Любов і піраньї
Шрифт:
— Давайте спочатку дізнаємось, скільки коштуватимуть квитки, — я поки що ухилявся від прямої відповіді.
Мої товариші поскидали сумки на підлогу і відрядили Лаврентія до стійок авіакомпанії «Gol» — бюджетних бразильських авіаліній. Хвилин за п’ять посланець повернувся, доповівши про результати вивідків:
— Прямих рейсів на узбережжя нема. Всі польоти йдуть через Сан-Паулу або через Бразиліа, столицю. Найдешевші квитки до Наталу.
— Скільки?
— Триста шістдесят п’ять баксів з людини. Виліт сьогодні о першій годині дня. Якраз встигаємо.
«Файний такий лоукост у Бразилії», — подумки відзначив я. Хоча, з іншого боку, країна сама по собі чималенька, вважай, як уся Європа, авіакомпаній небагато, от
Далі я не вагався.
— Я не лечу з вами. Це надто дорого. Крім того, мені нема чого робити на курортах Атлантики.
Лаврентій байдуже стенув плечима. Саня дивився кудись убік і мовчав.
— І куди ти тепер попростуєш? — з легким відтінком презирства, поцікавився Дімон. — Знову на болота?
— Піднімусь до Чапади, а потім спускатимусь на південь в напрямку Кампо-Ґранде, Боніто і далі аж до водоспадів Фоз-ду-Іґуасу на кордоні з Аргентиною. Наприкінці, можливо, поваляюсь трохи на пляжах Санта-Катарини, але днів три-чотири, не більше.
Більшість з цих слів нічого не говорили Алексу і товаришам, за винятком хіба славнозвісних водоспадів Фоз-ду-Іґуасу. Це єдине, за чим вони могли б пожалкувати.
— Я лечу з ними, — ледь чутно промовив Алі, наблизившись до мене.
— Я зрозумів, — махнув я головою. — Ну, мені пора.
Прощання зайняло значно менше часу, ніж розставання з провідником. Ми лиш потиснули один одному руки, після чого мої товариші поспішно почвалали до офісу «Gol» купувати квитки. Я закинув рюкзак на плечі і, не оглядаючись, вийшов з аеропорту. Айлтон якраз заскочив у фургон і почав розвертатися, вирулюючи до виїзду зі стоянки. Я гукнув його, він не почув. Тоді, привертаючи увагу, замахав рукою над головою.
— Щось трапилося? — бразилець виткнувся з вікна машини.
— Я залишаюсь. Не хочу летіти в Натал.
— Добре, — всміхнувся натураліст; він усе чудово вловив.
— Підкинеш назад до міста? Я пересиджу день у Куйябі. Хочу відійти трохи від Пантаналу, перед тим, як пертися в Чападу.
— Звісно, — Айлтон жестом запросив мене всередину. — Застрибуй! Якщо хочеш, я дам тобі адресу непоганого хостелу в Чапада-дос-Гуймараньєс.
— Буду вдячний.
Я закинув наплічник на вільне сидіння в салоні, а сам заскочив на крісло поряд із водієм. Бразилець відпустив стоянкове гальмо і плавно натиснув педаль газу. Ми помчали, весело шурхочучи шинами по вогкій дорозі, назад у Куйябу.
Наступний тиждень моїх поневірянь Бразилією можна описати одним єдиним словом — дощ.
Як і планував, я дістався до Чапада-дос-Гуймараньєс [53] . Заповідник знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів на північний схід від Куйяби, але на цілих вісімсот метрів вище від Пантаналу. Він славиться глибоченним каньйонами, швидкими річками, дивною місциною під назвою Portao do Inferno [54] , котра колись слугувала в’язницею, а також височенним 86-метровим водоспадом Veu de Noiva [55] . На жаль, нічого з перерахованого вище я так і не побачив.
Після мого прибуття все поселення та околиці Чапада-дос-Гуймараньєс накрив такий густий туман, що я не міг бачити далі власних пальців на витягнутій руці. Попри це, я таки спромігся надибати якогось місцевого аборигена, який провів мене до Veu de Noiva, однак усе, що я назирив, це двометровий струмінь води, котрий з гуркотом виривався з масної молочно-білої мли, що стискала простір до кількох метрів навкруг мене. Більше нічого не прозиралось.
Я сподівався перечекати негоду.
Відсутність туристів та мандрівників, цілком закономірна для «low season», призвела до того, що більшість населення Чапади просто кудись зникло. Через це містечко нагадувало мені місто привидів з голлівудського
фільму жахів: напівпорожнє, лячне й тихе, щільно засотане густим непроникним туманом. Хостел, який порекомендував Айлтон, дійсно виявився хорошим, однак окрім мене в ньому взагалі не було постояльців. Аби не сидіти на рецепції всю ніч, власник нічліжки просто замикав мене на ніч і йшов собі спокійно додому. Я подовгу не міг заснути, женучи геть із голови моторошні думки про те, що лежу сам один посеред чималої темної будівлі, оточений двома десятками порожніх кімнат.Будучи у Чападі, я вдруге в житті чи не впритул підступив до смертоносних і непрохідних амазонських джунглів. Справжній Амазонас починався зовсім поряд (за бразильськими мірками, звісно) — за дві сотні кілометрів на північ. Роздивляючись кудлаті ліси з дороги, що вела до Чапади і подекуди нависала над вісімдесятиметровим проваллям, я думав про те, що знову не можу просунутися далі ні на кілометр. П’ять місяців тому я точнісінько так само стояв на іншому боці континенту, в Еквадорі, відразу за відрогами могутніх Анд, і дивився на таку ж непроникну гущавину, справжнє засилля дикої природи. Велетенські незаймані території, що охопили заледве не чверть континенту, ще й досі таять у собі безліч таємниць і служать притулком для диких племен, котрі нічого не відають про існування розвинутої цивілізації. Я розмірковував про те, що з часу колонізації Південної Америки поміж цими двома місцям — Пуно в Еквадорі та Чапада у Бразилії — людей зникло, напевно, не менше, ніж під час найстрашнішої пошесті чуми у Європі. Однак я розумів, що сунути туди свого носа поки що рано. На все свій час…
Вечором другого дня моє терпіння вичерпалось. Я зібрав нечисленні бурлацькі манатки і рвонув назад у Куйябу.
Над столицею штату Мату-Гросу повзли важкі хмари, час від часу чвіркаючи згори короткими холодними зливами. Я пересів на інший автобус, що прямував до Кампо-Ґранде, головного міста провінції Мату-Гросу-ду-Сул, проте втекти від дощу не вдалося. В Кампо-Ґранде із хмар безперервним потоком лилася вода…
Провівши ніч у столиці Мату-Гросу-ду-Сул, я зрозумів, що вирушати в Боніто немає сенсу. Відтак, плюнувши на все, взяв квиток на нічний автобус і ввечері того ж дня виїхав до містечка Фоз-ду-Іґуасу на півдні Бразилії. Воно знаходилось майже на вісімсот кілометрів південніше за Кампо-Ґранде.
Якщо вірити прогнозу погоди, дощ туди не діставав.
Як це завше буває, я розплющив очі через те, що автобус спинився. Ноги затекли, спина неприємно поколювала, проте, визирнувши крізь вікно, я посміхнувся. Понад будинками з іншого боку вулиці висіло розпашіле вранішнє сонце. Я задер голову вище, прискіпливо вишукуючи хоча б якісь сліди хмар, але жоден білий мазок не розбавляв кришталеву чистоту неба.
Заспані розм’яклі пасажири підводилися з місць, забирали поклажу і шикувались перед виходом. Я зрозумів, що ми прибули в Фоз-ду-Іґуасу.
Насправді цей розділ мав би бути про Іґуасу, якого називають королем усіх водоспадів планети.
Фоз-ду-Іґуасу — це ціла низка сполучених між собою великих водоспадів, розташованих на відстані десяти кілометрів на південний схід від бразильського міста з такою ж, як і у водоспадів, назвою. Власне, назва походить від словосполучення «y-uasu?», що на мові індіанців гуарані означає «велика вода». Вони знаходяться на річці Іґуасу, одній із приток Парани?, котра в даному місці слугує кордоном між Бразилією та Аргентиною. Оскільки кордон між двома країнами проходить точно по фарватеру річки, більшість водоспадів належать Аргентині (здіймаються на західному березі). При цьому, найкращі види (оглядові точки) на колосальні струмини води, що зриваються з височенного плато, належать Бразилії. Виходить так, що, фактично, не маючи у своїй власності водоспадів, Бразилія заробляє на них у п’ять разів більше, ніж сусідня Аргентина.