Лялька

Десь об одинадцятій всі розійшлися, а барон, покашлюючи, провів Вокульського в його кімнату.

— Ну що, ви вже придивились до моєї нареченої?..

Яка ж вона гарна! Просто весталка, правда?.. А особливо, коли на личку в неї з’явиться вираз якоїсь дивної меланхолії, — ви звернули увагу? Вона така чарівна, що я готовий віддати за неї життя. Нікому б я цього не сказав, але вам скажу: я так божествлю її, що навряд чи насмілюся коли-небудь доторкнутись до неї… Мені хочеться тільки молитись на неї. Просто впав би перед нею навколішки й дивився б, щасливий, їй в очі, аби вона дозволила поцілувати край своєї сукні… Але чи не набрид я вам?

Раптом він так закашлявся, що очі його налилися кров’ю. Віддихавшись, він говорив далі:

— Я кашляю не часто, але сьогодні трохи застудився… і навіть не часто застуджуюсь, лише восени та напровесні. Ну, та воно минеться. Позавчора я запросив на консиліум Халубінського й Барановського, то вони мені сказали, щоб я тільки стерігся, та й буду здоровий… Питав я їх також (кажу це тільки вам), що вони думають про моє одруження. Але вони сказали, що одруження — це річ особиста… Я звернув їхню увагу на те, що берлінські лікарі вже давно радили мені женитись. Це змусило їх подумати, і котрийсь з них сказав: «Дуже шкода, що ви одразу не послухали їхньої поради…» Так що я остаточно вирішив не відкладати далі, як до пилипівки…

Його знову напав кашель. Він перепочив і раптом спитав Вокульського вже іншим голосом:

— Ви вірите в потойбічне життя?

— Чому ви питаєте?

— А тому, що ця віра рятує людину від розпачу. Я, наприклад. розумію, що вже й сам не можу бути таким щасливим, як міг бути колись, ні їй не дам повного щастя.

Єдине, що мене втішає, це думка, що ми зустрінемось на тому, кращому світі, де обоє будемо молоді. Адже вона, — додав він задумливо, — й там буде моєю, бо святе ж письмо вчить: «Що зв’яжете на землі, буде зв’язано й на небі…» Може, ви не вірите в це, як і пан Охоцький, проте все-таки признайтесь, що… часом вірите і не могли б заприсягтися, що так не буде?..

Годинник за стіною видзвонив північ, барон злякано підхопився й попрощався з Вокульським. Через кілька хвилин його задушливий кашель чути було в другому кінці флігеля.

Вокульський відчинив вікно. Коло кухні пронизливо кукурікали півні, в парку квилила сова; на небі зірвалась зірка й покотилась десь за дерева парку. А барон кашляв та й кашляв. «Чи всі закохані такі сліпі, як він? — думав Вокульський, — Бо для мене, та й для кожного, тут ясно, що та панна зовсім його не любить. Може, навіть любить Старського?..

Я ще не збагнув тутешньої ситуації, — міркував він далі, — але найшвидше вона така: панна Евеліна виходить заміж задля грошей, а Старський своїми теоріями підтримує в ній цей намір. А може, й він трохи захоплений нею?.. Але навряд!.. Швидше вона йому вже набридла, і він намовляє її неодмінно вийти заміж. Але ж… це було б жахливо. Тільки повії мають коханців, які ними торгують. Яке дурне припущення!.. Старський справді може бути її другом і радити те, в що сам вірить. Адже він одверто каже, що одружиться лише з багатою жінкою.

Принцип не гірший за всякий інший, як сказав би Охоцький. Правду казала колись хазяйка цього дому, що у теперішнього покоління міцні голови й холодні серця.

Приклад нашого життя відвернув їх від сентименталізму, і вони вірять тільки в силу грошей, що, зрештою, свідчить про їх розсудливість. Ні, цей Старський не дурний чоловік; може, трохи гультяй та нероба, але розуму йому не бракує. Цікаво, чому пані Вонсовська так його шпигає? Мабуть, він таки подобається їй, і тому що вона має гроші, вони поберуться. А втім, яке мені до цього діло?..

Цікаво, чому господиня сьогодні жодного разу не згадала про панну Ізабеллу? Ну, вже ж і я її питати не буду…

Нас одразу взяли б на язики…»

Вокульський заснув, і йому верзлося, що він — хворий закоханий барон, а Старський відіграє роль друга дому.

Він прокинувся й засміявся:

— Ну, це мене одразу вилікувало б!

Вранці він знову ловив рибу з панною Феліцією і Охоцьким. А коли о першій годині всі зійшлися на сніданок, пані Вонсовська звернулась до господині:

— Бабусю, ви дозволите, щоб нам осідлали двоє коней: мені й панові Вокульському? — А потім, обернувшись до Вокульського, додала: — Ми їдемо за півгодини. З цієї хвилини ви починаєте службу при мені.

— Ви поїдете тільки вдвох? — спитала панна Феліція, густо зашарівшись.

— А ти теж хотіла б поїхати з паном Юліаном?

— Тільки, будь ласка… Прошу не розпоряджатися моєю особою! — запротестував Охоцький.

— Феліція залишиться зі мною, — сказала господиня.

У панни Феліції кров прилила до обличчя, а на очі набігли сльози. Вона глянула на Вокульського спочатку гнівно, потім погордливо і, нарешті, вибігла з кімнати нібито за хусточкою. Повернувшись з зачервонілим носиком, вона подивилась на всіх, немов Марія Стюарт, яка прощає своїм катам.

Рівно о другій слуга привів двоє чудових верхових коней. Вокульський стояв коло свого, а за кілька хвилин вийшла й пані Вонсовська. Вузька амазонка щільно облягала її струнку, як у Юнони, постать, каштанове волосся було зібране в один вузол. Вотта кінчиком ноги стала на руку конюха і, як пружина, скочила в сідло. В руці її трохи тремтів кінчик хлиста.

Вокульський тим часом спокійно припасовував на довжину своєї ноги стремена.

— Швидше, пане Вокульський, швидше! — гукнула Вонсовська, напинаючи поводи; кінь під нею крутився і присідав на задні ноги. — За брамою одразу рушимо галопом… Avanti, Savoya!.. [117] Нарешті Вокульський сів на коня, пані Вонсовська нетерпляче вдарила свого хлистом, і вони виїхали за браму фільварку.

117

Вперед, Савойя! (Італ.)

Дорога тяглася липовою алеєю завдовжки з верству.

По обидва боки сіріло скошене поле, а на ньому то тут, то там виднілись великі, як хати, стіжки пшениці. Небо було чисте, сонце світило ясно, десь далеко гула молотарка.

Кілька хвилин воии їхали риссю. Потім пані Вонсовська приклала ручку хлиста до губів, нахилилась наперед і полетіла галопом. Вуаль розвівалась за нею, мов сизе крило.

— Avanti! Avanti!..

Так вони мчали кілька хвилин. Раптом Вонсовська різко припинила коня і сказала.

— Тепер поїдемо помалу.

Вона розчервонілась і важко дихала. Трохи підвівшись на сідлі, пильно дивилася в бік лісу, що синів далеко на сході. Алея скінчилась; вони їхали полем, иа якому подекуди зеленіли груші й сіріли стіжки хліба.

— Скажіть, будь ласка, — почала вона, — це велика приємність наживати багатство?

— Ні, — відповів Вокульський, трохи подумавши.

— Але витрачати приємно?

— Не знаю.

— Не знаєте? Але ж про ваше багатство розказують дива. Кажуть, що ви маєте тисяч із шістдесят річного прибутку…