Лялечка і Мацько
Шрифт:
– Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!
Мацько обережно підповз до драбини.
– Я тут.
– Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене.
– Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
– Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.
– Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
– В мене руки, лисику, — захихотів малий.
– Хай будуть руки.
– Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце…аце…Він
– Давай сюди! — зрадів лис.
– Я боюся лізти! Ще впаду…
– Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. — Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз…Зовсім небагато лишилось. Молодець!
Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:
– А тепер маж мене своїм аце-аце.
– Ацетоном! — згадав Лялечка.
– Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
– А не мало буде? — засумнівався лис.
– Я ще принесу.
– Давай маж.
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.
– О, диви, пускає!
– Три, прошу тебе!
– У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.
– Ой, пече! — зойкнув лис.
– Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
– Перепочинь, — змилувався лис.
– Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.
– Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
– Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли я брешу.
– Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — усі вірять. От я Сороку…теє…загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила, і дзьобнула мене у ніс…Може, у вас, людей, не так…
– Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку…Але, бачу, що нікуди вони зі мною не підуть.
– Не журися, — сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
– Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
– Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
– Не розказуй, лисику!
– Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
– Лисику, а скільки тобі років?
– Маєш, на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
– А я навесні народився. Мені п’ять років.
– П’ять весен, значить…
– Всі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
– Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
– Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
– Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
– Ой, пече!
– Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я
навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?– Я ж казав…
– Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
– Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
– Чесне слово?
– Чесне.
– Лисику, ацетон вже кінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
– А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
– Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
– Ага.
– То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
– Ой, не злізу!
– Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
– Боюся!
– А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
– А баба?
– А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
– Ха-ха! А дідо?
– А ти уяви, що дідо поїхав на море!
– То, що я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.
– Ага.
– А ти?
– А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:
– Ура, лисику, я вже умію лазити по драбині!
– Тихше, тихше, — зупинив його Мацько. — Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?
– Ні-ні!..
Розділ тринадцятий,
Розділ чотирнадцятий,
Минуло кілька днів. Про що тільки не говорили Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайні, і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялечка дуже радий мати такого товариша… Але — стоп!
Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. Їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися у лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.