Людина
Шрифт:
Iрина не вiдповiдала.
– Се було б тепер злишнє. Не муч мене бiльше, Iринко!
– додала глухим голосом, коли молода жiнка все ще не втихала.
– Не буди в менi колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..
– Успокiйся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то "людина"? Ха-ха-ха!
Тихо стало мiж сестрами. Iринка i не ворушилась бiльше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але - нiчого ясного, нiчого, що б купи держалося. Барвнi думки, чуднi образи хвилювали та гнали, неначе скаженi, одна за одною. Аж по довгiм часi вона задрiмала, їй здавалось, неначе б величезнi, шумлячi, морськi хвилi чим раз, то ближче i ближче
I не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою i сперечались, а мiж тим шумiло море прастару звiсну пiсню, пiсню про любов. А сонце горiло на заходi червоним сяєвом…
Щось у мiсяць опiсля, тихого ясного вечора iшов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою i виспiвував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос i тремтiв у воздусi. Зблизившися до помешкання Ляуфлерiв, спiвак замовк. На дорозi перед зiльником, що розложився якраз перед фронтовою стiною помешкання, на подвiр'ї стояла зiбрана велика юрба сiльських людей. Стара Катря ходить мiж ними з поважним лицем та фляшкою горiвки i частує газдiв та газдинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: "За здоров'я молодих!"
Заїзна брама стояла широко створена, i вiз за возом заїздив на подвiр'я. Се весiльнi гостi. На весiлля Олени запрошено усiх знакомих з околицi. Фельс наставав на те, щоби весiлля вiдбулось гучно, а вона не противилась тому анi одним словечком. I от появились усi запрошенi. Гратулюють удруге сяючим з утiхи родичам. Займають урочисто вказанi мiсця у святочно прибраних кiмнатах. З головою, гордо пiднесеною, проходжується нинi радникова помiж своїми гiстьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишнiх добрих часiв… Давня зарозумiлiсть, що мовби давно завмерла, вiджила тепер наново в тiй прибитiй жiнцi. Вона подала ласкаво надлiсничим руку, а вчителiв привiтала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона i не проживала з ними нiколи у ближчих товариських вiдносинах. Вони нiби вперше, i то з ласки, знайшлися в її домi… Правда, се вiддавалася її донька… Її доньку вибрав найгарнiший мужчина з цiлої околицi за жiнку… А он там, пiд дзеркалом, на убраному квiтами столi лежали дарунки, котрi подiставала молода вiд рiзних давнiх i нових знакомих. Однак не їх вид наповняв серце панi радникової гордiстю, материнським задоволенням… Нi, її погляд спинився лише на одному мiсцi стола, а то на серединi… Там пишалась прекрасна китиця рож, а бiля неї лежала велика касетка [46] з срiблом на дванадцять осiб. Се дiстала Олена вiд Фельсового барона. Вiн пiзнав її вже, i вона, як довiдалась панi радникова, мала йому дуже сподобатись. На весiлля не прибув вiн, звиняючись дуже привiтно, однак обiцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новiм газдiвствi.
46
– Касетка - скринька.
Була тут i стара Маргарета. Вона прибула що лиш нинi ранком. Постарiлась дуже i стала ще хмарнiшою. В старомоднiй сукнi, з окулярами на носi, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який вiн щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться вiн з її родичами, як, довiдавшись, що вони мусять покинути дотеперiшнє мешкання, вiддав їм свою маленьку хатчину в мiстечку К. до повного ужитку.
– За безцiнь, дорога Маргарето. за нiчо!
– запевняла радникова.
– "Вам з Генею не слiд побиватись на селi, - говорив вiн.
– У мiстi життя легше, можна собi
– його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичiв ще дитиною, а з своякiв остався йому лише один старий вуйко, лiсничий, котрий його i виховав; тому й вiн посвятився сьому заводовi [47] . Але що се має до речi, Маргарето? Вiн добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловiк, i Олена буде з ним щаслива!
47
– Завід - фах.
– Дай боже! Дай боже!
– прошептала стара дама.
– Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона i заслужила на лiпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що вiдмовила тодi К - у, так сказала би-м "легкодумно"! Вiн собi тепер суддя, всюди його поважають; має краснi доходи, жиє безжурно, i то ще як жиє!!
– Вiн оженився, здається менi, з донькою якогось багатого броварника?
– Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се мiсце!
– Нема нiчого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, - вiдповiдала радникова згори.
– Все залежить вiд призначення. Хто знає, чи К… був би нам такий прихильний. Щоправда, матерiально була би собi лiпше стояла, як тут, однак вона поступала собi лише за власною волею. Ми її нiколи до нiчого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лiєвич. В першiй хвилинi, як вiн лиш вступив в нашу хату, вiщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилi i прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: i поважана буде також, як жiнка Фельса.
При тих словах промайнув знов її погляд по пишнiм букетi та по срiбнiм дарунку, i вона була дуже задоволена…
Маргарета не вiдповiдала нiчого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нинi ледве що не злякалась…
Чудно! Привiтавшись, обi бентежились, а опiсля Олена сказала з вимушеним усмiхом:
– Бачите, Маргарето, я таки вiддаюсь!
А Маргарета стиснула лише мовчки її руку.
Зацiкавленi сидять гостi, перешiптуються з собою врочисто та очiкують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, - а вона?
Iрина, котра нинi так успосiблена, одначе була б на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'являється, а не задержується нiде… говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до лiтньої кiмнатки…
– Вона прощається з своєю дiвочою кiмнатою, - шепнула одна груба економка до учительки.
А та, кивнувши головою, усмiхнулась двозначне.
Олена справдi заховалась на хвилю в одинокiм тихiм кутку, який їй ще лишився.
В бiлiй довгiй сукнi, в довгiм аж до землi спливаючiм серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим i, не переглянувши їх навiть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатнiй. Сей легший, як iншi, i здається, короткого змiсту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблiдло.
"Лише раз, в остатнiй раз!" - подумала й розгорнула письмо.
Тут стояли великими буквами олiвцем написанi слова:
"Що твiй медвiдь коли-небудь i заслабнути, а навiть i в лiжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрiй посилаю тобi свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до лiжка, а сам десь полетiв по якогось лiкаря, а самота така страшна, то й хочу по змозi до тебе говорити. Хотiв би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолi - твою легеньку малу руку… тодi й не болiла би вона так сильно. Я собi уявляю, що ти тут бiля мене, сидиш на лiжку… бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мiй бiль усмирити. Я переконаний; ти б се iнакше робила, як ми, лiкарi, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скiльки мав би я тобi говорити! Маєш ще три мiсяцi перед собою - а потому великдень. Я все вiдкладаю на великдень… душа така повна, їй мене знаєш… так, але лежачи, писати утомився"…