Любов і піраньї

Тож відкладіть убік книженцію, помізкуйте і скажіть: що по-справжньому загрозливе чи небезпечне може статися з вами в даний момент? Вибухне бензобак маршрутки? Завалиться стеля? Старенький «McDonnell Douglas MD-82», у котрого раптово відмовили обидва двигуни якраз над вашим містом, зі швидкістю 1000 км/год вріжеться в стіну будинку акурат на рівні вашої кімнати чи офісу? А може, хтось надішле вам бандероль із вибуховим пристроєм, що розірветься у ваших руках? Ні, ні і ще раз ні. Я веду до того, що ймовірність таких ось непередбачених вибриків долі, несподіваних загроз тощо є близькою до нуля, а значить — їх не існує. Натомість ви гарантовано (хоча нерідко цілком підсвідомо) бачите своє життя на кілька кроків наперед. Наприклад, вийшовши на потрібній зупинці, ви доберетесь до офісу, попрацюєте кілька годин, підете кудись на обід, безцільно шастатиме Інтернетом, а ввечері спокійно повернетесь додому. Допивши чай і почитавши книгу, ляжете спати, а зранку прокинетесь і знову візьметесь за рутинні справи, і т. д. і т. п. Звісно, у кожного можуть бути свої варіації, але головна суть, котру я намагаюся зараз донести, полягає у тому, що ви абсолютно не очікуєте нічого, що могло б стрімко і катастрофічно роздовбати усталений порядок вашого існування. Великою мірою вам відоме ваше життя наперед.

Загалом, у цьому немає нічого поганого. Дехто навіть величає такий стан речей стабільністю та комфортом.

А тепер спробуйте уявити іншу картинку. Ви потрапляєте в халепу, встряєте в кепську авантюру, під час якої вже не відаєте, що принесе вам кожна наступна мить, і тільки Бог та диявол знають, що з вами трапиться через годину, хвилину чи навіть за кілька секунд. У липні 2009-го, перетинаючи Fronter’у, кордон між Еквадором та Перу, я сунувся в справжнісіньке зміїне кодло. Я пензлював територією, котра аж кишить озброєними до зубів головорізами та різномастими підозрілими суб’єктами; були моменти, коли я не знав, чим закінчиться кожен мій наступний крок. Але… я йшов уперед. Пізніше, застрягши вночі у пісках Атаками чортзна-де на півночі Чилі, разом із друзякою Яном Фідлером ми змушені були покинути напризволяще джип і шурувати навпростець пустелею. Тюпаючи в мороці посеред похмурих бескидів Долини Смерті, я мав великі сумніви стосовно того, чи вдасться нам розшукати Сан-Педро, єдине поселення в радіусі дев’яноста кілометрів. Тоді я не знав, я просто не міг знати, де знаходитимусь і що робитиму за кілька годин: засинатиму від приємної втоми у затишному ліжку хостелу «Iquisa» чи рватиму від розпачу волосся на голові бозна-де посеред найсухішої пустелі на Землі. Те ж саме було в Пантаналі. Купаючись з піраньями, я не відав, що принесе кожна нова секунда. Кожен змах руки вів до невідомого, грізного, небезпечного. Та проте… я долав свій страх і плив далі.

Власне, оте незбагненно манливе відчуття, коли ти дійсно не знаєш, що станеться з тобою наступної секунди, і є тим, заради чого я йду на ризик. Той мікроскопічний момент, коли ти пересилюєш себе і, захлинаючись страхом, робиш крок уперед, кидаючи виклик небезпеці, відповідаєш долі ударом на удар, не зрівняється ні з чим у житті. Це відчуття краще за секс, краще за наркотики, краще за алкоголь. Воно є кращим за найбільше, найглибше і найпалкіше переживання, що ви будь-коли спізнали.

Чи я тремчу? Чи відчуваю страх у такі моменти? О, безперечно, так! Спокійно називайте брехуном того, хто стверджує, що він не відає страху. Це чи не найбільше безглуздя, яке може зморозити людська істота, адже почуття страху закарбовано в наших генах самою природою. Страх є запорукою життя. Кас Д’Амато, відомий боксерський тренер, який зокрема виховав Майка Тайсона, колись говорив своєму учневі: «Сміливець та боягуз завжди відчувають одне й те саме. Те, як вони діють, — ось що відрізняє їх між собою». Ризик, загроза, небезпека дають можливість досягти — хай навіть ілюзорного — відчуття контролю над власним страхом.

Гадаю, у багатьох з вас після прочитання мого монологу, в голові зародилась надокучлива думка, що якийсь цей Кідрук геть притрушений. Я не сперечатимусь. Лиш замість часткового виправдання можу повторити: напевно, мені не дуже вдається пояснювати речі, які особисто для мене є цілком очевидними.

Разом з тим, я певен, що в декого з вас, шановні читачі, десь над животом зародилося плюскітливе хвилювання, за яким у довбешці почали вискакувати різні і, здавалося б, абсолютно чужі думки. Наприклад, про те, що ви ніколи не сідали за кермо спортивного мотоцикла, жодного разу не розганялись до 200 км/год на автомобілі, не стрибали з літака із парашутом, не спускалися на човні гірською річкою, не пірнали з аквалангом тощо. Я вас вітаю: відтепер ця каламуть не відпускатиме вас, ночами терзаючи мозок, отруюючи ранки в’їдливим почуттям незавершеності. Тож вам я можу порадити одне: не питайте «чому?». Якщо вас справді цікавить відповідь, спробуйте хоча б один раз утнути щось навіжене, божевільне, екстремальне. Посмакуйте на губах небезпеку. І тоді — звісно, якщо вам сподобається — ви самі все збагнете, і більше не ставитимете дурних запитань…

* * *

Після вечері ми ще довго сиділи за столом на веранді у Фабіо: згадували насичений подіями день, сміялися один з одного і упивались історіями, які розказуватимемо друзям та рідним про рибалку на піраній.

— Якщо чесно, пацани, я досі не можу оговтатися, — казав Ларік, розлігшись на лаві коло столу. Хлопець поклав забинтований палець собі на груди і час від часу ніжно його погладжував. — Мене куснула піранья! Нє, ну де таке чувано? Напишу колєгам SMS — так ніхто ж не повірить! Скажуть, що валяється, поганець, десь на пляжі в Ріо і пише людям усякі дурнуваті жарти.

— Твоя правда! — всміхаючись, ствердно кивали головами Дімон з Алексом.

— Чуваки, а ви можете уявити, — роздумую я вголос, — найгірший варіант: якраз у розпал рибалки наш човен перевертається!

Всі на хвильку мовкнуть. Перспективний юрист з Київради перестає гладити свій постраждалий палець і вкривається мертвотною блідістю.

— І що? — не зрозумівши, обережно перепитує Алекс.

— Ти тільки прикинь, Саньок, — відказую напарнику, — ми ж майже нікому не казали, що їдемо в Бразилію. Більшість непосвячених думають, що ми пороз’їжджались, хто куди: хто в Єгипет, а хто в Карпати на лижах кататися. Еге?

— Ну…

— Уявляєш обличчя когось із наших клієнтів, скажімо, Марка Аполлінарійовича, який після Нового року зателефонує в офіс і попросить секретарку покликати Максима Івановича, ге?

Алекс уже гигоче, розуміючи, до чого я веду. Я тим часом продовжую:

— Людина щойно після свят, відгодована, відпочила і задоволена, готова з новими силами взятися за великі діяння, з чудовим настроєм дзвонить, щоб проконсультуватися… Та де там! Хе-хе! Дуля тобі, а не консультація! Секретарка у відповідь кахикне і чемненько проторохкотить: «Ви знаєте, Максима нема… уже нема». Проте Марк не здаватиметься: «А де він? Він хіба ще не повернувся з Карпат?». І тут секретарка прицмокне язиком (вона у нас вміє) і з гордістю випалить: «А от і не вгадали, шановний! Які Карпати? Його піраньї у Бразилії з’їли!».

— Га-га-га! — регочуть пацани.

— А про тебе, Лаврентію, в Київраді ходитимуть легенди, — правлю я далі (мене, знаєте, як письменника, часто тягне пофілософствувати на високі теми). — Люди розказуватимуть: «Був у нас колись юрист молодий… Діловий такий, перспективний, сталева хватка у хлопця була… Е-е-е… Що? Питаєте, де він зараз? Та нема вже — минулого року піраньї захавали…».

Резюме до цього розділу:

Я міг би одним махом увійти в історію, ставши першим українським письменником, якого з’їли піраньї. На жаль, цього разу не пощастило…

Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

Дозволю собі на якийсь час відірватися від розповіді про Бразилію і перенесусь разом із вами назад до України. Але ні, ви не вгадали, шановні, зовсім не до Маруськи. Принаймні не зараз. Виявилось, що, застрягнувши в болотах Пантаналу, я опинився в більшій ізоляції від зовнішнього світу, ніж тоді, коли перебував на острові Пасхи. Вийти на зв’язок з цивілізацією не було жодної можливості. Тому, як ви розумієте, на той момент я не міг знати, наскільки яскраво і феєрично моя дівчина відреагувала на моє підлотне зникнення.

Тож поки я з товаришами відпочиваю, погойдуючись у гамаках, а Фабіо з Айлтоном готують на вечерю піраній, розповім вам кілька кумедних історій, що трапилися зі мною ще в ту пору, коли я навчався в університеті.

Діло було 2004 року. Я перейшов на третій курс, одночасно вступивши до героїчних лав університетської військової кафедри.

Відразу зазначу (щоб ви собі не розслаблялись): на відміну від інших вищих навчальних закладів, де військові кафедри існують, як то кажуть, для галочки, військова кафедра в Національному університеті водного господарства та природокористування (НУВГП) практично нічим не відрізняється від армії. У період мого навчання її очолював такий собі полковник Поцик [46] , зухвалий матюкливий «афганець», вояка до мозку кісток і до останнього ґудзика на кітелі. Пан Поцик був полковником уже тоді, коли більшість інших викладачів нашої кафедри (станом на 2004 рік теж полковники, підполковники, майори) ходили ще безвусими лейтенантами. Під час війни в Афганістані Поцик командував чи то полком, чи то бригадою інженерних військ [47] . Звільнившись невдовзі після розвалу Радянського Союзу із армії, товариш Поцик не відійшов тихо-мирно на пенсію, а влаштувався начальником на військову кафедру в НУВГП, де взявся нещадно, по-чорному, муштрувати бідолашних курсантів.

Професорів на кафедрі не було. На те вона й військова кафедра. Всі заняття проводили офіцери запасу — переважно полковники — колишні підлеглі Поцика. Навчальних груп теж не існувало. Замість них з набраних курсантів формували взводи. Кожен взвод розділяли на три відділення (приблизно по 7-10 чоловік у кожному). Кожне відділення мало свого командира, обраного серед курсантів, а на чолі усього взводу стояли командир (теж вибраний серед студентів) і його безпосередній заступник, по-воєнному, замкомвзвод. Крім того, для взводу призначався куратор з числа найстарших офіцерів, який відповідав за розподіл керівних посад поміж курсантами, за дисципліну та вишкіл молодих лейтенантів, словом, за всі загальновійськові організаційні питання.