Любов, Президент і парадигма космосу

А тепер звертаємося не тільки до вас, а й до усього людства. Ми вже сказали вам, що вища рада Сиріуса зважилася діяти в захист Землі. Землі і землян. Ми не будемо нікого вбивати, нищити, палити, ми просто будемо виводити поза час і простір тих, хто заміряється сам палити, сам убивати, сам нищити, і хай усі темні люди, котрі замірилися на такі злочини, зникають на певний час (на скільки, нам невідомо!) і хай смерть і убивство стануть для вас, землян, немислимою справою.

І ще ми звертаємося до всіх урядів землі, просячи їх і вимагаючи від них відмовитися від усякого насильства. Хочемо переконати їх, що земля ваша не така й безмежна, не така й щедра на ресурси. Побережіть їх, побережіть свій біологічний потенціал, свої біологічні тіла, свої роки життя. Клянемося вам, що убивства, пролиття крові, розпалювання воєн, надто із застосуванням кровожерних видів атомної зброї, скоро не буде у вас. Знаємо, що ви послухаєтесь нашої поради, а якщо треба буде, то й нашого веління, і станете навіки творцями і будівничими.

До вас посланий з часового небуття давно забутий корабель «Салют». Його командир і заступник командира взяли на себе сміливість стати нашими речниками на землі. Не обмежуйте їх, не висміюйте, не ігноруйте, не зневажайте. Ми зберегли їм молодість для того, щоб цю молодість вони втілили в добро.

На цьому закінчуємо бесіду. Ікса...Тонга...феен... Ікса.. .Тонга.. .феен!

В каюті тиша. Гнітлива і водночас якась радісно піднесена. Всі втуплено дивляться у багряний предмет на столі, наче пропускають крізь себе кожне почуте слово. Слово з безвісті Космосу, але ж яке зрозуміле, яке правдиве слово!

Старший помічник каплей Серж злегка примружив очі, і в них просвічується тонка іронія людини, схильної брати все під сумнів. Мовляв, чули ми цю високу правду, такою правдою нас нашпиговували більшовицькі ідеологи, а ми знаємо тільки одне: будь дужим, і правда завжди стане на твій бік!

Старий барон важко супиться, він всім задоволений, він готовий поклястися, що тяжкий урок, якого йому завдала доля із сином, то справедливе нагадування про марність усіх жадань і всякої невситимості. Ось він повернеться до Каліфорнії і на першому ж зібранні ордена «Мажестік-12» скаже своє слово. І найперше слово про невдячний Схід. Годі з ним панькатися! Євразійська Росія і її подруга — Україна набагато краще й надійніше поле для застосування сил.

У Віруньки ж в очах по діамантику сліз, і тиха ніжна печаль на губах. Ті губи, здається, безгучно шепочуть тільки одне ім’я: Теренс!.. Теренс!..

Аж тут озивається на тумбочці радіопристрій. Дзвонять зі штабу? А звідки ж? У капранга Севастьянова нема охоти зараз вириватися з цієї похмуро-величної атмосфери. Проте настійний радіосигнал вимагає уваги, і капранг вмикає апарат:

— Так, слухаю... капранг-2 Севастьянов... — І тут же, мов ошпарений, зривається на ноги, виструнчується: — Товаришу командувач військово-морськими силами Російської Федерації, капранг-2 слухає вас!

— Що ти там галасуєш, капранг-2? — бурчить добродушним тоном далека Москва. — Сядь, прошу тебе... Отак краще. І викладуй усе по порядку.

Капранг-2 переповідає події останніх днів. Згадує й про втручання космосу. Це не химера, не фантазія, сталося те, що мало статися рано чи пізно. Всесвіт вступив у контакт з Землею. І тут в Севастополі багато хто схиляється до думки, що голос Всесвітнього розуму вартий уваги.

Далекій Москві багато з почутого здається дивним, просто таки неприродним, одначе Москва налаштована на серйозну розмову, у Москви є свій план дій, і для його втілення в життя потрібні нові сили, нові духовні й вольові потенції. Починається грандіозна кампанія боротьби зі світовим тероризмом. Не з окремими людьми, тим паче не з народами — будь-то арабським, чи африканським — а з жахливим феноменом підступного, брутального терору проти людей. І це вимагає мобілізації всіх планетарних ресурсів, зміни методів і концепцій. Москва готова до кардинальних змін в ситуації. Більше того, вона вважає за потрібне рішуче змінити керівництво Чорноморським Флотом. Пропонується нова кандидатура командувача. Як на думку Москви, особисто президента Російської Федерації, ця людина цілком визріла для крутого повороту справ у Севастополі.

— Очевидно, вам видніше, товаришу командувач, — озивається з деякою непевністю капранг-2.

— Пропонуємо стати командуючим ЧФ вам, Вікторе Степановичу.

— Як це?.. Може, я неправильно вас зрозумів?..— запнувся Севастьянов.

— Абсолютно правильно зрозуміли. Потрібна ваша згода, і ми посилаємо вашу кандидатуру на затвердження міністру оборони.

Севастьянову на хвилю забракло повітря, він аж присів на стілець.

— Якщо це наказ, я згоден, товаришу...

— Все. Питання вирішене, — повеселів голос командувача ВМФ Росії. Видно, варіант призначення був запропонований ним, а реалізувати свої заміри завжди приємно. — Тільки пам’ятайте одне: вирішуйте все в глобальному масштабі. У вас буде шанс показати світові, що Росія вміє мислити глобально.

— Якщо дозволите слово, то й... космічно.

— Космос вже стукає в наш дім. Дійте рішуче, схвалюю повністю.

Тепер Віруні час і до шпиталю. Призначення капранга-2 командувачем флотом, про яке вона щойно почула у каюті, річ чудова, однак для Віруні нічого в житті тепер не є важливішим і чудовішим, аніж життя її врятованого художника. Мусить його негайно провідати. Хай і він почує про цю дивну новину.

Підхопила десь на вулиці випадкову машину, помчала по сухому, спаленому літньою спекою Севастополю, ось уже й морський шпиталь, ось і знайома бабуся-гардеробниця в фойє. Здавати в гардероб їй нема чого, то вона хутко злітає широкими сходами на третій поверх, шарпає двері і бачить... Боже, що це? Чому тут стільки сторонніх? Правда, всі в білих халатах наопашки, самі чоловіки, молодого віку, уважні, поштиві, сидять на стільцях навкруг її Теренса. І що ж вони роблять? Що, власне, робить Теренс? Він перед мольбертом, він малює щось, водить по ватману олівцем.

Аж тут Віруня впізнає декого з гостей. Це молоді севастопольські художники. Мають свою студію військових мариністів. Прийшли провідати свого американського колегу, знаменитого художника Теренса Реттігана!

Побачивши Віруню, всі зриваються на ноги. Один з них, знайомий Вірунін живописець Микола Стагній лагідно обнімає Віруню.

— Пробач, сонечко, що порушили спокій твого друга, — каже він. — По місту пішли чутки, що якийсь американський майстер живопису вмирає в лікарні. А він, виявляється, уже сів за мольберт!

Гомін, шум, веселі слова, радісні жарти, досить прямолінійні натяки про контакти, які б варто було встановити між Каліфорнією і Севастополем, якби для цього були кошти...

— Потрусимо мого старого, і кошти будуть, — досить рішуче обіцяє Теренс і благально дивиться на Віруню. — Ти могла б організувати нам морську прогулянку? Колеги кажуть, що з моря дивовижна панорама міста. Я хотів би зробити побільше замальовок.

Якщо просить Теренс, Віруня ладна прихилити йому небо. Аби він почувався здоровим. Бо рана ж іще... Чи не нашкодить такий вояж? Та молодий художник не відступає від свого прохання: в море! Тільки в море! І десь за годину невелика військова шхуна виходить зі статечною компанією малярів із Севастополя. Сонце, Правда, вже хилиться до обрію, але літні вечори довгі, і Віруні здається, що яснішого дня вона не знала ніколи. Теренс сидить серед нових знайомих, лагідне море розгортається перед ними, позаду зосталося місто, сірі кораблі завмерли біля причалів. Хто б міг подумати, що це військова фортеця? Що на отих броньованих бойових велетнях зачаїлася смерть і ця мирна тиша лише омана?

Хтось із художників згадує війну, які криваві бої колись точилися на тих кручах, море було постійно в димах, фашисти штурмували фортецю і з моря, і з суші.

— Та й зараз всякого трапляється. Не буду вам казати, ви самі дещо пережили, — нагадує котрийсь з колег американцю. — Боюся, що школа морських баталістів ще матиме роботу.

Від такого прогнозу всім зробилось невесело. Одначе тему розвивати не стали. Годі згадувати про ту кляту війну, аби нової не вибухнуло. Та й до чого тут війна, на оцьому морському просторі, під вечоровим лагідним сонцем, під свіжим, духмяним вітерцем, що всякий смуток і всяку тугу миттю розвіює.

Вітерець, правда, подужчав, хвильки здійнялися, якась наче тривога відчулася в повітрі. Віруня вже хотіла піднятися в капітанську рубку й запитати керманича, чи не час би повертати назад, наплавалися, годі. Бо й справді якось вітряно стало, хмуро, і берег вже ген-ген затягнуло вечірнім туманцем. Слава Богу, хоч здогадався керманич ввімкнути музику, але знову ж на горе ввімкнув якусь тужливу мелодію, своєї печалі додала, свого настрою.

Втім молоді художники не падали духом. Вірунька врешті здогадалася, що було тому причиною. По руках товариства ходила пляшка, ще й, здається, не одна, було чим і закусити, на радість і на втіху, тож хай собі супиться небо, а на палубі шхуни не вшухає весела балачка.