Крах чорних гномів

Знаючи, як уміло законспіровують підпільники кожний свій крок, Мауке не тішив себе надією швидко розплутати цей великий клубок. Знав: особливо важко буде протягти нитку від організації до диверсійної групи. І чи не обірвала цю нитку смерть Ульмана? Тож треба набиратись терпіння — слухати і дивитись, дивитись і слухати…

Було обумовлено: автомобілі не зупинятимуться коло парадної брами вілли, а бічним, безлюдним путівцем в’їжджатимуть в обгороджений високим парканом двір. Там прибулих зустрічали Кремер і Рехан. Упевнившись, що це саме та особа, проводжали через сад до кабінету фон Вайганга.

Сьогодні Карл уже втретє прошкував алеєю гномів. Цього разу супроводив Краузе. Відстав од майбутнього тестя на півкроку, поштиво слухав.

— Ерні скаржиться, що ви зовсім забули її…

— Даремно. На цьому тижні мені вдалося викроїти кілька годин.

— От-от… Саме на це вона скаржиться. Що таке кілька годин для закоханих?

— Організація сьогоднішньої зустрічі відняла в мене весь час. Усе звалилось на мої плечі.

— Я не дорікаю вам, — уповільнив крок Краузе. — Але ж ви ще не знаєте, як важко довести жінкам, що біле є біле…

— Сподіваюсь, у наші часи це якось можна зробити…

— Ну-ну… — пирхнув іронічно. — А ви оптиміст!

Карлові ще потрібно було зустріти одного з директорів Дрезденського банку, і, довівши Краузе до кабінету, він повернув назад.

Директор виявився чоловіком років за п’ятдесят, з енергійним обличчям. Одягнутий скромно — просте чорне пальто і звичайний капелюх, як на тисячах інших дрезденських мешканців. Може, лише взуття різнило його від дрібних крамарів чи біржових маклерів: чудової вичинки шкіра і елегантна модна колодка.

— Я не запізнився? — спитав.

Карлові казали: директор ніколи не запізнюється і дуже любить кокетувати своєю пунктуальністю. Зиркнув на годинник.

— Ще сім хвилин…

— От і чудово. Всі зібрались?

— Чекають на вас.

Обігнувши флігель, вони вийшли до саду.

— Які смішні чоловічки, — одразу звернув увагу на гномів директор. — Я ніколи не бачив таких.

— Фон Вайганг твердить, що вони унікальні — відлиті двісті років тому.

— Не може бути! — зупинився директор біля одного з карликів. — Він мені подобається.

Гном дивився на людей насторожено. Чорний чоловічок не довіряв нікому в світі, і водночас вся його постать так і дихала самовпевненістю, навіть нахабством.

“Неймовірно, — здивувався Кремер, — для будь-якої людини є відповідник. І кожен тут досить легко знаходить себе…”

Він тонко всміхнувся.

— Кажуть, ця алея дарує щастя, — мовив. — Групенфюрер упевнений у цьому.

— Нема нічого дивного, — обізвався директор. — Вайгангові завжди щастить… — Постояв кілька секунд, задумливо озираючись. — То, кажете, дарує щастя? — перепитав і, не чекаючи відповіді, пішов до вілли. — Тим краще, тим краще…

Вхід до кабінету фон Вайганга охороняв шарфюрер Дузеншен. Рехан, хоч і знав відданість Дузеншена Шрікелю, за порадою Кремера залишив його. Карл устиг придивитись до шарфюрера. Власне, розпізнати Дузеншена не так уже й складно: він був прекрасний виконавець, не ліз, куди не треба, і не цікавився тим, що не стосувалося безпосередньо його роботи.

Кремер натякнув Дузеншену, чиєму заступництву він завдячує, що нова мітла не вимела його, — і шарфюрер дивився на Карла, як відданий пес. Тим більше, що, при всій своїй обмеженості, бачив, як ставиться до Кремера фон Вайганг. А групенфюрер уособлював для Дузеншена справжнього начальника, котрий усе знає, усе бачить і вміє читати в серцях підлеглих.

Усі запрошені вже приїхали, і можна було починати нараду. Покликавши Карла, фон Вайганг підійшов до дверей, де стояв Рехан.

— Ви відповідаєте за охорону будинку, Руді, — наказав. — Жодна стороння людина не повинна й близько підійти до вілли.

— Слухаюсь! — виструнчився Рехан.

— Ви, Дузеншен, стрілятимете в кожного, хто з’явиться в коридорі!

Шарфюрер мовчки клацнув закаблуками.

— А коли це буде жінка? — запитав раптом.

— Ви зрозуміли наказ?

Дузеншен знову виструнчився.

— Так точно!

— Єдина особа, яка може вийти або увійти до кабінету без мого дозволу — ось! — фон Вайганг указав на Кремера. — Коли ж мені знадобиться щось, Руді, Карл знайде вас.

Рехан нахилив голову, та Карл помітив кислий вираз його обличчя і мимовільний рух — наче Рехан хотів заперечити групенфюрерові.

Фон Вайганг також звернув увагу на цей рух.

— У вас є якісь міркування з цього приводу? — запитав.

Та Рехан уже опанував себе.

— Ні.

— Я покладаюсь на вас, панове!

Кремер щільно причинив оббиті шкірою подвійні двері кабінету.

Все-таки Рехан турбував його. Не тому, що Руді, посівши місце Шрікеля, задер носа (навіть при звертанні до Кремера в нього почали прориватися поблажливі нотки), — знаючи вдачу Рехана, Карл спокійно сприйняв цю метаморфозу. Турбувало намагання Руді діяти на власний розсуд, особливо в останні дні, коли Рехан дізнався про нараду у фон Вайганга. Обійти Руді було важко, і групенфюрер у загальних рисах познайомив його з тим, що має відбутися: адже Реханові відводилась по-своєму важлива роль у здійсненні заходів, накреслених на майбутнє. Руді, певно, відчув, що тут пахне смаленим…

Та зараз у Карла не було часу, аби розв’язувати цей новий вузлик. Фон Вайганг запросив гостей до столу. Кремер сів збоку. Йому не потрібно було напружувати пам’ять: ще три дні тому Вєтров доставив портативний звукозаписуючий апарат, а вчора ввечері Карл установив його в стелажі, за купою припалих пилом книжок. Завтра Юрій одержить плівку, на тому тижні вона буде в Центрі, разом з фотографіями, котрі зараз непомітно робить Карл — як незаперечний доказ змови американців з німецькими промисловцями, всупереч офіційним деклараціям і домовленості між головами союзних держав.

— Панове, — розпочав нараду фон Вайганг, — наша зустріч і ділова розмова викликана, так би мовити, міркуваннями вищого порядку, сподіваюсь, буде корисна і закладе підвалини майбутнього співробітництва фінансових та промислових кіл Німеччини з нашими американськими колегами. Я не буду говорити про всі відомі традиції Цього плідного співробітництва, якому не можуть перешкодити навіть, будемо відвертими, війни. Мені хотілось лише підкреслити, що ми завжди знаходили і, я впевнений у цьому, знаходитимемо спільну мову. Навіть тоді, коли політики сперечатимуться, а воїни брязкатимуть зброєю. Бо ми — та сила, яка стоїть над урядами і розмовляє на їй одній зрозумілій мові. Уряди можуть бути тенденційні, засліплені ворожнечею; ми — ніколи.