Лялька
Шрифт:
— Зараз я маю набагато більше, але витрачаю дуже мало.
— Скільки ж?
— Тисяч з десять.
— Шкода. Я торік вирішила витратити силу грошей.
Управитель і касир запевняють мене, що я розтринькала двадцять сім тисяч… Я шаленіла — а от нудьги не позбулася. А сьогодні подумала: спитаю вас, як почуває себе людина, що витрачає шістдесят тисяч за рік? Але ж ви стільки не витрачаєте. Шкода! Знаєте що? Витратьте коли-небудь шістдесят… навіть сто тисяч за рік і скажете мені: чи це дійсно справляє враження і яке саме? Гаразд?
— Заздалегідь можу вам сказати, що не справляє.
— Ні? То нащо ж тоді гроші?.. Коли
— Його можна мати і з кількома тисячами. Щастя кожен носить сам у собі.
— Але відкілясь же воно береться.
— Ні; пані.
— І це говорите ви, така незвичайна людина?
— Якби я навіть був незвичайним, то завдяки стражданням, а не щастю. А тим менше завдяки видаткам.
Під лісом з’явилась хмара куряви. Вонсовська з хвилину придивлялась до хмарки, потім стьобнула коня хлистом, звернула праворуч і помчала навпрошки полем.
— Avanti! Avanti! Так вони скакали хвилин з десять, і тепер уже Вокульський стримав коня. Він опинився на верху пагорка, під яким розлігся казково прекрасний луг. Що саме в ньому було прекрасне — чи зелені трави, чи круті завороти струмка, чи похилені над ним дерева, чи погідне небо?
Вокульський не знав.
Але пані Вонсовська не захопилася пейзажем. Вона мчала з пагорка стрімголов, наче хотіла вразити супутника своєю відвагою.
Коли Вокульський поволі з’їхав з гори, вона повернула до нього коня й нетерпляче закричала:
— Пане Вокульський, чи ви завжди такий нудний?
Я ж не для того взяла вас на прогулянку, щоб позіхати…
Прошу розважати мене, і то негайно!
— Негайно? Добре. На мій погляд, пан Старський дуже цікава людина.
Вона Похилилася в сідлі, немов падаючи назад, і пильно глянула Вокульському в очі.
— Ну, — засміялася вона, — не сподівалась я почути від вас такої банальної фрази. Пан Старський цікавий… для кого? Хіба тільки для таких лебедиць, як панна Евеліна, бо для мене, наприклад, від таким перестав бути…
— Все ж таки…
— Без ніяких «все ж таки». Він для мене був цікавим тоді, коли я мала намір стати мученицею шлюбу. На щастя, мій чоловік був такий чемний, що незабаром помер, а пан Старський така нескладна натура, що навіть з моїм невеликим досвідом я за тиждень збагнула його.
Та сама борідка а 1а великий князь Рудольф і той самий спосіб баламутити жінок. Його погляди, його недомовки, таємничість — усе це я знаю так само, як фасон, його візитки. Він так само уникає панн без посагу, цинічний із заміжніми жінками й ніжно зітхає коло багатих відданниць. Боже мій, скільки я їх таких зустрічала в житті!..
А тепер я потребую чогось нового…
— В такому разі пан Охоцький…
— О, Охоцький — цікавий чоловік і міг би бути навіть небезпечним, але для цього я мусила б народитися вдруге. Це людина не з того світу, до котрого я належу серцем і душею. Ах, який він наївний і який чудовий! Він вірить в ідеальну любов і сподівається зустріти жінку, з якою замкнеться в своїй лабораторії, певний, що вона його не зрадить… Ні, він не для мене… Але що це у мене з сідлом? — раптом вигукнула вона. — Мабуть, ослабла попруга. Ану гляньте, будь ласка…
Вокульський зіскочив з коня.
— Ви злізете? — спитав він.
— І не подумаю. Подивіться так.
Вокульський зайшов з правого боку — попруга трималась міцно.
— Та не там… Отут… Тут щось зіпсувалось коло стремена.
Він завагався,
проте відкинув її амазонку й засунув руку під сідло. Раптом кров шугнула йому в голову: вдовичка так ворухнула ногою, що її коліно торкнулося щоки Вокульського.— Ну що?.. Ну що? — нетерпляче питала вона.
— Нічого, — відповів він, — Попруга застебнута і тримається міцно.
— Ви поцілували мою ногу?! — крикнула вона.
— Ні.
Тоді вона ляснула свого коня хлистом і помчала вперед, шепочучи:
— Дурень або камінь…
Вокульський поволі сів на коня. Невимовний жаль стиснув йому серце, коли він подумав: «Чи й панна Ізабелла їздить верхи? І хто їй поправляє сідло?»
Коли він під’їхав до пані Вонсовської, вона зареготала:
— Ха-ха-ха! Ви незрівнянний!.. — а потім заговорила низьким голосом: — В історії мого життя трапився незвичайний день — я зіграла роль жінки Потіфара і знайшла Йосифа!.. [118] Ха-ха-ха! Одне тільки мене бентежить: що ви не зможете оцінити, як я вмію баламутити голови чоловікам. В таку хвилину сто інших мужчин на вашому місці сказали б, що жити без мене не можуть, що я одібрала у них спокій і таке інше… А ви коротко відповідаєте: «Ні». За це єдине «Ні» вам приготовано в царстві небесному місце серед невинних немовлят. Такий собі високий стільчик з поперечиною спереду… Ха-ха-ха!..
118
За біблійною легендою, Пентефрія, дружина єгипетського вельможі Потіфара, намагалася спокусити його невільника Йосифа Прекрасного.
Вона аж погойдувалась на сідлі від реготу.
— І що б ви на тому виграли, коли б я відповів, як інші?
— Здобула б ще одну перемогу.
— А цим що ви виграєте?
— Заповнюю собі пустку життя. З десятка тих, котрі мені освідчуються, вибираю одного, який здається мені найцікавішим, бавлюся ним, мрію про нього…
— А потім?
— Переглядаю новий десяток і вибираю іншого.
— І як часто?
— Хоч би і щомісяця. Що ви хочете, — додала вона, — це кохання нашого віку пари й електрики.
— Авжеж. Навіть нагадує поїзд.
— Летить, як буря, і сипле іскри?
— Ні, їде швидко й набирає пасажирів, скільки може.
— О пане Вокульський!
— Я не хотів образити вас, тільки сформулював те, що почув.
Пані Вонсовська прикусила губу.
Деякий час вони їхали мовчки.
Першою заговорила пані Вонсовська:
— Я вже визначила, хто ви такий: ви педант. Щовечора, не знаю о котрій годині, але, мабуть, не пізніше, як о десятій, ви підбиваєте підсумок денних подій, потім ідете спати, але перед сном уголос проказуєте молитву: «Не забажай жони ближнього твого…» Правда ж?..
— Говоріть, будь ласка, далі.
— Нічого я не буду говорити, бо мені вже надокучила розмова з вами. Наше життя — самі розчарування!.. Коли ми одягаємо першу сукню з шлейфом, коли йдемо на перший бал, коли вперше закохуємось — все здається нам новиною. Але незабаром переконуємось, що все це або вже було, або нічого не варте…
Пам’ятаю, минулого року в Криму їхали ми невеликою компанією якоюсь дикою дорогою, де колись подорожніх перестрівали розбійники. І саме коли ми про це говорили, з-за скелі висувається два чоловіки — татари… «Слава богу, — думаю, — вони, напевне, збираються нас зарізати».