Крах чорних гномів

— Чекай.

Гібіш витяг з мішка дбайливо згорнуту брезентову спецівку, переодягся. Куртка стовбурчилася на ньому, відразу зробивши старого значно повнішим. Фрідріх критично огледів його, мовив єхидно:

— Як на мій розсуд, то пенсію тобі платити зарано. Країна вимагає від народу жертв, і фюрер просить вас, штейгере Людвіг Гібіш, знов спуститися під землю, аби своєю самовідданою працею хоча б на один день відстрочити падіння тисячолітнього рейху…

— Плювати я хотів і на рейх, і на фюрера! Зараз ми спустимось під землю для того, щоб на кілька днів прискорити кінець цього паршивого рейху. Аби не дорікали нам колись, що сиділи два старих дурні склавши руки і чекали, поки хтось інший дасть стусана під зад Адольфу Гітлеру.

Ульман почав одягати старі, витерті до блиску і не раз уже штопані штани, а штейгер розклав пожовклу від часу карту.

— Дивись, — тицьнув нерівним нігтем, — отут вхід до вентиляційного штреку. Оце печера… Штрек тягнеться ось сюди, — окреслив місце, — а ось тут є хід до підземної печери. Над нею починаються галереї заводу. Якщо хід не завалило, вийдемо саме туди, куди потрібно. Печера тут звужується і проходить на два — три метри нижче галерей. — Задумливо постукав по карті нігтем. — Сам розумієш, абсолютної точності бути не може, але, гадаю, не схибимо.

— Аби не завалило хід. Оце мене найбільше турбує.

— Таке вже діло… — розвів руками Гібіш. — Од бога…

Він перевірив ліхтарик, глибше насунув потертий шкіряний кашкет. Ульман озброївся відточеною солдатською лопаткою, мерзлякувато знизав плечима, підняв комір старенької куртки і рушив за Гібішем у темряву.

Дні минали для Карла Кремера в тривожному чеканні: прокидався і думав про ешелон цистерн, які сьогодні прогуркотять по рейках на Схід. Уявляв, як бензин з цих цистерн переливається в баки танків і літаків, як шалено мчать танки на траншеї, стріляючи в людей з червоними зірками на кашкетах. Може, тому — як не намагався бути завжди рівним і привітним у стосунках з оточуючими — іноді мимоволі в Карла проривалися нотки роздратування. Одного разу й сам помітив, що надто різко відповів комусь за вечірнім бриджем, але відразу опанував себе і поскаржився:

— Нерви в мене, панове, не витримують. Не знаю, як вас, а мене мучить ця невизначеність на Східному фронті. Здається, у нас там досить сил, щоб вибити росіян хоча б з Польщі!..

Шрікель, який став постійним партнером Карла, мовив розсудливо:

— Бережіть нерви, Кремере, бо навряд чи наш наступ почнеться до весни. Ми вже маємо сумний досвід війни в зимових умовах, і фюрер не дозволить генералам устряти ще в одну авантюру.

Після замаху на Гітлера есесівці були настроєні різко вороже до армійського генералітету, і в домі фон Вайганга відкрито критикували керівництво вермахту.

— Якщо б фюрер менше довіряв цим бундючним ослам у мундирах, — докинув третій партнер — есесівський офіцер, помічник Шрікеля, — ми б уже давно були в Москві.

— Не можна так огульно, панове, — втрутилася фрау Ірма. Сама вона не грала, та любила посидіти біля картярів. — Генерали Гудеріан і Манштейн довели…

— Таких, як Гудеріан і Манштейн, — перервав її чоловік, — можна перерахувати по пальцях. А ми маємо на увазі генералітет у цілому, який не виправдав сподівань нації.

Фон Вайганг, хоч грав погано, але любив іноді посидіти з підлеглими за зеленим столом. Цим він, по-перше, доводив свою демократичність, по-друге, лоскотав собі нерви. За натурою групенфюрер був азартною людиною, та балансування на службових сходинках навчило його тримати себе в руках.

Після розмови в алеї гномів він, як і попереджав, досить стримано ставився до Кремера, уникав залишатися з ним наодинці і взагалі по можливості був підкреслено байдужим до нового мешканця вілли. Фрау Ірма, навпаки, носилася з Карлом і була одержима ідеєю поєднати Кремера з Ернестіною Краузе. Правду кажучи, вона вже добре набридла Карлові, та він був завжди люб’язний і привітний з господинею, розуміючи, що в цьому домі лише вона по-справжньому добре ставиться до нього і це створює навколо його особи атмосферу доброзичливості, нехай і показну. На більше Кремер поки що й не розраховував.

Дивні стосунки склалися в Карла з Шрікелем. Зовні вони були друзями. Мало не кожного вечора сідали за традиційний бридж, гауптштурмфюрер привітно всміхався до Кремера при зустрічах, одного разу Карл навіть випадково підслухав, як той хвалив його в колі близьких знайомих фон Вайгангів. Та все ж якась невидима перепона стояла між ними.

Пам’ятаючи настанову фон Вайганга, Кремер контролював кожне своє слово в розмовах з Шрікелем, свідомо обминав теми, пов’язані з роботою гауптштурмфюрера. Якось навіть обірвав одного з його помічників, коли той у його присутності завів розмову про документи, що мали надійти і десь затримались.

— Я просив би вас, — сказав, — перенести цю розмову в інше місце. Не люблю, коли втручаються в мої справи, і сам намагаюсь триматися подалі від того, що не стосується мене.

— Унтерштурмфюрер якраз не казав нічого секретного, — підтримав Шрікель свого помічника, — та я згоден з вами, гер Кремер. Кожен повинен цікавитись лише своїми справами.

Одного вечора Карл, нудьгуючи, вийшов до саду подихати свіжим повітрям. Зупинився на червоній доріжці біля гнома-філософа. Недавно Кремер з подивом відчув, що його тягне до цих чорних чоловічків. Учора він знайшов у тайнику записку від Ульмана, зрадів і сів біля карлика, який сміявся, взявшись руками за боки. Сьогодні важкі думки не залишали його — зупинився проти гнома-філософа. Карлик наче казав: не хвилюйся, все влаштується, бери з мене приклад, набирайся терпіння.

“Тобі добре, — заперечив Карл. — Уже двісті років дивишся на світ. Що для тебе день чи два? А два дні — два ешелони…”

“І все ж життя вічне, — вів мовчазний діалог гном. — Я пережив чортзна-скільки війн, бачив переможців і переможених — і що? Ось так, як і сто років тому, небо голубіє над світом. Нічого не змінилося, та й що може змінитися?”

“Дурню ти, дурню! Старий сибарите й відлюднику! Поставити б тебе десь у концтаборі, не дивився б так спокійно. Не витримало б твоє бронзове серце…”

Карлову розмову з гномом- перервали досить нетактовно:

— Ці чорні гамадрили діють мені на нерви, — сказав хтось за спиною. — Групенфюреру вони подобаються, а я переплавив би їх на метал. Все ж якась користь!

Кремер озирнувся й побачив Шрікеля.

— Мені вони також подобаються! — відповів з викликом.

— Хочете сказати, що поділяєте думку групенфюрера, а не мою? Воно, звичайно, певніше…

— Не робіть з мене дурника, Шрікель! — грубо обірвав його Кремер. — Я не звик грати такі ролі!

Гауптштурмфюрер відступив на крок, обличчя пересмикнулось, та наступної миті він уже всміхався, як завжди, доброзичливо.

— Ну, чого ви скипіли?..

Кремер різко повернувся й хотів піти геть, та Шрікель не пустив його.

— Пристаньте до нас у спілку, — запропонував. — Сьогодні субота, і ми вирішили трохи відпочити.

— Але ж фрау Ірма чекатиме на мене, — спробував заперечити Карл, хоч йому дуже хотілося прийняти запрошення: коли ще трапиться нагода проникнути до таємничого флігеля!