Крах чорних гномів

Уже кілька разів Карл нетерпляче зиркав на годинник: затримка фрау Ірми непокоїла його, бо могла призвести до несподіваних ускладнень. Чорт, слід було, враховуючи жіночу непунктуальність, призначити від’їзд хоча 6 на чверть години раніше…

— Закохані завжди нетерплячі, — помітив його нервозність групенфюрер. Він уже звик до вибриків дружини і сприймав їх філософськи. — Врахуйте, нема на світі жодної пунктуальної жінки.

— Невже я запізнилась? — почувся голос на сходах: фрау Ірма була вже в хутрах. — Я так поспішала…

Чоловіки перезирнулись. Швидко одягнулися і поспішили до машин. Рехан відчинив дверцята “мерседеса” перед фрау Ірмою та групенфюрером.

— Сідайте сюди, на переднє сидіння, Шрікелю, — покликав гауптштурмфюрера, який хотів зайняти місце в другому автомобілі. — Сюди, сюди, прошу вас. А ви, Кремере, — показав на місце за шофером, — сюди. Наречена вже зачекалася вас, а ми, — кивнув на помічника Шрікеля, — ще заїдемо за Хільдою.

Вмощуючись на задньому сидінні, ліворуч од фрау Ірми, Карл з задоволенням глянув на огрядну постать Шрікеля поруч з шофером. Усміхнувся, згадавши метушню Рехана: Руді відчуває небезпеку і про всяк випадок хоче бути далі від них.

Аби потрапити до маєтку Краузе, вони проїхали місто і вискочили на автостраду. На дванадцятому кілометрі — з’їзд ліворуч, ще три кілометри — і розкішна вілла.

“Мерседес” звернув з автостради. Карл припав до спинки переднього сидіння, напружено вдивляючись у темряву. Асфальтована дорога в’юнилась між дерев, видимість була погана, і шофер знизив швидкість. Раптом за поворотом різко загальмував — на шосе задкував з путівця великий вантажний автомобіль. Шофер нетерпляче посигналив фарами. З кабіни грузовика виліз офіцер у довгій шинелі, з кузова вистрибнув солдат. Офіцер застережливо підняв руку і підійшов до “мерседеса” з того боку, де сидів Шрікель.

Гауптштурмфюрер нетерпляче відчинив дверцята.

— Звільняйте дорогу! — гукнув. — Ми поспішаємо!

Офіцер спокійно ввімкнув ліхтарик, роздивляючись пасажирів “мерседеса”. Навіть Кремер, який знав, що трапиться зараз, не помітив, звідки взявся в його руках пістолет. Два постріли — у Шрікеля… Ще постріл — шофер привалився до керма… Вереск фрау Ірми… Фон Вайганг з великими, сповненими жаху очима сповзає на підлогу…

Карл відсунув шофера, витяг з-під сидіння автомат. Вивалився з машини, дав чергу кудись у темряву. Стрибнув у кювет і знову натиснув на гашетку. Бачив у світлі невимкнутих фар, як за грузовик метнулись двоє. Перечекавши кілька секунд, прошив довгою чергою борти грузовика, кабіну й шини. Обстріляв кущі напроти і, лише побачивши довгу тінь од легкової машини на путівці та почувши стихаючий гуркіт мотора, припинив стрілянину. Не випускаючи з рук автомата, зазирнув у “мерседес”.

Фрау Ірма лежала, уткнувшись обличчям у сидіння та затуливши руками голову. Групенфюрер заховався під її шубу.

Кремер доторкнувся до його плеча.

— Все гаразд, шефе, — мовив заспокоююче, — вони втекли.

Фон Вайганг тремтячою рукою відкинув полу шуби.

— Ірма злякалась, — зробив спробу виправдатись, — допоможіть їй…

— Вас не поранено? — з тривогою запитав Карл, хоч знав: до фрау Ірми ніхто не доторкнувся й пальцем.

Упевнившись, що небезпека минула, групенфюрер почав виявляти твердість духу.

— Займіться ними, — вказав на переднє сидіння. — Я допоможу Ірмі сам.

Шрікель лежав, упершись головою в щиток: кулі в двох місцях пробили йому череп — без сумніву, він умер після першого пострілу. Шофера було поранено в плече: коли Кремер доторкнувся до нього, той застогнав.

Витягши Шрікеля з машини, Карл поклав шофера на сидіння.

— Треба негайно лікаря, — визначив. — Він може вмерти від утрати крові.

Фрау Ірма очуняла. Сиділа, стиснувши скроні пальцями, і дивилася на Кремера застиглим поглядом.

— Який жах, — ледь поворушила губами. — Вони ж могли всіх нас…

Фон Вайганг виліз з машини, обсмикнув на собі шинелю.

— Я ніколи не забуду тобі цього, мій хлопчику, — мовив розчулено. — Ти врятував нас!

З-за повороту виринула, блиснувши фарами, легкова машина. Карл пішов їй назустріч, піднявши руки.

— Допоможіть, панове! — сказав хрипко чоловікам, котрі вистрибнули з автомобіля. — Нещастя!

— На мене вчинили замах, — голосно пояснив групенфюрер. — Але злочинці помилились і вбили гауптштурмфюрера Шрікеля.

— Слід прибрати з дороги грузовик, — наказав Кремер шоферові.

Водій заліз у кабіну грузовика.

— Нема ключа! — відізвався.

Підійшла ще машина — “мерседес” фон Вайганга оточили чоловіки в шинелях та дорогих пальтах, дами в хутрах.

— Допоможіть зштовхнути грузовик! — звернувся до них Кремер, та його ніхто не послухав. Випитували один в одного подробиці нападу, смакуючи їх.

Загальмували ще дві машини, і до “мерседеса” проштовхався Рехан. Йому нічого не треба було пояснювати.

— Панове! — перекричав він усіх. — Хвилинку уваги! Нехай чоловіки підійдуть до грузовика. Дам прошу зайняти свої місця в машинах!

Він швидко навів порядок, і грузовик зштовхнули на путівець. Руді сів за кермо “мерседеса” фон Вайганга, пересадивши групенфюрера з дружиною в свою машину. Труп Шрікеля поклали вниз, Карл підтримував пораненого шофера. За хвилину Рехан загальмував біля дому Краузе.

— Повідомте негайно гестапо! — наказав Карл Реханові. — Вчинено замах на групенфюрера!

— Чудова версія, — буркнув крізь зуби Руді. — Де у вас телефон? — неввічливо відштовхнув швейцара, який відкривав їм двері.

Ернестіна, побачивши Карла в брудному закривавленому пальті пополотніла.

— Що з вами? — метнулась до нього.

— Зі мною? — здивувався Кремер. — Зі мною нічого, а от шофера поранено…

Відшукав батька Ернестіни.

— Треба перепросити гостей… Трапилось нещастя…

Той, кому б удалося зазирнути у вікно кімнати Карла Кремера на третьому поверсі, не повірив би своїм очам: хазяїн помешкання, обійнявши стілець, кружляв з ним у стрімкому вальсі. Натанцювавшись, поставив стілець, плюхнувся на нього і задригав ногами.

Навіть десятої частини почуттів, що переповнювали Кремера, було достатньо для виправдання цих бурхливих емоцій. Щойно Карл вимкнув приймача — радянські війська почали наступ від Балтики до Карпат!

— Ур-ра! — загорлав беззвучно. — Ур-ра!

Радість виривалась з нього, просилась назовні, а він стояв з піднятими кулаками й шепотів:

— Ур-ра!..

До снідання вийшов з пісним обличчям. Фон Вайганг уже сидів за столом, нервово постукуючи чайною ложечкою.