Лялечка і Мацько

– Та… так… — розвів руками хлопець.

– Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.

– Зараз пошукаю. А що би ти їв?

– Що-небудь.

– Почекай.

Лялечка зліз із ліжка й тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх так, щоб не дуже рипіли. У другій кімнаті спали дід з бабою. Дід так хропів, аж дзеленьчали шибки. Холонучи від страху, Лялечка перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було темно і він ледь не впав у відро з водою. Зате в кухні світив місяць. Хлопець взяв кусень хліба, горня з маслом і прихопив огірок.

Лялечку трохи здивувало, що лис спочатку з’їв масло, потім хліб, і зміг подужати лише половину огірка.

– Хороший ти, як тебе там звати?

– Олег.

– Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, аж на душі полегшало.

– А тебе, лисе, як звати? Лис?

– Мацьком мене звати.

Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.

– Ти не знаєш. Чому це, як поїси, зразу на сон хилить і страх пропадає?

– Не знаю, лисику. Розкажи щось про себе?

– Потім. То нічого, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.

– Як ти туди вилізеш?

– Через віконце і по драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють по драбині лазити? Лиси все вміють! Ну, то як?

– Ой, лисику, залишайся в нас назовсім!

– Ну, що ти! Передрімаю і піду на світанку. Добре, що в тебе пса нема. А ти подумай, чим оту кляту фарбу вивести…

– Я діда спитаю.

– Спитай. Тільки про мене ні-ні!

– Ні-ні!

– Знаєш, коли на душі кепсько стане, так кепсько, хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І одразу краще стає.

– «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець.

– Ну, бувай!

– Бувай, лисику! Приходь!

Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі впала на подушку, й він міцно заснув.

А Мацько, зарившись у солому, довго вслухався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.

Розділ дванадцятий,

де Мацько знайомиться з котом,

і поволі перетворюється знову на лиса

Прокинувшись, лис з жахом усвідомив, що проспав і, таким чином, опинився у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Щоб ото курям лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос: «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, і волохата істота чхнула й стала продиратися крізь солому.

Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.

– Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.

– Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?

– Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…

– Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну…Я б на нього надто не покладався, на того жахливого малого.

– Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.

– Ого! Я теж якось заліз у фарбу.

– І що ти зробив?

– Та я трішечки. Вона потім сама злізла.

– А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.

– А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?

Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.

– Пес?! Боронь боже!

Лис знову затрясся.

– Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?

– Кущик. А до того був лисом.

– Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…

– Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?

– Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.

– Господаря? О боже! Я пропав!

– Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.

Кошеня ображено пирхнуло і почало вилизувати біленьку лапку.

– Ну, мені час снідати.

– А що ти будеш снідати? — спитав лис.

– Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.

Лис важко зітхнув.

– А миші тут на горищі є?

– Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!

Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.

– Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу…Одна, друга…З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!

– Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.

– Миші, — зітхнув він. — Якби їх сюди заманити?

День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!

Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок….Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву!

І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:

– Сонце все-таки зійде!