Лялечка і Мацько

Отак Лялечка позбувся двох найліпших друзів. Лис пішов собі назад до лісу, а скривджений Михасько не з’являвся. І баба Лялечці наказала, щоб він нікуди не ходив. Ровер лежав там, де сховав його дідо: в стодолі. Лялечці не хотілось навіть на нього дивитись. Він притих, тинявся по подвір’ю, і сам не знав, кого хоче більше бачити — маму чи лиса Мацька. Може, лис також на щось образився?

Якось до них прийшов один дідусь. Він був лісником у тому лісі, де жив лис. Дідусь розповідав, як то буває, коли взимку він розносить сіно, аби олені могли щось поїсти, а також зерно пташкам. І що він усе знає про звірів. Дідусь-лісник розповідав і дивився на Лялечку, ніби відчував, що той має стосунок до лісових мешканців. Хлопцеві здавалось, що він знає цього невеличкого сухенького чоловічка давно-давно. Тому незабаром він осмілів і спитав:

– А лиси у вас є?

Звісно, він знав, що у лісі вони є, ще б не знати. Але треба було з чогось почати бесіду.

Бабця важко зітхнула, мовляв, знову за своє. Вона не вірила жодному слову Лялечки про лиса.

– Аякже! Ще й які! Розбишаки, мушу сказати! До села навідуються за курми. Воно, звісно, недобре, але харчу їм не вистачає…

Дідусь скоса зиркнув на бабцю, але та нічого не сказала. І він продовжив:

— Там є один лис. Найбільший розбишака. Розкажу тобі, яка пригода зі мною трафилася. Пішов я рибки онукам вловити. Озерце є таке в лісі, там риба водиться. Я сам її з річки наловив і пустив, щоб плодилась. Стою на бережку, закинув вудку… Вже багато наловив, коли чую — щось дзявкає. Обертаюся — лис. Отой самий розбишака. Очам не повірив. Дорослий лис, певне, років з чотири має. Такі до людини ніколи близько не підійдуть. Розумні! А той сидить і так жалібно на мене дивиться, ніби пес, і хвостом метляє. Такий красний, як писанка! Дав я йому рибку. З’їв і не тікає. Я до нього обізвався — не тікає. Дав йому ще. А він так дивиться, ніби зараз щось скаже. Одним словом, мені аж мороз пішов поза плечима…

– Дідусю, то мій лис був! — закричав Лялечка. — Його Мацьком звати. Він картини малює.

Лісник витріщився на нього:

– Ти що, з ним говорив?

– Ага. Він у нас на горищі трохи жив. Я з ним кожного дня бачився. Він розповідав, як ви його рибою вгостили. Розумієте, він спочатку був лисом, а потім захотів стати кущиком і пофарбувався. Але фарба була погана, і він знову захотів стати лисом…

– Ви тільки послухайте, що він меле! — сплеснула руками бабця. — Я вже не знаю, що з ним робити…

– Е, не кажіть, всяке на світі буває! — заперечив лісник. — І де твій Мацько зараз? На горищі?

– Ні, — похнюпився Лялечка. — Він давно пішов. Я поміг йому фарбу змити. А ви його в лісі не бачили?

– Та щось тепер ні…Ти думаєш, звірі на очі мені показуються? Часом хвіст майне, бува, в кущах затріщить…

– Де ж він подівся? — заламав руки Лялечка. — Він мені ще про їжака Грицька розповідав, про Джуму…

– Грицько, кажеш? Мої онуки торік їжака зловили в садку і Грицьком назвали. Він потім утік. От дивина!

– Що старе, що мале! — розсердилася баба. — Не морочте дитині голову дурницями! Видите, що він вигадує, чи не видите? Олежку, йди надвір, побався!

– Не піду! — огризнувся Лялечка і ближче приступив до лісника, зазираючи йому в очі. — Діду, а Роман казав, що він диму напустить у лисову нору.

– Хай спробує! Ти не бійся, я з ним побалакаю.

– Та я не боюся. Мій лис дуже мудрий.

– Я кому сказала? Йди надвір, подивися, чи люди хліб з магазину несуть.

– Йди, йди… А як лис знову прийде, скажи мені. Я би теж з ним поговорив.

– Добре, — погодився Лялечка. — Тільки ви йому ніякої кривди не робіть.

– Чом би я мав йому кривду робити? То ж не простий лис, а художник. Ліпше послухай баби, бо й мені хліба треба.

Лялечка неохоче поплівся надвір. Сів на порозі дивитися, чи люди хліб несуть. Невдовзі вийшов лісник.

– Дідусю, візьміть мене до лісу! — причепився до нього хлопець.

Той погладив його по голові:

– Та взяв би, але ти такого наговорив, що баба тебе не пустить…Може, колись її впросимо. А ти чого з дітьми не бавишся?

– Та… — скривився Лялечка, тужно позираючи на Михаськове подвір’я.

– Слухай, хлопче, хочу тебе про щось попросити. Як знову прийде лис, скажи, щоб до села часто не забігав. Бо люди дуже злі на нього. Нехай трохи стримається. Добре?

– Добре, передам.

Лице Лялечки проясніло й він потис простягнуту руку старого лісника.

Розділ вісімнадцятий,

у якому трапляється неможливе

Лис з’явився вночі, коли всі, крім Лялечки, спали. Пошкрібся лапою в шибку, і хлопець йому відчинив. На небі світило стільки зірок, що було чудово видно Мацька.

– Який ти гарний! — вигукнув захоплено Лялечка.

Ні сліду зеленої фарби не залишилося на золотому хутрі лиса.

– Збирайся хутенько! — сказав Мацько. — підемо до лісу. Там зараз свято. Карнавал!

– Ой, лисику! — зрадів Лялечка. — Я знав, що ти прийдеш!

– Швидше! — попросив лис.

Лялечка похапцем вдягнув штанці, светрик і взувся в сандалики.

– А тепер лізь через вікно. Тут невисоко, стоїть лавка.

Не встиг Лялечка торкнутись землі, як лис майнув уперед, кличучи за собою:

– Ходи швидше! Я по дорозі тобі розповім, коли вийдемо за село.

Лис біг попереду, а Лялечка за ним. Дерева кидали тінь на стежку. Лялечка тремтів, — чи то від холоду, чи від страху. Вони довго скрадались по вулиці. Мацько йшов попід плоти, а Лялечка намагався не виходити з тіті. Так вони дістались до річки, яка світлою смугою вирізнялась у темряві. Лис безпомильно знайшов місток, і Лялечка, хоча й боявся йти по хистких дошках, все-таки перейшов річку.

– Ху! — полегшено передихнув лис. — Тепер можна й розповісти.

І Мацько поділився своєю радістю.

– Ой, лисику, який ти молодець! — тішився Лялечка. — І я побачу твою картину?

– Еге ж. Тільки будь дуже обережний. На лісовому святі не повинно бути людей. Так, якщо хтось поцікавиться, скажи, що ти лис, перебраний на людину. Нині все можна, бо це карнавал.

– А ти мене не залишиш? Я боюся, — зізнався Лялечка.

– Ні, але, на всяк випадок, кажи, що ти — лис. Домовились?

– Домовились. Я ще ніколи не був лисом. А як це бути лисом, Мацьку?

– Ти не лис, а людина. Тобто ти лис, але перебрався на людину. Але ти не лис. Тьху, геть заплутався! А ось уже ліс. Зараз ми вийдемо на галявину. Там зараз дуже весело!

Вони пішли вузенькою стежкою поміж дерев, які ставали все вищими й вищими, і невдовзі опинились на карнавалі.

Лялечка аж заплющив очі від яскравого світла, а коли розплющив, то став на місці, як вкопаний. Нічого подібного він не бачив. На величезній галявині, довкола якої світилось повно малесеньких ліхтариків, кружляли звірі в масках і чудернацьких костюмах. Звісно, у садку під Новий рік теж влаштовували карнавал довкола ялинки. Але тут було цікавіше і…страшніше. Танцювали білки, зайці, вовки, тигри, мавпи, папуги, небачені звірі, а посередині стояв дикий кабанчик, одягнений в людську одіж. На голові у нього була біла бейсболка. Звірята кружляли й співали: