Лялька

Бо пики у них були жахливі, хоч самі вони, виявилось, люди пристойні. А вони, знаєте, що нам запропонували?

Щоб ми купили у них винограду!.. Подумайте! Я сподіваюсь розбійників, а вони торгують виноградом. Від злості я мало не побила їх, правду кажу! Отож ви сьогодні нагадали мені тих татар… Господиня кілька тижнів тлумачить мені, що ви оригінальна людина, зовсім не схожа на інших, а тим часом я бачу, що ви звичайнісінький педант. Так я кажу?

— Так.

— От бачите, як я знаюсь на людях! Може б, нам ще проїхатись галопом? Або ні, вже не хочеться, я стомилась. Ах, хоч би раз в житті зустріти оригінальну людину…

— Та й що вам з того?

— Ну, він поводився б якось по-новому, говорив би мені нові слова, часом розгнівив би мене до сліз, потім сам смертельно образився б на мене, а потім, натурально, мусив би мене перепрошувати. О, такий закохався б у мене до божевілля! Я так вп’ялася б йому в серце і в пам'ять, що він не забув би мене й у могилі… Оце, я розумію, любов!

— А що б ви дали йому взамін? — спитав Вокульський, якому щохвилини ставало тяжче й сумніше на серці.

— Не знаю. Може б, і я наважилась на якесь безумство…

— Тепер я скажу, що б той новий чоловік одержав від вас, — сказав Вокульський, відчуваючи, як у ньому закипає гірка злість. — Насамперед одержав би довгий список попередніх поклонників, потім довгий список поклонників наступних, а в антракті мав би можливість перевіряти., чи добре тримається на коні сідло…

— Те, що ви сказали — нікчемність! — крикнула Вонсовська, стискаючи в руці хлиста.

— Я тільки повторив те, що чув від вас. Але якщо при недовгому знайомстві я говорю занадто сміливо…

— Байдуже. Я слухаю… Можливо, ваше зухвальство виявиться цікавішим за т; у холодну чемність, яку я знаю напам’ять. Звичайно, такий чоловік, як ви, гордує такими жінками, як я… Але, Сміливіше…

— Прошу пробачення. Насамперед давайте не вживати надто сильних виразів, які зовсім не пасують до розмови на прогулянці. Ми говоримо не про почуття, а про погляди. Отже, на мою думку, в вашому погляді на любов є непримиренні суперечності.

— Хіба? — здивувалася вдовичка. — Те, що ви називаєте суперечностями, я прекрасно погоджую в своєму житті.

— Ви говорили про часту зміну коханців…

— Якщо ви не заперечуєте, називатимемо їх поклонниками.

— А з другого боку, ви хочете зустріти якусь нову й незвичайну людину, яка не забула б вас навіть у могилі. Отож, наскільки я знаю людську натуру, це мута недосяжна. Бо ні ви, марнотратна в своїх поглядах, не станете ощадною, ні той незвичайний поклонник не захоче зайняти місця серед дюжини звичайних…

— Він може про них не знати, — перебила його вдовичка.

— Отже, маємо ще й містифікацію, для успіху якої ваш герой повинен бути сліпим і дурним. Але припустімо, що ваш обранець справді буде таким; то невже ви наважитесь обманювати чоловіка, котрий так сильно полюбить вас?

— Гаразд, тоді я розказала б йому все й закінчила б такими словами:. «Пам’ятай, що Христос простив Магдалині, а я менше за неї грішила, до того ж коси у меле не гірші, ніж у неї».

— І ви думаєте, що цього йому було б досить?

— Думаю, що так.

— А якби ні?

— Тоді я дала б йому спокій і залишила б.

— Але спочатку ви вп’ялися б йому в серце і в пам’ять так, щоб він не забув вас і в могилі!.. — спалахнув Вокульський. — Гарний же той ваш світ! Гарні в ньому жінки, коло яких закоханий і відданий їм всією душею чоловік мусить поглядати на годинник, щоб не зустрітися з своїми попередниками й не перешкодити наступникам! Знаєте, навіть тісто для того, щоб вирости, потребує більше часу; чи можна ж зростити глибоке почуття в такому поспіху, на такому ярмарку?.. Я вам раджу не претендувати на глибокі почуття, бо вони відбирають у людини сон і апетит. І нащо вам отруювати життя якійсь людині, якої ви сьогодні, напевне, ще й не знаєте? Нащо самій собі псувати хороший настрій? Краще вже триматись програми легеньких і частих перемог, що іншим не шкодять, а вам якось заповнюють життя.

— Ви вже скінчили, пане Вокульський?

— Мабуть, так.

— То тепер я вам скажу: всі ви підлі…

— Знову сильний вираз.

— Ваші були сильніші. Всі ви — нікчеми! Коли жінка в певному віці мріє про ідеальну любов, ви глузуєте з її наївності й вимагаєте від неї кокетства, бо без нього дівчина для вас нудна, а заміжня жінка — дурна. А коли в результаті спільних зусиль вона звикає до пошлих освідчень, ніжних поглядів та потаємних потисків руки, — з темного кутка вилазить якийсь оригінальний суб’єкт у каптурі Петра Ам’єнського [119] й урочисто проклинає жінку, створену за образом і подобою Адамових дітей: «Тобі не вільно любити, ти вже ніколи не будеш по-справжньому кохана, бо мала нещастя потрапити на життєвий ярмарок і втратила свої ілюзії!» А хто ж їх розікрав, як не ваші рідні браги? І що це за світ, де людину спочатку позбавляють ідей, а потім судять за безідейність?..

119

Петро Ам’єнський (1050–1115) — середньовічний аскет, один з організаторів хрестових походів.

Пані Вонсовська вийняла з кишені хусточку і стиснула її в зубах… На віях у неї блиснула сльоза і скотилась на кінську гриву.

— Їдьте собі геть, — вигукнула вона, — бо ваші банальні міркування дратують мене! їдьте собі… і пришліть мені Старського: його зухвалість цікавіша за вашу святенницьку серйозність…

Вокульський уклонився й поїхав уперед. Він був сердитий і збентежений.

— Куди ж ви їдете? Не туди!.. А то ви ще заблудите, а потім при обіді розказуватимете, що я збила вас з путі істинної. Їдьте за мною… їдучи за кілька кроків позад пані Вонсовської, Вокульський думав: «Он який їх світ! Одні продаються в ньому спорохнявілим старикам, а другі поводяться з людськими серцями, немов зі шматками м’яса на печеню. Дивна все-таки особа оця пані… бо вона ж ие зла і навіть здатна на благородні пориви…»

Через півгодини вони знову повернулись на узгір’я, звідки видно було двір господині. Тут Вонсовська раптом повернула коня й, пильно дивлячись Вокульському в очі, спитала:

— Що між нами — мир чи війна?

— Можна бути з вами одвертим?

— Прошу.

— Я вам дуже вдячний. За одну годину я довідався від вас більше, аніж за все своє попереднє життя.

— Від мене?.. Це вам так здається. В мені кілька краплин угорської крові, і варто мені сісти на коня, як я починаю дуріти й городити всякі нісенітниці. Але пам’ятайте, що я не беру назад жодного сказаного сьогодні слова, і ви помиляєтесь, коли думаєте, що вже мене знаєте. А тепер поцілуйте мене в руку: ви справді цікавий чоловік.

Вона простягнула Вокульському руку, яку він поцілував, широко розкривши очі від здивування.

Розділ п'ятий ПІД ОДНИМ ДАХОМ

В той самий час, коли Вокульський з Вонсовською пересварювались або мчали галопом по луках, з маєтку графині в Заславек виїжджала панна Ізабелла. Вчора вона одержала від удови листа, надісланого спеціальним гінцем, а сьогодні з наполегливого бажання своїй тітки виїхала, хоч і проти своєї волі. Вона була певна, що Вокульський, якому вдова так протегувала, вже в Заславку, а тому вважала, що приїжджати туди одразу незручно. «Нехай би я навіть мусила коли-небудь вийти за нього заміж, це, однак, не означає, що я повинна поспішати на зустріч», — думала вона.

Але речі були спаковані, бричка стояла запряжена, а з переднього сидіння вже виглядала її покоївка, отже, панна Ізабелла наважилась.

Прощання з ріднею було багатозначне. Схвильований Ленцький мовчки втирав очі, а графиня, ткнувши їй в руку оксамитну торбинку з грішми, поцілувала її в чоло і сказала:

— Я не раджу і не відраджую. Ти маєш розум, знаєш становище, отож мусиш сама щось вирішити і зробити висновки.

А що вирішити? Які зробити висновки? Про це графиня не казала.