Людина

–  Чого го­во­ри­те про ре­чi, кот­рих доб­ре не ро­зу­мiєте? Се ж вам не ли­чить! Будьте та­ким, яким ви є, i не ду­май­те йти дру­гим пiд лад!

–  Тиранка з вас, пан­но Оле­но!

–  Чого ме­не слу­хаєте? Не ро­бiть сього, на­ко­ли вам не­при­ємно.

–  Чому ви до ме­не та­кi гост­рi?
– пи­тав з ви­му­ше­ним усмi­хом.
– Зав­сiг­ди маєте щось на ме­нi кри­ти­ку­ва­ти, а ме­не се бо­­лить.

–  Я не хо­чу, щоб над ва­ми хто глу­мив­ся, - вiд­по­вi­ла во­на м'я­ким, пе­реп­ро­шу­ючим го­ло­сом.
– Лю­дям не слiд над со­бою нас­мi­ха­тись, а ли­ше се­бе до­пов­ню­ва­ти. А то­му, що я вас доб­ре знаю, знаю, що ви лiп­шi вiд дру­гих, то й пред­ста­вляюсь та­кою, яка влас­не єсьм.

Тодi вiн знов цi­лу­вав її ру­ки.

–  Ви мiй ан­гел-хо­ро­ни­тель!
– го­во­рив вiн роз­нi­же­ним го­лосом i був би стер­пiв, хоть би во­на йо­му й но­гу на карк пос­та­ви­ла. Во­на се вiд­чу­ва­ла, i її об­гор­та­ла якась злос­ли­ва вiд­ра­за, їй бу­ло б приємнi­ше, на­ко­ли б вiн був їй противи­вся; а так пiд­дав­ся охот­но її сi­тям…

Раз не­ба­га­то вже бра­ку­ва­ло, що­би їй ос­вiд­чив­ся, од­нак во­на зби­ла йо­го з пан­те­ли­ку та­ки­ми рiз­ки­ми сло­ва­ми, що очi йо­го зай­шли слiзьми, i вiн, ухо­пив­ши ка­пе­люх, заб­рав­ся. В тiй хви­лi, прав­да, во­на не зас­та­нов­ля­ла­ся над тим, що са­ма при­ве­ла йо­го сис­те­ма­тич­но до та­ко­го наст­рою. В тiй хви­лi ба­чи­ла во­на пе­ред со­бою поп­рос­ту муж­чи­ну, кот­рий не був їй пiд нi­яким взгля­дом пiд па­ру, кот­ро­го не мог­ла нi по­лю­би­ти, нi по­ва­жа­ти; кот­ро­го ог­ра­ни­че­нiсть її дражни­ла. Бу­ла от­же до нього не­ми­ло­серд­на i по­во­ди­ла­ся супрот­и нього в спо­сiб, кот­ро­го несп­ра­вед­ли­вiсть по­мi­ча­ла ли­ше опiс­ля.

При слi­ду­ючiй стрi­чi вi­та­ла во­на йо­го за­те при­вiт­но i пи­тала жур­ли­во, чи вiн не гнi­вається на неї; про­си­ла серде­чно не чи­ни­ти сього: ад­же во­на вже та­ка "фа­тальна", а влас­ти­во - ду­же не­щас­ли­ва. Го­во­ря­чи та­ке, во­на ка­за­ла прав­ду…

***

Настав Ве­лик­день.

Олена пер­ша бу­ла на но­гах. Заг­ля­нув­ши всю­ди по гос­по­дарст­вi, де бу­ло тре­ба, по­ви­си­па­ла па­руб­кiв та дiв­чат до церк­ви, а са­ма пiш­ла на го­род. Сон­це дав­но вий­шло з-за лi­су, а раннє за­ре­во поб­лiд­ло. Був се прав­ди­вий вес­ня­ний по­ра­нок, iз своїм здо­ро­вим свi­жим воз­ду­хом, з своїми ти­хи­ми ча­ра­ми, що людську грудь на­пов­ня­ють но­вою на­дi­єю. По­оди­но­кi зву­ки дзво­на ста­рої церк­ви до­лi­та­ли до неї, не­мов щось свя­те та зво­ру­шу­юче за­ляг­ло у спо­кiй­нiй, ти­хiй при­ро­дi…

"Великдень!" При тiм сло­вi зат­рем­тi­ло її сер­це, не­мов йо­го хто кра­яв, а бро­ви стяг­ну­лись не­на­че в фi­зич­но­му бо­лю.

Вона не мог­ла бу­ти ве­се­ла. I чим їй тi­ши­тись? Те­пер жи­ла хi­ба на те, що­би не вмер­ти. На­вiть вiд­жи­ва­юча при­ро­да не ро­зiг­на­ла її бай­дуж­нос­тi. Все зда­ва­ло­ся для неї ме­р­твим. Во­на при­тис­ла за­том­ле­нi ру­ки, не­на­че в глу­хiй роз­пуцi, до чо­ла, зга­да­ла ми­нув­шiсть, по­ду­ма­ла про буду­ч­нi­сть i пiд ва­го­тою ду­мок не­мов уги­на­лась…

Попри сад йшла ста­ра ле­пе­ту­ха Кат­ря, ма­ти сiльсько­го двi­р­ни­ка [37] i, як iно­дi жар­том її про­зи­ва­ли, "ста­ра шта­фе­та".

–  Христос воск­рес!
– клик­ну­ла.

–  Воiстину!
– вiд­по­вi­ла Оле­на. Ста­ра зат­ри­ма­ла­ся.

–  Не йде­те до церк­ви, пан­нун­цю?

–  Пiду тро­хи зго­дом.

–  Iдiть, iдiть! От бу­ла я вчо­ра в па­нi феш­тер­ки [38] , там бу­ла й па­нi про­фе­сор­ка [39] , та й зав­да­ла ме­нi вам ска­за­ти, щоб ви прий­шли ни­нi до церк­ви. Ма­ють вам щось ду­же важ­не ска­за­ти. А на­пек­ли там знов!.. Бо­женьку, на пiв­ми­лi чу­ти той за­пах! Але ж бо там знов i гос­тей!

37

– Двірник - ста­рос­та.

38

– Феш­тер­ка - лiс­ни­чи­ха (вiд нiм. Fors­ter - лiс­ни­чий).

39

– Про­фе­сор­ка - учи­телька.

–  Хто ж при­був?

–  Сестра якась по­мер­шої феш­тер­ки, тої пер­шої, ба­чи­те, її ма­ти; донька феш­те­ро­во­го бра­та жiн­ки; мо­ло­дий пан фе­штер з гар­ни­ми кiньми та си­вим ка­пе­лю­хом, що то мину­вшої не­дi­лi був у вас. Все за­бу­ваю, яке йо­го iм'я. Моя голов­а ста­ра. Якесь ду­же панст­во з мiс­та, що то її пан вiд лю­дей по­дат­ки зби­рає та й до­ку­пи кла­де; який­сь цi­сарський пан, ба­чи­те, шаб­лю но­сить. Але те­пер iду. Хо­тi­ла ли­ше те ска­за­ти. Хо­чу та­кож пi­ти до церк­ви, му­шу од­нак упе­ред сi пи­саночки за­нес­ти моїм уну­ча­там. На­те й вам од­ну; ся жов­та, крас­на, ме­нi до­ро­го кош­ту­ва­ла. От­же, iдiть, пан­нун­цю, до церк­ви та по­мо­лiться св. Ми­ко­лаєвi, що­би дав, аби ви уже вiд сьогод­ня за рiк свя­че­не не са­мi їли, а з чо­ло­вi­ком та дi­тьми. Не го­диться дi­ву­ва­ти увiк [40] . Бог та свя­тi най да­дуть мо­му Iва­но­вi не­бо… Вiн був доб­рий чо­ло­вiк i газ­да. А лю­бив ме­не, лю­бив!! Бо­женьку! Вже як бу­ло ме­не час­то б'є. Ли­ше як поб­ра­лись, то га­да­ла, от те­пер твоя го­ди­на, Кат­ре! Все, бач­те, за­че­рез те, що без йо­го доз­во­лу на та­нець за­бi­га­ла…

40

– Увік - вічно.

–  Заслужили-сьте, ко­ли так…

–  I чо­му нi? Як­би був мною не жу­рив­ся, то й не бив би. Не дур­но й ка­жуть: "жiн­ка не би­та, а ко­са не кле­па­на - од­но й те са­ме"! Од­но­го ра­зу то по­ле­жа­ла я три не­дi­лi. А з мо­го во­лос­ся ос­та­ла­ся май­же по­ло­ви­на в йо­го ру­цi, але-бо я й во­лос­ся ма­ла!!.

–  Iдiть, Кат­ре, iдiть; ви знов пе­ре­сад­жуєте!

–  Так? Пе­ре­сад­жую? Дай, бо­же, стiльки щас­тя моїм дi­тям та й уну­кам, скiльки брех­нi я на­го­во­ри­ла! З мiс­ця най не ру­шу­ся, ко­ли се неп­рав­да! Але чо­ло­вi­ко­вi мож­на та­ке ро­би­ти, на те вiн i чо­ло­вiк… Зем­ля пай му пе­ром ста­не! Що­до ме­не, - до­да­ла на­раз го­лос­ним ше­по­том, близько при­сту­па­ючи до Оле­ни, - то я вам ба­жаю за те, що чи­та­ли ли­сти вiд моєї доньки, що­би ви ста­ли па­нею мо­ло­до­го па­на феш­те­ра. Чую, ку­пив знов вiд па­на ба­ро­на з П. яло­ви­цю. Два ро­­ки ми­ну­ло їй на­вес­нi. Чер­во­на з бi­ли­ми лат­ка­ми… за вi­сi­м­де­сят п'ять з. р. [41] Та­кої ще на­ше се­ло, ма­буть, i не ви­дi­ло. Ну, але за­те вже во­на й вiд ба­ро­на… Те­пер бi­жу да­лi.

41

– з. р.
– ринський.

Вона пос­ту­пи­ла па­ру кро­кiв упе­ред, ста­ну­ла од­нак знов, на­че вко­па­на.

–  Ну, i бу­ла б за­бу­ла вам ска­за­ти, що па­нич па­на профе­сора i па­нi про­фе­сор­ки теж приїха­ли. Не той мо­лод­ший, а стар­ший, той, що ди­виться зи­зом [42] . Бо­же, прос­ти ме­нi грi­­хи мої (во­на го­лос­но по ус­тах уда­ри­лась), се вiн, ма­буть, вiд на­уки обiр­вав. Так, так, се пев­но, що так… Що­би, бу­ло, не зду­рiв… Син на­шо­го дя­ка опо­вi­дав од­но­го ра­зу, що яки­й­сь так ба­га­то вчив­ся, що аж зду­рiв. Той стар­ший, знає­те, той ду­же кру­титься ко­ло чор­ня­вої пан­ни на­шо­го па­нот­ця. То теж доб­ре панст­во. Зав­сiг­ди дає ме­нi мо­ло­ка, ко­ли моя ко­ро­ва пе­рес­тає доїтись. Дай їй, бо­же, па­ну­ван­ня! Май­те­ся га­разд!
– I поп­лен­та­лась во­на ско­ренько, як на ста­рi но­ги.

42

– Зи­зом - ско­са.

Олена ди­ви­лась дов­го бай­дуж­но за нею. Да­лi вер­ну­ла­ся звiльна у ха­ту… Тро­хи зго­дом пiш­ла цi­ла ро­ди­на до це­рк­ви…

***

Того са­мо­го дня по обi­дi зiй­шли­ся гос­тi, зап­ро­ше­нi Оле­ною i її ро­ди­ча­ми: ста­рi вчи­те­лi з си­на­ми, над­лiс­ни­чий, свя­ще­ник iз ро­ди­ною i мо­ло­дий Фельс. За­ба­ва розпоча­лась, як се зви­чай­но бу­ває на Ве­лик­день, їджен­ням "свяче­ного­". Ста­рi ба­жа­ли со­бi при­тiм обо­пiльне усього доб­ра, здо­ров'я, по­тi­хи з дi­тей та уну­кiв. Зга­ду­ва­ли сум­но дав­нi доб­рi ча­си i за­пе­ча­ту­ва­ли дов­гi ба­жан­ня го­лос­ни­ми поцi­луями. Опiс­ля скла­да­ли ба­жан­ня ста­рi мо­ло­дим, а ко­ли вже мо­ло­дi со­бi скла­да­ли ба­жан­ня, то­дi вис­ту­пи­ли на їх очах сльози. Во­ни спог­ля­ну­ли на се­бе гли­бо­ким зрозумi­лим по­глядом i ос­та­ви­ли "лю­бу мо­ло­дiж" са­му.

Нiхто не мiг гор­ди­тись то­го дня та­ким гу­мо­ром, як Оле­на. Нiх­то не жар­ту­вав стiльки, що во­на. Нiх­то не мiг мiря­тися з нею до­те­па­ми. Очi Фельса так i впи­ли­ся в її гнуч­ку стать, в її гар­не ли­це з нез­ви­чай­но ся­ючи­ми оча­ми. Ко­си спус­ти­ла во­на ни­нi на пле­чi i зда­ва­лась о ба­га­то молод­шою. Йо­го виз­на­чу­ва­ла во­на за­мiт­но: лед­ве, що вiд­ступала вiд нього. Для кож­до­го з йо­го до­те­пiв ма­ла привiтн­у усмi­шку i ви­зи­ва­ючий пог­ляд; а при­сут­нi зна­ли з "певнiс­тю", що з них вий­де "па­ра", i то па­ра рiв­ної кра­си. Обоє ви­сокi, гар­нi. А вiн - о, вiн знав, що не на­ле­жав до "перших-лiп­ших". Па­нi над­лiс­ни­ча не пот­рi­бу­ва­ла йо­му то­го й ка­за­ти. Не був вiн нi слi­пий, нi глу­хий…

–  Знаєте, пан­но Оле­но, - опо­вi­дав їй, мiж iн­шим, iз щасли­вим ус­мi­хом, - що я прид­бав со­бi уже до вi­сiм­сот з. р.?

–  Думаєте, що ме­нi не звiс­но, що ви зна­ме­ни­тий гос­по­дар?

–  З то­го куп­лю со­бi уряд­жен­ня до мо­го по­меш­кан­ня.

–  Воно бу­де, без сум­нi­ву, хоч не кош­тов­не, од­нак, пев­но, гар­не.

–  О, пан­но Оле­но!

Вiн гля­дiв на неї ся­ючи­ми очи­ма, i вiд­гор­нув з чо­ла своє гар­не, гус­те во­лос­ся. Був зво­ру­ше­ний. Во­на смi­ялась напi­всвавiльно, на­пiв­нас­мiш­ли­во - са­ма теж не­су­по­кiй­на…