Лялька

— Передайте мені сіль, кузене, — сказала Ізабелла Старському.

— Будь ласка… Ах, розсипав!.. Посваримося.

— Мабуть, нам це вже не загрожує, — відказала панна Ізабелла з комічною серйозністю.

— А ви умовились ніколи не сваритися? — спитала пані Вонсовська.

— Ні; ми маємо намір ніколи не миритися, — відповіла панна Ізабелла.

— Чудово! — промовила пані Вонсовська. — На вашому місці, пане Казимеже, я втратила б тепер всяку надію.

— А хіба я смів коли-небудь її мати? — зітхнув Старський.

— Це справжнє щастя для нас обох, — шепнула панна Ізабелла.

Вокульський прислухався і придивлявся. Панна Ізабелла говорила цілком природно і спокійно, жартуючи із Старського, а його це, видно, зовсім не турбувало. Зате час від часу він крадькома поглядав на панну Евеліну Яноцьку, яка, перешіптуючись з бароном, то червоніла, то блідла.

Вокульський відчув, що з серця йому зсувається величезний тягар. «Звичайно, — подумав він, — якщо Старський ким-небудь і цікавиться в цьому товаристві, то тільки панною Евеліною, так само як і вона ним».

Він одразу повеселішав і пройнявся великою симпатією до ошуканого барона. «Проте остерігати я його не буду! — в думці вирішив він. — Але ж це підлість — радіти з чужої біди».

Коли встали з-за стола, панна Ізабелла підійшла до Вокульського.

— Знаєте, — почала вона, — що я відчула, побачивши вас? Жаль! Я пригадала, як ми збирались їхати в Париж утрьох: я, батько й ви, але з нас трьох доля була ласкава тільки до вас. Ви принаймні приємно розважались там? За нас трьох? Тепер ви повинні віддати мені третину своїх паризьких вражень.

— А якщо вони не веселі?

— Чому?

— Хоч би тому, що вас не було там, де ми мали бути разом.

— Наскільки мені відомо, ви вмієте добре розважатись там, де мене нема, — відказала панна Ізабелла й одійшла.

— Пане Вокульський!.. — покликала пані Вонсовська.

Але, глянувши на нього й на панну Ізабеллу, невдоволено доказала: — Ні, нічого… На сьогодні я вас звільняю. Панове, ходімо в парк. Пане Охоцький…

— Пан Охоцький сьогодні має мене вчити метеорології, — відповіла за нього панна Феліція.

— Метеорології? — перепитала пані Вонсовська.

— Так… Ми зараз ідемо нагору, в обсерваторію.

— А ви, пане Охоцький, тільки метеорологію викладатимете? — спитала пані Вонсовська. — Про всяк випадок, я радила б спитати бабусю, що вона думає про ту метеорологію…

— Ви не можете не вчинити мені якого-небудь скандалу! — обурився Охоцький. — Вам можна їздити зі мною по всяких нетрях, а панні Феліції не вільно навіть заглянути в обсерваторію…

— Та заглядайте собі, мої дорогі, тільки тепер уже давайте підемо в парк. Пане бароне… Бельцю…

Товариство попрямувало до парку. В першій парі пані Вонсовська з панною Ізабеллою, за ними Вокульський, далі барон з нареченою, а позаду панна Феліція з Охоцьким, який розмахував руками і гарячкував:

— Ніколи ви нічого нового не навчитесь, хіба тільки носити чудернацькі модні капелюшки або танцювати сьому чи восьму фігуру контрданса, якщо її який-небудь йолоп видумає. Нічого й ніколи!.. — додав він драматичним тоном. — Бо завжди знайдеться якась баба…

— Фе, пане Юліане, хто ж так говорить?..

— Так, нестерпна баба, яка вважатиме за непристойне навіть те, що ви підете зі мною в лабораторію…

— А може, воно й справді погано…

— Авжеж, погано!.. Декольтуватись до пояса — це добре, брати уроки співу у якогось італійця з брудними нігтями…

— Але знаєте… Якби молоді панни надовго залишалися віч-на-віч з молодиками, то котрась могла б і закохатися…

— Ну то й що! Нехай закохується! А хіба краще, щоб і не кохала й була дурна?.. Ви просто дикунка, панно Феліціє…

— О пане…

— Та не забивайте мені баки своїми вигуками. Або ви хочете вчитись метеорології, і в такому разі ходімо нагору…

— Але з Евеліною або з пані Вонсовською.

— Ну гаразд! Облишмо цю непотрібну балачку, — закінчив Охоцький і на знак обурення засунув руки в кишені.

Молода пара так голосно пересварювалась, що чути було на весь парк, на велику втіху пані Вонсовської, що аж заходилась від реготу. Коли вони замовкли, Вокульський почув шепіт барона й панни Евеліни:

— Правда, — казав барон, — як той Старський втрачає свої позиції?.. Що не день, то втрачає. Пані Вонсовська глузує з нього, панна Ізабелла просто зневажливо ставиться до нього, і навіть панна Феліція не звертає на нього уваги. Ви помітили?..

— Помітила, — ледве чутно відповіла наречена.

— Він один з тих молодих людей, єдиною цінністю яких є надія на велику спадщину. Чи не так я кажу?

— Так.

— Коли стало відомо, що Заславська нічого йому не одпише, всі перестали ним цікавитись. Правда ж?

— Правда, — відповіла панна Евеліна й тяжко зітхнула. — Я посиджу тут, — голосно додала вона, — а ви, може, принесете мені шаль з кімнати… Будь ласка…

Вокульський оглянувся. Панна Евеліна, бліда і стомлена, важко сіла на лавку, а барон упадав коло неї.

— Іду, зараз же йду… Пане Вокульський, — гукнув він, — чи не могли б ви заступити мене… Я побіжу й за хвилину повернусь.

Він поцілував наречену в руку й пішов до дому.

Аж тепер Вокульський помітив, які у барона тонкі ноги і як непевно він ними володає.

— Ви давно знаєте барона? — спитала панна Евеліиа Вокульського. — Пройдімось трохи отуди, до альтанки…

— Власне, тільки цими днями я мав приємність ближче познайомитися з бароном.

— Він ваш палкий поклонник… І каже, що вперше зустрів людину, з якою так приємно розмовляти.

Вокульський усміхнувся.

— Напевне тому, що він сам весь час говорить мені про вас, пані.

Панна Евеліна густо почервоніла.

— Так, барон дуже благородна людина й дуже мене любить… Правда, між нами велика різниця в літах, але то байдуже. Досвідчені дами кажуть, що чим чоловік старший, тим вірніший, а для жінки ж прив’язаність чоловіка — все, правда ж? Кожна з нас шукає в житті любові, а хто мені поручиться, що я зустріну ще таку, як ця?.. Є люди молодші за нього, вродливіші, може, навіть і здібніші, але жоден з них не говорив мені з таким сердечним запалом, що останнє щастя його життя — в моїх руках. Чи можна ж не зважити на таке почуття, хоч би воно вимагало з нашого боку певної жертви? Ну, скажіть самі?