Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Ульман замовк, потягся до сигарет. Карл запропонував свої.

— Генеральські… — сказав Ульман, не то схвалюючи, не то засуджуючи. — Варіант такий… Живе в нас у селищі один старий — штейгер на пенсії. Людина гарна, нашого гарту. Коли будували завод, його мобілізовували. Повинен знати розташування підземних галерей, усі там входи й виходи. — Знову помовчав, лише спалахувала й гасла в темряві червона цяточка сигарети. — На тій території були шахти. Більшість з них давно вироблені, закинуті й завалені. Старий Гібіш знає їх як свої п’ять пальців. Можливо, він і виведе нас…

Карл кілька секунд обмірковував пропозицію Ульмана. В цьому плані щось

крилося — невизначене, туманне, але перспективне. Кремер накрив долонею руку Ульмана — велику, шорстку.

— Коли можна чекати на результати?

Ульман підвівся, покликав за собою Карла. У закапелку біля входу підняв цеглину. Вузький промінь ліхтарика освітив під цеглиною добре замаскований тайник.

— Навідайтесь сюди за три — чотири дні, — мовив. — Тут знайдете повідомлення про дату й годину зустрічі.

— Але справа не терпить, — почав Кремер. — Щодня — ешелон цистерн з бензином!..

— Вони проходять через наш, вузол, юначе, — поплескав його по плечу Ульман. — Я сам формую потяги й відправляю їх далі. Гадаєте, це солодко?

Дощі припинились, повіяв вітер і висушив мокру землю. Кінець листопада, вже б і снігу випасти, а зимою й не пахне. Тепло, трава зеленіє…

Ульман лежав під колючим ожиновим кущем, що на ньому червоніли буйні ягоди. Треба було підійти на два кроки, аби помітити Фрідріха, — він знав тут кожну стежку ще з дитинства: разом з іншими хлопчаками обтрушував дикі груші, до крові дряпав руки й обличчя, дістаючи тверді, кислі ожинини, влаштовував на пологих схилах горбів справжні військові баталії.

Як давно це було! І не віриться, що було… Невже це він тоді швендяв у коротких штанцях і сандаліях з грубої шкіри, які чомусь щомісяця розвалювались, викликаючи гнів і нарікання батька? Потім, коли у Горста розвалювались сандалії, Фрідріх намагався не гніватись, хоч іноді й хотілося шмагнути ремінцем кирпате хлопча, котре не вміє й не хоче дбати про речі…

Ульман повернувся на інший бік. Тепер добре видно стару дичку, з якої він колись упав і розбив голову. Текла кров, хлопчаки злякались, а йому зовсім не було страшно й навіть хотілося сміятись.

Тоді тут, за півкілометра, була шахта. Іноді, коли набридали ігри, вони сиділи на горбку й дивилися, як машина-підойма випльовує пару, як крутяться зверху колеса, намотуючи троси, як пихкають паровози, що котять потяги з вугіллям.

Від подвір’я шахти залишилися тільки купи порослої травицею цегли, рейки давно зняли, і тільки старожителі могли відрізнити колишній залізничний насип від звичайних нерівностей тутешнього ландшафту.

З-за шипшинових кущів почулося сопіння: хтось видирався крутим схилом. Фрідріх визирнув із своєї схованки, тихенько свиснув. Гібіш вилаявся:

— Бісове місце!

Ліг горілиць, підмостивши під голову теку. Відпочивши, запитав:

— Харчів узяв з собою?

Ульман поплескав долонею по мішку.

— Маю трохи…

— А лопата?

— Все, як домовились! — розсердився Фрідріх. — Чого прискіпався?

— Бо йдемо під землю, — рівним тоном відповів Гібіш, — і невідомо, що на нас там чекає…

Ульман закинув за плечі мішок.

— Рушили?

Штейгер ішов попереду. Пробиралися між кущами обережно, зігнувшись. Починалася заборонена зона, і можна було випадково наштовхнутись на есесівський патруль.

— Отам, за горбком, — вказав рукою Гібіш. Зупинився, витер піт з чола. — Відпочинемо.

Попереду стриміли вершини, голі, з рідкими соснами. Порізана байраками

нерівна місцевість переходила в плоскогір’я. Праворуч, унизу, проглядалася асфальтова стрічка шосе.

Вони обійшли пагорб. Гібіш постояв, озираючись, і поліз у хащі ожини. Ульман, затуливши обличчя від колючих стеблин, продирався слідом. За хащами починалася галявина. Збоку, між низькими деревцями, — піщаний схил з ледь помітним отвором печери. Гібіш заліз туди, поманив Ульмана. Печера лише зовні здавалася маленькою: хід розширювався і зникав у темряві. Повіяло вогкістю, повітря було густе, й дихалося важко.

Гібіш поклав теку на сухий пісок біля виходу.

— Тут ми в цілковитій безпеці, — мовив і ліг просто на землю. — Перекусимо, відпочинемо і в дорогу…

Фрідріх розв’язав мішок, видобув хліб, маргарин та повидло. Приготував бутерброди. Гібіш дістав дві пляшки пива. їли мовчки, не поспішаючи. Допивши пиво, Гібіш поставив пляшки на видноті.

— Аби не забути, — пояснив. — Не тягти ж їх з собою у шахту.

Він сидів так, що світло падало на лівий бік обличчя. Ульман бачив лише одне око, волохату брову, щоку, зриту зморшками, вухо, з якого стирчали сиві і, певно, жорсткі волосини. Гібішеві вже сімдесят, а виглядає не дуже старим. Дивно: половину життя провів під землею.

Запитав:

— Людвігу, і що в тебе за секрет? Виглядаєш, як молодий…

Штейгер задоволено почухав потилицю.

— Дивись, усі помічають. Навіть молодиці задивляються. А що? — невесело пожартував. — Молодих зараз обмаль, то й ми з тобою, хоч і підтоптані, але ж чоловіки…

Ульман дістав сигарету, хотів уже переполовинити її, та передумав: все одно — остання перед дорогою; під землею палити не можна, і він має повне право викурити всю сигарету.

— Чоловіки, кажеш, — підхопив останні слова Гібіша. — А чи буває в тебе, Людвігу, таке відчуття, що ти взагалі не людина? Що все навколо існує само по собі, а ти лише жуєш, як худоба, йдеш, куди женуть… Що худоба в кращому, ніж ти, становищі: реве і хвицається іноді, а ти й мукнути не смієш…

— Буває і в мене, — погодився Гібіш, — та я жену такі думки. Адже недовго залишилося, Фрідріху, розумієш — недовго. Я зранку виходжу з селища та йду в ліс або в поле. Простуєш, навколо анікогісінько — й жити хочеться, ой, як хочеться! Як уявиш собі, що скоро кінець коричневим, — співаєш. Десять років собаці під хвіст пішло, розумієш, десять років, — дай боже ще стільки прожити! І думаю: невже я, старий дурень, не побачу такого життя, про яке мріяв, за котре ми з тобою, Фрідріху, всі сили віддали? Ні, думаю, побачу. З коричневими покінчимо — і вже дзуськи, все в свої руки візьмемо! І жити хочеться, аби одним оком це побачити. Тому й молодію… — закінчив, усміхнувшись ніяково і навіть сором’язливо.

Ульман мовчав — думав. Потім мовив стиха:

— Таке відчуття, Людвігу, певно, не лише в тебе. Насувається гроза, одні бояться її, зачиняють вікна й ховаються в підвали, а інші виходять назустріч. Ти розумієш мене, Людвігу?

Старий не відповів. Сидів біля вузького входу до печери й дивився на червоне, мов кров, небо. Багряні відблиски грали на кам’яних стінах, вони здалися Ульманові символічними, наче провіщали народження нового дня.

— Мені зараз здається, — продовжував, — ніби потрапив на волю після ув’язнення. Кажу, що хочу, і не боюся, що хтось підслухає, не озираюсь, чи йде за мною гестапівська пика. Якось спокійно на душі в мене сьогодні. — Ульман потягнувся. — Навіть у тілі легкість з’явилася… Рушатимемо?

Поделиться с друзьями: