Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Кари йому, кари! — загукали на пана обозного десятки голосів. — Обіцяно ж йому: ребром за гак!

— Голодні ж воюємо!

— На війні ж без паляниці, як без гаківниці!

— Може, вам іще й калачів напекти? — глузливо скрикнув пан Пампушка.

— А чого ж! — сердито відповів єпіскоп. — Козак не жартує ні мечем, ні калачем!

— На палю його, сучого сина!

— Ребром за гак!

— Але ж я там уже дещо встиг упорати, ваше преосвященство, — бачивши, що жартам настав край, заспішив пояснити пан обозний. — Я сьогодні ж увесь день там…

— Мало! — не слухаючи, що той скаже далі, обірвав полковник.

— Я вже там, пане полковнику, встиг трохи подбати й про…

— Мало! — знову кинув полковник.

— Кари йому, кари! — знову загукала громада.

— Чуєш? — спитав єпіскоп. — Не тільки я, а вже й народ прирік тебе до кари: якщо за тиждень у нашому городі…

— В облозі?!

— … Якщо не буде всього, потрібного задля козацької душі та тіла, тебе скарають-таки найлютішою смертю.

— Але ж, владико… — жахнувся обозний. — Як же я зумію…

— За невміння деруть реміння.

— Та де ж я все візьму? Те, чого нема?! Де я візьму? Я ж — не чаклун!

— Є між нами чаклун, — стиха озвався Саливон Глек. Аж тихий вітер пройшов між народом:

— Козак Мамай?

I всі озирались: чи не тут він? А за хвильку ввесь гурт мирославців завирував:

— Козак Мамай! Козак Мамай! Козак Мамай!

4

Він був тут, поблизу ж.

Сидів собі на невисокому горбочку, під старим кремезним дубом, ніби нічого й не коїлось на ближнім моріжку, начебто не його й кликали стільки голосів.

Сидів він у звичайній своїй споглядальній поставі, ноги по-турецькому склавши, як Ходжа Насреддін.

3 незворушним спокоєм в очах.

3 якоюсь іншою бандурою в руках.

А біля нього — ратище козацьке, загнане до половини в землю.

До ратища — коня прип'ято, винохода-ступака, того самого Білогривця, що його Мамай намалював собі на чорній стіні гетьманської цюпи.

Біля коня — наш добрий знайомий, Песик Ложка.

Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, — але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний. гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.

Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, — на щастя, бач! — і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав:

— …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я — за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся — стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся — церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася…

I треба ж було видіти його обличчя в цю мить!

В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая — лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти.

Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, — і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості — до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття.

Мамай вів далі свою казочку, нехитру-немудру, та вже не тільки дитячих поглядів прагнув, а й до голосів на недалекім моріжку прислухався, до людей, що його кликали, бо вже розумів, що казочці ось-ось настане кінець.

— Укусив я пряничка — церковця одчинилася. Увійшов я в ту церковцю, аж бачу в вівтарі — бог-син і бог-отець…

I зненацька урвав:

— Але — казці кінець!

Діти вражено загомоніли, засмикали Козака, та треба ж таки було з мандрівки по небесах повернутися до справ земних, невеселих, ратних, козацьких, бідняцьких.

Громада вже сунула до нього, — знали, де шукати: цього ж дуба, років з двісті тому, він сам тут посадив, як і по всіх либонь городах України були старезні, його ж рукою саджені, дуби, — тож люди й сунули саме сюди, бо Козак полюбляв цей горбок, цей дубок.

Гуртом підходячи до нього, мирославці били Мамаєві чолом:

— Тільки ти порадиш нас, Козаче!

— Чого не може громада, — відмовив Мамай, — того й Козакові зась!

— Ти знаєш більше за нас!

— Від усіх — не більше, — чіпляючи бандуру на дубову гілку, закинув Мамай.

— Ти ж усе вмієш!

— Дещо вмію, — погодився запорожець. — .Ти ж можеш усе, чого схочеш!

— Хочу я й справді — багато. А можу… — і Козак Мамай розвів руками, і око прискалив кумедно, і вусом повів. — Гай-гай!

— Гай та ще й зелений! — сказали добрі люди. — Ми таки й справді зараз мусимо зробити більше, як можемо..

— Ні, — заперечив Мамай. — Ви, панове-громадо, більше можете, ніж вам здається. Ви більше маєте, ніж ви знаєте. Ви більше знаєте, ніж гадаєте, більше сієте, ніж пожинаєте. Ви, панове-товариство, більше здужаєте, ніж оце зараз хочете, бо ж ви ще й не знаєте всього: що ви можете, що ви вмієте, що ви маєте…

— Але ж нам треба знайти саме те, чого нема!

— Все, що нам потрібно для війни, для подолання!

— Все це є в Калиновій Долині! — проголосив Козак Мамай. — В оцій багатющій землі.

— Де ж воно?

— Де?

— Треба шукати!

I наш Мамай, уклонившись воєначальникові, старшині й поважним панам-цехмайстрам, віддав чолом і всьому народові і мовив:

— Хай нас рятує рідна земля. Мовчання скувало громаду. Тиша пойняла весь гурт людей.

А Козак Мамай, повагом одійшовши до кущів калини, на горбок, став навколішки та й припав до землі. В благанні. В молінні:

— О, земле…

Та й усі, хто там був, повклякали на землю, і громада, наче одні великі груди, глибоко зітхнула:

— Земле-матінко!

— Дай сили! — молився Мамай.

— Дай сили… — одностайно видихнув гурт.

— Рятуй і поможи!

— Рятуй… і поможи…

— Відкрий нам лоно щедре…

I, вухом до землі припавши, Козак Мамай слухав.

Усі ждали.

Кивало за вітром білопінне калинове гілля.

Туркотіли голуби на дзвіниці.

Дзвенів у високості жайворон.