мирославського собору, протоієреєві, тобто найстаршому попові, котрий гадав, маючи до того вельми поважні підстави, що з вітця Мелхиседека — архирей, як із вола херувим, як із висівок паска, як із цигана рабин, як із кота борщ, бо ж від нього за цілу верству тхне козарлюгою, байдебурою степовим, січовиком-голодранцем, а не церковним вельможею, бо ж не вичавлює він сьомого поту з напівголодних кріпаків, що належать до єпіскопської кафедри, бо ж розмовляє по-людськи з босоногою челяддю, що служить йому в архирейській господі, бо ж не знає цей владика до пуття ані святого письма (хоч і вчився колись в Академії), ані треб, бо ж йому від ладану в голові паморочиться, та й до тютюнища привержений, та й до чарки, старий собака, не байдужий, та й приятелює з такими зайдами, як той анахтемський Козак Мамай, що на лиху годину з'явився оце в Мирославі, — та й іще чимало було у вітця Варлама поважних причин — не любити, зневажати й пуще вогню боятися Мелхиседека, бо ж він був певен, оцей руденький. попик, же тяжка архирейська митра більше личила б йому самому, і в цьому святому переконанні підтримував його останнім часом і сам пан Купа-Стародупський, до якого всім пастирським серцем і глибокою попівською кишенею щиро горнувся, ластився й липнув далекоглядний отець Варлам, котрого деякі миряни вельми шанували, бо він служив божу службу з таким захопленням, аж плакав, бо носив цибулину в кишені й раз по раз. нюхав, розтираючи в пальцях…

— Що доведеться? — спитав, не зрозумівши, отець Варлам.

— Доведеться мовити слово, — пояснив Мелхиседек.

— Яке там у суботу слово! — буркнув отець Варлам і вирвав з довгого й не вельми рясного попівського пучка на потилиці рудющу волосину, що він робив завжди, хвилюючись чи сердячись, але від того майже не лисів, хоч і насмикував за день добру мичку (матушка плела з того волосся килимки, начеревники, скуфійки та ще силу всякої всячини), бо ж він завжди або гнівався, або нуртував… Волосся валялося жмуттям і по всьому вівтарю (за що йому від матушки перепадало, бо пропадає добро). — Хто ж таки в суботу каже проповідь! — і він знову з тихим тріском видрав собі волосину і спересердя хотів був кинути її додолу, але, схаменувшися, сховав до глибоченної кишені.

— Люди ж чекають напутного слова!

— Дурна череда, а не люди!

— Ви мене таки переконали, отче Варламе: треба мирові дещо сказати. Оце зараз. Саме в суботу!

— Ат! — і він знову вирвав волосину. — 3 підручників гомілетики відомо, же вчена дидаскалія, спираючись на слова Іісуса Христа і святого Петра-апостола, бачить у літургійній проповіді…

— Пора! — немовби й не чувши направи попа Варлама, буркнув сам собі владика і виступив з вівтаря через дияконські двері — з намальованим на них (ні, не Мамаєм!) архангелом, — і зійшов на амвон.

Тут отець Варлам уже не міг уговтувати владику — перед усім народом, він тільки поглядав з прихованою люттю і сподівався воздати йому за все, щоб тіло й душу владики воврещи в вогненну дебр, і він зичив архиреєві всяких лих, во глибині душі своєя вповаючи, що вітця Мелхиседека, якщо все-таки є справедливість на землі, обов'язково вб'ють в одному з найближчих боїв, куди його нечистий носить, як справжнісінького полковника.

Отець Варлам був не з тих стародавніх українських попів, що чорну муку приймали від польських жовнірів та ксьондзів; не з тих, хто йшов на смерть мученицьку за народ, за православну віру; не з тих, кого, не навернувши до унії, поливали олією й клали в жар; не з тих пастирів, з кого живцем здирали шкуру або вкидали в бочки з понабиваними гвіздками й котили з гори; не з тих попів, що смерть приймали разом з мирянами, коли польські вояки з попами уніатськими винищували непокірні села, навіть старих, жінок і дітей, — отець Варлам не був таким попом…

Це був звичайнісінький піп, зажерливий і від неробства знавіснілий, заздрісний і неохайний, продай-душа, бо охоче продався б кому-небудь, якби його схотів хтось купити, — одним словом, це був звичайнісінький піп, із тих, кого стрічаючи, миряни мерщій хапаються за гудзик чи гаплик: піп з хрестом, а чорт з хвостом! — і такий, мовляв, побожний, як у святого Юрія Побідоносця кінь…

Якби перехопив хто погляди, що їх кидав на владику цей рудий попище, зразу зрозумів би, яким чортом дихає цей божий слуга.

Він дивився на ноги єпіскопові, і здавалося, що поглядом перебиває кістки йому, так не хотілось, щоб єпіскоп сходив нині на амвон.

Та владика був уже там.

Поправивши на голові скривавлений завій, він мовив до людей хороше, просте слово:

— Миряни!

Шарудіння й ледве чутний поважливий гомін — раптово вщухли (тільки мушва бриніла над головами), бо люди ждали пастирського слова, такого потрібного в тривожну годину війни.

— Миряни! — повторив єпіскоп. — Сьогодні довго балакати не можна… за всіма церковними правилами, що їх так добре знає наш отець Варлам, хай благословить його милосердний Христос-спаситель! Тож я скажу небагато: роботящі люди міста збентежені намовляннями вітця Варлама, щоб жоден православний протягом Клечального тижня… щоб не брався ні за холодну воду, як це й годиться Зеленими святами, бо в ці дні працювати завше було гріх!

Неначе хвиля пройшла по церкві після слів архирея, бо саме цього люди й чекали від нього: працювати чи не працювати?

— Отож, діти мої: правду каже наш отець Варлам… I ще вища хвиля знялася в соборі, сколихнувши юрбу збентежених мирян.

— Правду піп каже, — провадив далі єпіскоп, — бо ж саме так у священних книгах писано, так і звичаями предківськими заведено. Ми ж бо рідні звичаї шануємо. Але… — і владика на коротку мить замовк, а всі чекали, що він скаже далі.

Чекав і той рудий попище Лобанівський.

— … Але ж війна порушує звичаї… і не за книгами церковними, а за правдою людською й божою. Отож, миряни: преповажного вітця Варлама слухайте, а його науки не сповняйте!

Коли владика на хвилину замовк, отець Варлам, святенно, тихо, але виразно, щоб усі в храмі чули, заволав:

— Господи! Відпусти йому гріхи його…

Білі вуса владики розпушились, наче коси дівочі, вітром розмаяні, і він чорним оком повів по церкві, де тиша панувала, хоч мак сій, глипнув і на вітця Варлама, що вже скуб собі з патлів заразом по кілька волосин, і повів свою просту мову далі:

— Хто не хоче знов підпасти під шляхетське здирство, яке несе нам Однокрил, той мусить весь Клечальний тиждень працювати, в поті чола здобуваючи волю козацьку, для діла правого, богові вгодного, для наших дітей і онуків, во славу нашої України! — і єпіскоп проголосив за Вкраїну молитву, а сказавши «Амінь!» — знову звичайним людським голосом, а не попівським розтягом, раптом додав: — А завтра скидатимем дзвони…

— Які це дзвони? — нехтуючи найпростішою пристойністю, вихопився отець Варлам.

— 3 усіх мирославських церков.

— I з нашого собору? — скрикнув отець Варлам.

— Звісно ж! — відповів владика, а всі, хто був у церкві, ахнули.

На соборі ж новісінькі дзвони повісили тільки минулого літа, і городяни хвастали ними перед приїжджим купецтвом, перед мандрівниками чужоземними, бо й справді було чим хвастати, бо всі сторонські люди говорили, же таких дзвонів не бачили ніде.

— Переллєм на гармати. А коли війна скінчиться, знов переробимо в дзвони, — провадив превелебний, і раптом посмішка торкнула йому губи: — Наш отець Варлам скаже зараз, буцім гріх нам буде непрощенний. Але ж де гріх, там і покута. I краще вкусити гріха, ніж потрапити знову в лядську кормигу. Чи не так, миряни?