Любов і піраньї

Відтак ми засоромлено примовкли, не наважуючись зізнатись бразильцям, що більше не знаємо народних пісень, а заразом гарячково намагаючись викопати з пам’яті хоч яку коломийку, що її зможемо проспівати від початку до кінця.

Зненацька мене осінило. Щоправда, така думка ніколи не прийшла б до мене на тверезу голову.

— Є ще одна пісня, слова якої ми всі знаємо на зубок!

Хлопці втупились посоловілими очиськами в моє обличчя. Я по-акторськи витримав паузу, а тоді одним махом випалив:

— Гімн!

— Точно! — Алі аж долонею по столі ляснув. — Ти г-геній, Максе!

— Чий гімн? — звівши брови докупи, уточнив Дімон.

— Радянського Союзу! Чи й же іще? — Саня аж застрибав на радощах.

— Нє-нє-нє, чуваки! — я, на щастя, був далеким від тої стадії оп’яніння, щоби оскаженіло горлати «Союз нерушимых…». — Гімн Радянського Союзу ми не співатимемо, навіть не просіть. Принаймні не перед бразильцями, це точно. І про «Інтернаціонал» теж забудьте… — поспішаю обірвати можливий і зовсім небажаний розвиток дискусії. — Я мав на увазі гімн України.

На кілька секунд всі принишкли, обмізковуючи мою пропозицію.

— Нормальок, — зрештою озвався Алекс. — З-заспіваємо, що нам, слабо?

— А це не буде виглядати… ну, кощунством? — обережно вставив Дімон, тручи рукою спітнілого лоба. — Раптом хтось почне гикати під час виконання? Некрасиво…

— Некрасиво — це коли діти на сусіда схожі, — обірвав його Алекс. — І взагалі, не плети дурниць. Я тримаю с-себе в руках.

Відверто кажучи, я й сам подумував про те, що якось воно не дуже ґречно виходить — кургикати головну пісню країни, сидячи в самих трусах та майках посеред Пантаналу, причому будучи, м’яко кажучи, трохи напідпитку. Однак бразильці чекали, нетерпляче йорзаючи на стільцях, а нічого кращого мені в голову не приходило.

— Думаю, ніхто не дізнається, чуваки, — заспокоїв я товаришів. — Ми просто заспіваємо, а потім нікому не скажемо.

Я ще не знав тоді, що, скориставшись півтемрявою, Айлтон підступно знімав на відео наші підпиті тьохкання, замаскувавши фотоапарат поміж рушниками в кутку стола [50] .

— Добре, — зітхнув Дімон. — Тоді я згоден.

— Оголошуй, — наказав мені Лаврентій.

Намагаючись надати собі більш пристойного вигляду, я прокашлявся і патетично звернувся до Айлтона:

— So, man, we’ve decided that we are going to sing… eh-m-m-m… we’re going to perform the national anthem of Ukraine! [51]

— Ого! — не зміг стримати здивування натураліст. — Подумати лишень! Це велика честь для нас — таке послухати.

— Отож, гімн України, сеньйори!

Я знову повернувся до обличчям до свого «хору».

— Давай, Ларік, — прошепотів, збираючись із духом. — Заспівуй! Ми втягнемось.

— Стоп! Стоп! — несподівано вигукнув Саня, не давши Лаврентію набрати в груди повітря. — А вставати будемо?

— Навіщо? Ми ж не в опері.

— Це ж гімн, йолки-палки!

— Я в самих трусах. Ви як хочете, але я співатиму сидячи, — заявив Дімон.

— Ну добре, тоді сидимо, — згодився Алі. — Ларік, тобі зелене світло! Затягуй!

І Ларік затягнув. Соковито, потужно, насичено. Алкоголь стер усі умовності, через що зазвичай дуже серйозний столичний законник викладався, неначе оперний співак перед цілковито заповненим залом, старанно виводячи гімн України посеред глухих та безлюдних пантанальських нетрищ. А ми дружно підхопили:

Ще-е не вме-е-ерла У-україни ні слава, ні во-о-оля

Ще-е нам браття молодії усміхнеться до-о-оля…

Якоїсь миті, не припиняючи волати, я спробував трохи відмежуватися від того, що відбувається, і уявити нас зі сторони. Четверо потомлених приблуд сидять на фазенді посеред глухого болота на південному заході Бразилії в компанії комарні, заїдливих мошок та двох чудних бразильців. На сотні кілометрів навкруг — жодної іншої людини. На вулиці покволом походжає крокодил Петя, час від часу ловлячи пащею нічних метеликів. На порозі фазенди, притулившись спиною до протимоскітної сітки, звівши задумливі очі в небо, посипане, неначе цукром, піщинками зір, сидить Шарик. Обоє уважно вслухаються в те, що виспівує четвірка білошкірих прибульців. А горлають вони не що-небудь, а національний гімн далекої та холодної країни Україна. Присягаюсь, такого в Пантаналі ще не бачили!

«Ну це, бляха, якийсь повний пєрдєц…» — подумав я.

Резюме до цього розділу:

Мандрівникам на замітку — перед подорожжю обов’язково вивчіть кілька народних пісень. В наплічнику їх не таскати.

Розділ дев’ятий Дамба «Ітаіпy» і подвійний візит у Парагвай

Я зміркував, що міг би й не їхати з ними…

Було ще доволі рано, за четверть десята. Не збавляючи ходу, ми проминули Куйябу і викотили за місто. Через кілька хвилин Айлтон спинив «Фольксваген» на стоянці ліворуч від двоповерхової чистенької будівлі аеропорту.

— Ну от і все, — тихо промовив натураліст. — Час прощатися…

Я мовчки кивнув, блукаючи очима по заставленому автомобілями майданчику стоянки.

«Можна було й не пертися в аеропорт», — знову подумав я. Душу ятрило гнітюче відчуття. Фактично, я чудово знав усі наступні події наперед.

Мої товариші, сміючись та обмінюючись жартами, висипали на розіпрілий асфальт і взялися розтягати речі з багажника.

Бразилець провів наш гурт до приміщення терміналу, зупинившись перед самим входом. Розпочалась стандартна процедура прощання: кожен по черзі обіймався з Айлтоном, розсипався у подяках та запевненнях вічної дружби. Бразилець бажав нам щасливої дороги і наполегливо прохав приїхати в Пантанал ще раз, обов’язково в сухий сезон, обіцяючи знайти і показати ягуара.

Зрештою останні слова вичерпались, процедуру було дотримано, після чого лишалося хіба розвернутися й піти. Проте ніхто не рухався з місця.

— Ви вже вирішили, в яке місто полетите? — перервавши мовчанку, спитав провідник.

Алекс, Дімон та Лаврентій перестали посміхатись і подивилися на мене. Раптово я усвідомив, що вони вже давно прийняли рішення про те, куди поїдуть.

— Куди? — коротко спитав я українською.

— Натал, можливо, Ресіфе — мовив Саня. — Там спробуємо орендувати машину і спуститися на південь до Сан-Сальвадору та Ріо. Ти з нами?

— They’re going to the Eastern coast [52] , — сухо відказав я Айлтону, несвідомо втуливши наголос на слові «they».

— Поїхали, — встряв у розмову Дімон, — хоч нормально відпочинемо, а то ці довбані джунглі мені вже осточортіли…

Між нами знову провисла ніякова мовчанка. Момент був не вельми приємним. Усі розуміли, що я не маю ніякого бажання летіти в Натал, однак ніхто не наважувався першим заговорити про поділ компанії.