Крах чорних гномів

— Ти слухав радіо? — запитав.

— Ви маєте на увазі нове скорочення фронту на Сході?

— Тепер наш успіх в Арденнах зведеться до нуля.

— Я не військовий, і мені важко орієнтуватися в цих подіях, та підстав для песимізму не бачу.

— Звичайно, звичайно, — швидко погодився фон Вайганг. — І все ж будь-які події не повинні бути для нас несподіванкою. Слід форсувати наші справи…

Так думав не лише фон Вайганг. Наступного дня, коли Карл вийшов на прогулянку до сусіднього лісу, на шосе його перестрів чоловік у селянському одязі.

— Карл Кремер? — запитав, дістаючи з кишені половину доларової асигнації.

Кремер показав йому свою половину долара.

— Порядок, — схвально хитнув головою “селянин”. — Сьогодні о шостій будьте біля головного входу до Цвінгера. Я під’їду на таксі, побачите — сідайте без запрошення.

Зняв капелюха, вклонився і попрямував до автобусної зупинки. Звичайний селянин — у грубих черевиках і міцному, але трохи приношеному одязі…

Кремер не впізнав його, коли таксі зупинилося за кілька кроків.

— Сідайте ж! — вигукнув, відчинивши дверцята, модно одягнений чоловік — чудове пальто, хутряний капелюх. — Ми запізнюємось.

Вдруге Кремера не довелося запрошувати. Видно, шофер уже був обізнаний з маршрутом, бо, ні про що не питаючи, переїхав через Ельбу і вискочив на заміську трасу. Чоловік базікав про всілякі дрібниці: вчорашню пиятику із знайомими офіцерами, новий кінофільм, погоду. Сидів у півоберта до Карла, та не дивився на нього, стежачи за шосе позаду. Коли проїхали з десяток кілометрів, попросив зупинитись, постояв за машиною кілька хвилин і, впевнившись, що ніхто за ними не їде, знову наказав рушати.

Вони відпустили таксі на околиці невеличкого селища. Відразу з-за рогу виринув “опель-адмірал”. Він загальмував біля них так несподівано, що Карл відсахнувся. Дверцята відчинилися, з заднього сидіння Кремерові усміхався Хокінс.

Карл нічим не виказав свого здивування, та відзначив про себе: навряд чи Хокінс приїхав з цікавості — не така він людина, аби ризикувати з-за дрібниць.

“Опель” рушив у напрямку до Дрездена.

— Як поставився до наших пропозицій фон Вайганг? — одразу взяв бика за роги Хокінс. — Ви домовились?

— Групенфюрер оцінив перспективи нашого співробітництва. Ми знайшли спільну мову в усіх питаннях. — Карл відчув, що почав дещо пишномовно, та зупинитися вже не міг. — Фон Вайганг вважає, що наша зустріч була вчасна і корисна, адже від того, як складатимуться наші стосунки, залежить майбутнє не лише окремих осіб, а й зацікавлених сторін у більш широкому аспекті.

Карл одним духом випалив це довге речення і глянув на Хокінса. Той зупинив його легким дотиком до рукава пальта.

— Мій друг фон Вайганг, — мовив, — завжди був діловою людиною і, наскільки мені відомо, навіть свій високий чин вважає додатком до звання ділової людини…

— Ви маєте на увазі, що групенфюрер використовує своє становище для влаштування особистих справ?

— Не лише це. Фон Вайганг є сполучною ланкою між деякими впливовими колами німецьких промисловців і банкірів та націстським керівництвом. Це добре знає Гіммлер — тому він і змушений рахуватися з групенфюрером.

— А фон Вайганг, у свою чергу, знає багато того, що недоступно для інших генералів СС.

— Ще б пак, — ствердив Хокінс.

— На біржі таке визнання викликало б різке підвищення акцій, — не без натяку мовив Кремер.

— Особисто я віддаю перевагу твердому курсові, — відпарирував американець. — Папери, які сьогодні різко підскочили в ціні, завтра можуть бути знецінені. Правда, вам це не загрожує. Звичайно, коли фірма виконуватиме зобов’язання.

— На тому стоїмо, — бадьоро відповів Кремер.

— От ми й підійшли до головного. — Хокінс повернувся до Карла. — Я ризикнув зустрітися з вами тут не для того, щоб побалакати про ділові якості фон Вайганга…

— Для мене це було ясно з самого початку, — відрізав Карл. Світло фар зустрічної машини на кілька секунд вирвало з темряви обличчя Хокінса, і Кремер устиг помітити, як наморщилася в нього шкіра на чолі: отже, хвилюється. Але, коли американець заговорив, голос його був абсолютно спокійний.

— Я і ще одна особа, — почав Хокінс, трохи розтягуючи слова, — дуже впливовий представник наших ділових кіл, хотіли б зустрітися з керівниками Дрезденського банку та главами найбільших саксонських концернів і фірм. Ділова нарада на найвищому рівні. Сьогодні ви повинні порадитись, з фон Вайгангом і завтра повідомити мене про можливість організації такої зустрічі.

— Думаю, — обережно почав Кремер, — представники наших ділових кіл захочуть дізнатись, чим викликана необхідність і терміновість розмови.

— Звичайно, — погодився Хокінс. — Матимем справу з солідними людьми, і тут виключена будь-яка недомовленість. Ми хотіли б послухати думку наших колег про те, як вони уявляють собі шляхи розвитку післявоєнної німецької економіки і що слід зробити, аби зберегти промисловий потенціал країни. Сподіваюсь, деталізувати не треба.

— Це було б зайвим, — буркнув Кремер.

— Не ображайтеся, — зрозумів Хокінс. — Просто я не маю часу… Тепер от що. Передайте фон Вайгангові — зустріч може відбутися лише за умови, якщо він гарантуватиме безпеку представникові наших бізнесменів, а також повну секретність наради. Мені легше, — посміхнувся, — я — швейцарський підданий, але і мені доводиться, як бачите, вживати деякі заходи, перше ніж зустрітись з вами.

“Опель” в’їхав у затемнене місто і зупинився в одному з вузьких безлюдних завулків Альтштадта. Кремер вийшов, зачекав, поки машина зникла за рогом, і попрямував до автобусної зупинки.

Мати заходилась розтоплювати плиту, а Горст, як сів, так і продовжував сидіти, спершись ліктями на стіл, не знімаючи пальта. У домі холодно, непривітно, і навіть кухня з блискучими каструлями та гіркою тарілок над полицею — чужа. І запах чужий — пахне пліснявою і чомусь карболкою. Цей запах нужника весь час переслідував Горста в тюрмі, але щоб дома?.. А може, це він сам наскрізь пропах тюрмою?