Любов і піраньї

Отак ми неспішно вечеряли. Айлтон розбалакався і розказав трохи про своє життя. Потому бразилець почав розпитувати про Україну, наші звичаї та порядки, а також про те, чим ми займаємось у себе на Батьківщині. Хлопці розказували, я перекладав. Відповідно до того, як убував рівень рідини в півторалітровому бутлі, розмова ставала жвавішою й розкутішою. Щоправда, бразильці майже не пили горілки, чемно відмовляючись, коли Лаврентій намагався підлити огненного пійла в їхні келишки.

Незабаром, розправившись з основними стравами і майже «прикінчивши» пляшку, ми важко розкинулися на стільцях, осоловіло роздивляючись чудернацьких комах, що наче глядачі в зоопарку роздивлялись нас крізь сітку. Дімон час від часу тихенько відригував. Лаврентій клював носом, готуючись от-от захропти.

Нараз Айлтон голосно запропонував:

— А хочете я вам заспіваю? Справжню, бразильську пісню!

Стрепенувшись, ми вчотирьох замахали головами. По-моєму, в той момент нам як ніколи не вистачало хорошої задушевної пісні.

— Давай!

Айлтон перекинувся кількома словами з Фабіо, певно, добираючи пісню, після чого тлустий фазендейро трохи відсунув стільця від стола, аби той не заважав надимати живіт, і наготувався до виступу. Молодший бразилець подав знак, і над заллятими пітьмою просторами Пантаналу полилася пісня. Коли-не-коли бразильці навіть притопували собі й пристукували долонями по колінах. Пісня була бадьорою та веселою, однак геть не схожою на ті божевільні, але такі примітивні маршові мелодії, котрі ми чуємо з телевізора під час телетрансляції карнавалу або ж вуличних змагань із самби. Одну за одною Фабіо та Айлтон проспівали нам кілька пісень, що разюче відрізнялися між собою ритмом, тембром та тональністю.

— Сподобалось?… — спитав Айлтон, обвівши нас запитальним поглядом, після того, як вони з напарником довели до кінця останню співанку.

— Неймовірно… — прошепотів я. Чесно кажучи, я геть не очікував, що двоє дорослих, грубуватих на вигляд чоловіків, котрі добру половину свого життя провели в непролазних нетрях, можуть отак співати. Взагалі, як на мене, сценічне піяння — то геть не чоловіча справа.

— Спасибі, — задоволено проказав бразилець.

Фабіо на знак вдячності нахилив голову, а тоді сяйнув посмішкою і підняв догори великий палець, тішачись з того, що нам сподобалося.

— А тепер ви щось заспівайте, — безапеляційно заявив Айлтон.

— Е-е-е… — я спершу розгубився і навіть не знав, що відповісти. — Я… ну, я не знаю…

— Давай, давай! Не соромтесь! Я хочу почути тепер українську народну пісню. Ви ж там у себе співаєте якихось пісень?

Крутнувшись на стільці, я повернувся до товаришів.

— Чуваки, — мовлю, — вони хочуть, щоб ми заспівали їм українську народну пісню.

— Я так і знав, що він це неспроста затіяв, — прицмокнув юрист.

— А що тут такого? — запинаючись, пролопотів Алекс. — Це що проблема? Заре заспіваємо. Максе, скажи їм, хай тримаються, зараз ми будем співати!

Проте все виявилося на так просто. На відміну від бразильців, серед нас чотирьох музикальним слухом міг похвалитися тільки Лаврентій. Я, Дімон та Алекс, м’яко кажучи, не вирізнялися особливою музикальністю. Все, на що ми могли ставити, — сила та потужність горлянок. Це єдине, що могло компенсувати дефіцит мелодійності та повну відсутність музикального слуху.

— Що співатимемо? — серйозно запитую я.

— Давайте «Ой на горі та женці жнуть», — висунув пропозицію Ларік, а тоді переконливо додав: — Це класика, пацани. Спеціально для іноземців. Кажуть, валить їх наповал, мов чума бізонів… Слова всі знають?

— Я пам’ятаю лиш до першого приспіву, — чесно зізнався я, — а далі можу співати, якщо хтось приспівуватиме мені перший склад кожного слова.

— Нічого, згадаєш.

— А я знаю до того місця, де починається про Сагайдачного, — почухавшись за вухом, прорік Саня.

— Значить так, — юрист вирішив взяти ситуацію у свої руки, — я заспівую, а ви підхоплюєте. Там все просто — самі повтори. У нас усе вийде, — а тоді обернувся до бразильців, силуети яких вимальовувались у півтемряві з іншого боку стола, і голосно оголосив українською: — Українська пісня «Ой на горі та женці жнуть»! Дуже актуальна… для цих джунглів… Пантаналу…

Не знати чого я гарикнув «True!» [49] , після чого наш доблесний юрист, стиснувши кулачки і витягнувши шию, загорлав так, що у мене аж очі на лоб полізли:

Ой, на, ой, на горі та женці жнуть…

Відразу потому я, Дімон та Алі трохи невлад приєднались до товариша:

Ой, на, ой, на горі та женці жнуть,

А попід горою яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть.

Лаврентій незмінно тримався обраного ритму та гучності. Ми теж не розслаблялись, на льоту вгадували слова і старанно виспівували все до останньої крапки. Лиш іноді, гублячи в потемках пам’яті яке-небудь витіювате слівце, ми обмежувались тим, що підтримували нашого бравого заспівувача насиченим бджолиним гудінням.

По пе, попереду Дорошенко,

По пе, попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Військо запорізьке,

Хорошенько.

Гей, долиною, гей, широкою,

Хорошенько.

Гей, долиною, гей, широкою,

Хорошенько.

На середині другого куплету Шарик, який засів на порозі під верандою, не втримався, чимдуж відкинув голову назад і давай підвивати. Песеня дуже старалося, витягуючи разом із нами найвищі ноти і підгавкуючи, коли ми дружно гаркотіли «Гей!… до-о-о-л-и-и-и-ною, гей!…». Тож уже вп’ятьох ми тягли далі:

А по, а позаду Сагайдачний,

А по, а позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку

Необачний.

Гей, долиною, гей, широкою,

Необачний.

Гей, долиною, гей, широкою,

Необачний.

Зрештою ми затихли. Шарик ще повив секунд тридцять, після чого також заспокоївся. Знадвору доносилось лиш монотонне дзижчання цикад, котрим були по цимбалах вокальні вправи чотирьох українців і бразильського дворняги.

— Все… — врешті-решт вимовив я, даючи зрозуміти, що шоу закінчилось.

— Кла-а-ас! — прощебетав Айлтон, від задоволення швидко-швидко прицмокуючи губами. — Давайте ще!

— Він хоче ще, — перекладаю друзякам прохання гіда.

— Значить, буде йому ще! — Лаврентію, схоже, сподобалося. — Давайте цю… ну-у-у хоча б «Їхав козак за Дунай»… Не знаєте? Тоді давайте «Ой, чий то кінь стоїть» або ж «Гей, наливайте!»… І цих теж не пам’ятаєте?… Ви якісь варвари, чесне слово…

Лаврентій одну за одною пригадував назви пісень, але ми собі на сором, навіть пам’ятаючи мелодію, слів не могли пригадати… Влаштувати сольний концерт наш юрист чомусь відмовився, скромнюсик такий.