Лялечка і Мацько
Шрифт:
Вони повторювали пісеньку то швидше, то повільніше.
– Ходи, потанцюємо! — нагадав про себе лис, і вони розірвали коло. Тепер Лялечка однією рукою тримав за лапку білку, що була насправді
І коли хлопчик зовсім перестав боятися лісу, звірів темряви, Мацько помітив серед танцюючих юну лисичку і кинувся до неї.
– Куди ти? — закричав Лялечка.
І тут його вхопив за руку «Тигр». Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний Мацько забув за нього.
– Де це ти такий кльовий костюм собі взяв? — спитав «Тигр». — Хто ти?
– Я — лис, — відповів навчений хлопець. — Тобто я людина, ні, я вдаю з себе людину. А насправді я лис. А ти що за один?
– Я — вовк, — відказав «Тигр». — Г-р-р!
– Вовк? — злякався Лялечка. — скажи. А вовки їдять лисів?
– Ха-ха! — зареготав вовк. — Ти не тільки по-людськи вдягнувся, а й балакаєш, як людиська. Де ти був раніше? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але нічого. Ми тебе зараз замість Мілорда поставимо. Страшніше буде. Ходімо!
– Я не хочу! — спробував опиратися Лялечка, тобто лис. Але вовк вже витягнув його на середину кола і гукнув:
– Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов.
І тут у вовка раптом відвисла щелепа, а кабанець випустив рушницю. Бо ж центр галявини був найкраще освітлений.
– Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.
– Людина! Людина! — заметушились звірі й коло розсипалось.
Миттю згасло світло. І в темряві чувся тупіт, хрускіт гілля, писк. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало ще страшніше, ніж тим звірям, що втікали від людської дитини, зовсім маленького хлопчика.
– Мамо, мамочко! — заплакав він. — Лисе, де ти?
Розділ дев’ятнадцятий,
Мама була далеко. Аж на морі. Тому лис прибіг перший. Власне, він був зовсім непоганим
лисом, що б там не говорили про лисячу хитрість. Прибіг не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить відважно– Не плач, — сказав лис. — А то я заплачу. У мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я покажу тобі свою картину.
– Я хочу додому! — захлипав Лялечка. — Відведи мене додому!
– Бідненький, — співчутливо мовила лисичка. — До мами хочеш?
Лялечка ще гірше заплакав.
– Ну, що ж, ходімо додому, — зітхнув Мацько. — Я так хотів показати тобі картину.
– Нічого, він ще до нас прийде, — лагідно запевнила лисичка.
– Не прийду! — відрубав Лялечка. — Не треба мені вашого лісу! Сам привів мене сюди і кинув…
Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.
– Ми більше не будемо!
– Ведіть мене додому, — наказав Лялечка. — і то вже! Бачите, в мене є рушниця?
– Вона іграшкова, — сказав лис.
– Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.
– Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.
– Ану, вщипни мене!
– Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.
– Кусай, тільки легенько!
Лис вкусив Лялечку за палець.
– Ні, це насправді. Добре, ведіть мене!
І вони рушили через темний-претемний ліс. Тепер навпаки, бо дерева ставали щораз нижчими. Попереду йшов Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.
– Ти на мене не сердишся? — все допитувався лис.
– Серджусь! — відповідав Лялечка.
– І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! — забідкалась лисичка.
Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.
– Спи, спи. Ще рано, — пробурчала вона.
– Бабо, — підхопився Лялечка. — А правда, що я був у лісі?
– Ні, тобі приснилось.
– Був, був! — образився Лялечка. Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні!
– То я казала.
– Все одно був! І на лиса я не гніваюсь. Я його люблю. Тільки ти мене до лісу пусти. Я ще картини лисової не бачив.
– Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду поспиш трохи і підемо.
– Правда?
– Якщо будеш чемний, — подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.
– А мене ти любиш? — спитало кошеня, яке не встигло вискочити слідом за бабою.
– Люблю! — запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то вирішив ще поспати.
Перед тим, як заснути, хлопчик встиг упіймати сонячного зайчика, що стрибнув у вікно, й прошепотів:
– Ти правду сказав, лисику, сонце все-таки зійшло!