Людина

–  Панi, ви ду­же гос­по­дар­нi.

–  Я не пе­ре­би­раю в пра­цi. Оп­ро­че знаєте? Я зав­сiг­ди ка­жу: чим ти є, тим тре­ба цiл­ком бу­ти. Iнак­ше не дiй­де­тесь нi­­ко­ли до ме­ти!

–  О, пев­но, - вiд­ка­зав по­важ­но.
– Доньки на­шо­го свяще­ни­ка та­кож ду­же гос­по­дар­нi. Нап­рик­лад, стар­ша, пан­на Оме­­лiя, во­на ду­же об­ра­зо­ва­на пан­ноч­ка. Грає на форте­п'янi, вiд неї й дiс­таю я зав­сiг­ди рiз­нi ча­со­пи­си до чи­тан­ня.

–  Т-а-к?
– зав­ва­жи­ла про­тяж­но Оле­на, i в сiй хви­лi потя­г­ну­ла во­на сильнi­ше по­во­ди до се­бе.
– Ви, пев­но, бу­ваєте там час­тi­ше?..

–  Не над­то час­то. Пан­на Оме­лiя ду­же при­вiт­на, про­сить час­тi­ше за­хо­ди­ти; од­нак моя служ­ба не поз­во­ляє на се, хоть i як би сього ба­жа­ло­ся. А ви, па­нi, знаєте пан­ну Оме­лiю?

–  Знаю, - ска­за­ла во­на бай­дуж­не.
– Чим во­на вам iм­по­нує?
– спи­та­ла тро­хи зго­дом i обер­ну­лась бист­ро до нього. Холо­дна, нас­мiш­ли­ва ус­мiш­ка про­май­ну­ла лед­ве слiд­но по її об­лич­чю. Вiн вiд­чув її.

–  О, ме­нi!
– клик­нув, за­рум'янiв­шись, теж нас­мiш­ли­во.

–  Я так ду­ма­ла, - i знов ус­мiх­ну­лась.

–  Чому б ма­ла ме­нi iм­по­ну­ва­ти?

–  Знати те - се ва­ша рiч.

–  Так я сього не знаю, - вiд­по­вiв вiн сво­бiд­но. I вiн дiй­сно не знав то­го. Не лю­бив вiн уза­га­лi ду­ма­ти, а був бiльше чо­ловiк чувст­ва. Се зро­зу­мi­ла во­на з пер­шої хви­ли­ни, ко­ли з ним поз­на­ко­ми­лась.

–  Читаєте ра­до?
– спи­та­ла йо­го опiс­ля.

–  Радо.

–  Можу вам та­кож кни­жок по­зи­чи­ти, маю їх ду­же ба­га­то.

–  А ви, па­нi, не чи­таєте?

–  Тепер нi. Не мо­жу.

Вiн ди­вив­ся на ню цi­ка­вим пог­ля­дом; оче­вид­но, не ро­зумiв її.

–  Так ме­нi луч­че, - вi­дiз­ва­лась сти­ха.

–  То лиш час за­би­рає, - обiз­вав­ся, - а над­то жiн­кам при го­с­по­дарст­вi. Вже муж­чи­на, то при­му­ше­ний чи­та­ти…

Вона вiд­вер­ну­ла го­ло­ву вiд нього, i її пог­ляд по­ли­нув десь да­ле­ко. Сон­це схо­ва­лось уже за тем­ний лiс, i ост­ро, ви­разно ви­рi­зу­ва­лись йо­го лi­нiї на ог­ня­но-чер­во­нiм не­бi.

Їй ста­ло хо­лод­но, i во­на стис­ну­ла од­ною ру­кою корди­кову [30] хуст­ку пiд бо­ро­дою i про­бу­ва­ла її тiс­нi­ше зв'яза­ти. Чи ко­нi по­чу­ли лег­ку не­пев­ну ру­ку, що ни­ми по­во­ди­ла, чи, мо­же, лi­вий по­ба­чив що-не­будь край лi­су, бо ско­чив убiк так, що лег­кий вi­зок ма­ло що не ви­вер­нув­ся, а Оле­на похил­илась упе­ред. Блис­кав­кою об­ня­ла її йо­го ру­ка й узя­ла за­ра­зом по­во­ди. Во­на бу­ла на хви­ли­ну не­на­че замк­не­на в йо­го обiй­мах. Зля­ка­на ос­во­бо­ди­лась, а вiн став лю­тий i уда­рив ко­нi, що рва­лись упе­ред, не­мов ска­же­нi.

30

– Кор­ди­ко­ва - тон­ка, по­дiб­на до шов­ко­вої.

–  Бестiя, - мур­ко­тiв крiзь зу­би.

–  Я то­му вин­на, - про­мо­ви­ла.

–  Нi, - вiд­по­вiв не­тер­пе­ли­во.
– Се лу­чається ни­нi вже тре­тiй раз. Од­нак, я йо­го вiд сього вiдз­ви­чаю. Ви переля­ка­лись?
– до­дав опiс­ля м'яким го­ло­сом.
– Я був би, пре­цiнь, не до­пус­тив, щоб ви впа­ли!

Вона не вiд­по­вi­да­ла нi­чо­го.

–  Я ста­ла бо­яз­ли­ва, - го­во­ри­ла во­на ти­хо з сум­ним усмi­хом.

–  Як?
– i вiн на­хи­лив­ся тро­хи впе­ред.

–  Боязлива ста­ла. Але се, пев­но, то­му, що виїжджаю рiд­ко, а на­шi ко­нi ста­рi й су­по­кiй­нi.

–  А чо­му рiд­ко виїжджаєте?
– спи­тав вiн.

–  Конi все в ро­бо­тi, го­дi їх вiд­ри­ва­ти, а дру­гих про­си­ти не хо­чу!

–  Сього вам i не тре­ба чи­ни­ти, - ска­зав iз вiд­тiн­ком гор­дос­тi i увiч­ли­вос­тi.
– Тих дра­бiв ось тут му­шу щод­ня про­їж­джати, щоб ста­ли слух­ня­нi. Мо­же­те їх кож­дим ра­зом дi­ста­ти, на­ко­ли ли­ше за­хо­че­те.

–  Дякую, од­на­че без вас я не поїду, - ска­за­ла во­на м'яким го­ло­сом.

Чудно-приємне чувст­во так i об­гор­ну­ло йо­го. Вiн зно­ву на­хи­лив­ся кри­хiт­ку, i їх пог­ля­ди стрi­ну­лись. В її очах затлi­ло щось на­че ог­ник, i вiн гля­дiв че­рез хви­ли­ну в її га­рне ли­це з оче­вид­ною приємнiс­тю. Опiс­ля пiд­вiв гор­до го­лову i ска­зав рi­шу­че:

–  Я й не до­пус­тив би, щоб ви са­мi їха­ли. А i не маю нi­ко­го, на ко­го б мiг ко­нi су­по­кiй­не ли­ши­ти. За чо­ти­ри днi му­шу знов їха­ти до мiс­та. На­ко­ли б ви, па­нi, ма­ли охо­ту, то ми мог­ли б спiльно вiд­бу­ти ма­лу по­до­рож.

Вона не вiд­по­вi­да­ла ско­ро. Ста­ла ли­ше лед­ве за­мiт­но блiд­ша; а тро­хи зго­дом ска­за­ла:

–  Хочу…

Дальша їзда вiд­бу­ла­ся су­по­кiй­но i "лi­вий" iшов послу­ш­но, не­на­че ди­ти­на. Оле­на го­во­ри­ла ба­га­то, пи­та­ла ма­ло, а йо­го очi спи­ня­ли­ся з по­ди­вом на гар­них лi­нi­ях її об­лич­чя, на її ус­тах. Та­кою вiн її ще не ба­чив i не чув, щоб во­на ко­ли так бе­сi­ду­ва­ла. Прав­да, бу­вав з па­ру ра­зiв i в до­мi її роди­чiв, хоть ли­ше за оруд­ка­ми, од­нак то­дi бу­ва­ла во­на завсi­гди ти­ха, за­ня­та. Де­ко­ли ви­да­ва­лась йо­му гор­дою, непри­ступною, а те­пер їха­ла з ним, си­дi­ла бi­ля нього. Вiн вiдчу­вав її до­ти­ки. Ни­нi бу­ла во­на зов­сiм iн­шою. А те, що го­во­ри­ла­ i як го­во­ри­ла, бу­ло рi­шу­че iнак­ше, як се бу­ває у дру­гих дiв­чат. Не­по­да­лiк її по­меш­кан­ня про­си­ла йо­го ста­ну­ти. На­ко­ли нас­та­вав на тiм, щоб її за­вез­ти аж пе­ред дiм, вiд­по­вi­да­ла жи­во.

–  Мушу ще на хвильку зай­ти до учи­тельки, - i по­да­ла йо­му ру­ку на про­щан­ня, при­чiм уни­ка­ла йо­го пог­ля­ду.
– Да­лi хо­тi­ла б я вас о щось про­си­ти, а влас­ти­во ос­те­рег­ти, - до­да­ла м'яким ше­по­том, - щоб ви не їзди­ли так нап­рас­но [31] кiньми, не до­вi­ря­ли ду­же влас­нiй си­лi. Ви над­то вiд­важ­нi…

Вiн схи­лив­ся й по­цi­лу­вав ру­ку, що спо­чи­ва­ла ще в йо­го ру­цi.

–  Добре! Смiю од­нак за чо­ти­ри днi по вас всту­пи­ти?

31

– Нап­рас­но - швид­ко.

Вона по­так­ну­ла мовч­ки го­ло­вою, а опiс­ля то­го вiн за­вер­нув вi­зок i вiд'їхав. Ще раз ог­ля­нув­ся за нею i поз­до­ро­вив її. Во­на сто­яла, вип­рос­ту­вав­шись, з хо­лод­ним ус­мi­хом на ус­тах, не­мов на ча­тах, i ди­ви­ла­ся за ним. Опiс­ля з'яви­лось теє неп­ри­яз­не "щось" у неї мiж очи­ма, i зда­лось, що її гор­да пос­тать за­па­дається в се­бе… З по­хи­ле­ною го­ло­вою i з по­со­ло­вi­лим пог­ля­дом вер­та­ла во­на до­до­му. Лед­ве що замi­чала поз­до­ров­лен­ня де­яких знай­омих газ­дiв…

***

Чотири днi пiз­нi­ше, як­раз о тiй са­мiй по­рi, зат­ри­мав­ся знов вi­зок па­на лiс­ни­чо­го бi­ля по­меш­кан­ня Оле­ни. Вiн ви­скочив ско­ро i зняв її. Во­на не суп­ро­тив­ля­лась сьому. Ви­глядала ду­же втом­ле­на, вiд­по­вi­да­ла од­на­че при­вiт­но й ла­гiдним го­ло­сом. При про­щан­ню вiн по­цi­лу­вав знов у ру­ку, а во­на про­си­ла йо­го при­хо­ди­ти.

–  Розумiється!
– клик­нув вiн ра­дiс­но, - i то так час­то, як час­то поз­во­ли­те…

З то­го ча­су ста­ла Оле­на до­ма сум­на, мов­ча­ли­ва. Во­на бу­ла драж­ли­вi­ша, як упе­ред, ба не раз аж рiз­ка. Час­то трапля­лось, що, ко­ли Iри­на нес­по­дi­ва­но ви­мов­ля­ла йо­го iм'я, Оле­на уни­ка­ла її пог­ля­ду. Мо­ло­да жiн­ка ба­чи­ла, що з нею дiє­ться щось за­мiт­не, од­на­че не пи­та­ла. Зна­ла до­во­лi, що за­го­во­рить во­на лиш то­дi, ко­ли са­ма за­хо­че…

Одного дня спи­та­ла її рад­ни­ко­ва, ко­ли бу­де вже раз [32] пи­са­ти до но­во­го влас­ти­те­ля в спра­вi орен­ди.

32

– Раз - на­решті.