Крах чорних гномів

— А знаєш, — мовив чи то насмішкувато, чи то з жалем. Не зрозумієш: схвалював Карлове рішення чи кепкував з нього. — Будь я на твоєму місці, ти б мене так легко не уговкав.

— На що ти натякаєш? — спалахнув Кремер.

— Не гарячкуй, ані на мить не подумав, що боїшся. Просто заздрю: залізна воля в людини!

Вєтров з місця рвонув машину. Карл ударився головою об спинку сидіння. Хотів розсердитись, та не витримав і зареготав.

— Ви, товаришу Вєтров, жалюгідний облесник, і таких, як ви, Остап Бендер вбивав…

— З рогачки… — покірно мовив Вєтров. — Та я прощу милосердя.

— Живіть… — погодився Карл. — Але з умовою: не підсолоджувати пілюль. А то: залізна воля!..

— Епітет… — кумедно наморщив носа Юрій. — Ти пробач — кращого не придумав.

— Вашим літературним смакам позаздрив би найвишуканіший естет, — почав Карл патетично. — Чи не. відчуваєте ви потягу до літературної творчості?

— Ні, — відповів Юрій серйозно, наче не зрозумів Карлового жарту. — Я після війни пішов би знаєш куди? — знітився, усміхнувся якось жалібно. — Хочеться мені співати… Щоб вийти на сцену, а перед тобою лиш очі й темрява… й чекання… А ти, — раптом Вєтров почав густим баритоном: — О дайте, дайте мені волю!..

Він вів машину на великій швидкості і співав арію князя Ігоря щиро та з глибоким почуттям. Карла морозило. Справді, це було величне видовисько: лискуча чорна машина, широка автострада з готичною в’яззю написів, вдалині чепурні села з червоними черепичними дахами — і сповідь слов’янського богатиря!

Кремер заплющив очі, і на нього повіяло пахощами гарячого полинного степу, заіржали коні, з шатра визирнула дівчина з розкосими очима, десь на обрії, між чорними хмарами, проскочила блискавка. А за шатрами — кремезний чоловік у високому шоломі розмовляє з степом, і могутні груди ходять під кольчугою.

Вони вже в’їхали у передмістя, Вєтров давно перестав співати, а перед Карловими очима все стояв степ, і ніздрі палив гарячий полиновий вітер.

Чисті пивні кухлі виблискували на стойці, за якою куняв товстий, з обвислими щоками чоловік. Його білосніжна куртка підкреслювала чистоту пивної: столики накриті блискучою цератою, вікна прозорі, великі, різнокольорові пляшки над стойкою виграють усіма барвами веселки. Пахне свіжовимитою підлогою і пивом.

Ця маленька бірхалле на краю селища славилась чистотою. Саме завдяки цьому вона витримувала конкуренцію з великою пивною на центральному майдані — мала своїх постійних клієнтів, та й дехто з прихильників її більш фешенебельної сестри час від часу зазирав до старого Франца: тут по-особливому дихалося та й пиво мало якийсь свій неповторний присмак.

Багато хто сміявся з цієї вигадки — який, мовляв, може бути оригінальний присмак у стандартного ерзац-пива? — та навіть люди поважні твердили це, і вечорами у Франца завжди збиралися багатолюдні товариства.

У пивній було порожньо. Вечоріло, закінчувався робочий день. Лише десь через годину почнуть грюкати дверима, ще з порога вимагаючи кухоль пива, а зараз старий Франц може й подрімати.

У залі лише три відвідувачі. Один — постійний клієнт, машиніст Георг Панкау. Він завжди, коли має вільний день, у ці години приходить сюди, займає місце в кутку біля грубки й читає газети. По Георгу Франц може звіряти годинник: рівно о четвертій Панкау підводиться, кладе свої пфеніги на стойку і йде додому. Рівно о четвертій, що б не було — злива чи хурделиця і як би не запрошували його приятелі на кухоль пива або чарку шнапсу.

Двоє інших потрапили сюди явно випадково. Молодь віддавала перевагу пивній у центрі — там грала музика і збиралося велике товариство, а щодо чистоти, то тьху, кому вона потрібна у військовий час.

Старий Франц здивувався, коли слідом за Панкау до пивної зазирнули ці два молодики. Не витерли ноги (боже мій, для чого ж килимок постелений під дверима!), розвалилися на стільцях. Задоволені собою — гелгочуть, як гуси.

Одного з них Франц пізнав — син його постійного клієнта Фрідріха Ульмана, другого бачив уперше: видно, ходить на протезі, бо важко спирається на палицю; очі задерикуваті, гострі.

Спочатку старий Франц прислухався до їхньої розмови, та скоро йому зробилося нудно. Які зараз розмови в молоді? Замість того, щоб говорити про роботу або дівчат, усе про війну та про війну. І не набридне?.. Війна, правда, наближається до кордонів рейху, та Франц певний: вона обмине їхнє селище, їхнє мирне селище, де мало хто цікавиться політикою, де люди роботящі й люблять лише свій дім і пиво — он як Георг Панкау, що заглибився в газету, забувши замовити другий кухоль пива.

Франц похитав головою й підвівся. Георг Панкау випиває завжди два кухлі, а його перший кухоль уже порожній. Націдив повний, так, що піна піднялася шапкою, човгаючи ревматичними ногами, попрошку-вав до столика машиніста:

— Щось цікаве в газетах? — спитав, міняючи кухлі.

— Одне й те ж…

Панкау зсунув окуляри на чоло, приготувавшись поговорити з Францом. Та розмова не відбулася. Грюкнули двері, й поріг переступив Фрідріх Ульман. Акуратно витер ноги, здаля вклонився хазяїнові, кинув оком на Панкау і невдоволено поморщився, забачивши сина в компанії Вернера Зайберта. Ні, старий Ульман не заперечував проти Вернера — хлопець на нинішні часи непоганий. Але дуже вже полюбляє він вештатись по пивних. І Горста волочить за собою — дивись, і його хлопчик почне зазирати в кухоль…

Покректавши невдоволено, Фрідріх просто біля стойки промочив горло. Пив жадібно, великими ковтками, так, що Горст не витримав:

— Застудишся, — застеріг, — а потім бігай по ліки.

Старий лише око скосив презирливо: дивись, цуценя, а починає гавкати…

Стояв, роблячи вигляд, що цілком зайнятий пивом, і думав: чи підсісти до столика Панкау, чи відкликати непомітно? Власне, він і завернув сюди заради побачення з Панкау — знав звички старого і був певний, що знайде його у Франца.

Ніхто не завадив би їм — у бірхалле лише Горст з приятелем, — та вироблена роками обережність взяла гору. Проминув столик Панкау, непомітно підморгнувши, і завернув до туалету. Не поспішаючи мив руки: у старого Франца руки мити — задоволення; рушник м’який і пахне свіжістю.

Панкау зайшов через хвилину. Струшуючи краплі з рук, Ульман озирнувся.

— От що, Георге, — мовив, — празьку явку забудь. Гестапо розгромило друкарню, мало не всі чеські товариші заарештовані.

— Не може бути! — вирвалося в Георга, та відразу зрозумів, що бовкнув дурницю: ой, як може бути — і чи не ходиш сам щодня по лезу?

— До нас нитка не потягнулася? — запитав стривожено.

— Думаю, ні. Тебе знають там як маклера по продажу фотоапаратів, та й прізвище зовсім інше.

— Так, — кивнув Панкау, — усе добре продумано. А тебе хто повідомив?

— На волі залишився Індржих…

Рипнули двері, і до туалету ввалився Верлер Зайберт. Постукав палицею по підлозі, хитнувся і п’яно пробелькотів: