Людина

Iринка виг­ля­да­ла ду­же утом­ле­на. Не­ус­тан­но слi­ди­ла за сест­рою, її тай­ну вик­ри­ла во­на дав­но, i її се бо­лi­ло нес­ка­зан­но. Зра­зу ста­ра­лась во­на цi­лий план тай­ком роз­би­ти; пiз­нi­ше го­во­ри­ла пря­мо з Оле­ною. Та од­нак про­си­ла її ко­рот­ко й ду­же рi­шу­че, щоб їй не пе­реш­код­жа­ла.

–  Я не маю вже нi­чо­го до стра­чен­ня, - го­во­ри­ла нер­во­вим го­ло­сом, - а вам усiм тре­ба прис­та­но­ви­ща…

–  Я не мо­жу прий­ня­ти твоєї жерт­ви, - вiд­по­вi­ла Iри­на у глу­хiй роз­пу­цi i пла­ка­ла.

–  Се не зад­ля те­бе, сер­денько, а так, зад­ля ро­ди­чiв… - по­тiшала її Оле­на, при­чiм ви­ми­на­ла її пог­ляд. В дiй­снос­тi бу­ла Iрин­ка го­лов­ною при­чи­ною цi­лої при­ти­чи­ни. Оле­на лю­била прист­рас­но сю ти­ху, нiж­ну жен­щи­ну, кот­ра ще й хо­ро­ви­та, бу­ла б i про­па­ла без неї.

Тривожно слi­ди­ла з то­го ча­су Iри­на тi, як Оле­на ка­за­ла, "ло­ви". А ни­нi… ни­нi бу­ла Оле­на на­че по­ри­ва­юча. I ни­нi му­си­ло все рi­ши­тись.

Iрина усi­ла до фор­теп'яну i заг­ра­ла ме­ха­нiч­но який­сь там та­нець. Вiн прис­ту­пив ближ­че i, спер­шись на форте­п'ян, ди­вив­ся на ню.

–  Ви пре­цiнь ду­же по­дiб­нi до пан­ни Оле­ни!
– обiз­вав­ся на­раз.

–  Гадаєте, - за­мi­ти­ла во­на при­вiт­но.

–  Так. О, пан­на Оле­на - пре­чуд­на осо­ба!.. Чий се форте­п'ян?
– спи­тав тро­хи зго­дом.

–  Олени…

По йо­го ли­цi про­май­ну­ла не­мов блис­кав­ка, i вiн зно­ву звер­нув­ся до Оле­ни.

Нетерпеливо до­жи­да­ла мо­ло­да жiн­ка вiд'їзду гос­тей, осо­б­ли­во ж Фельса. "Ко­ли б ли­ше не ос­вiд­чив­ся", - ду­ма­ла не­ус­тан­но. Крiм то­го, бу­ла нер­во­ва i сього ве­чо­ра ду­же утом­ле­на. Стар­ший син учи­те­лiв ви­до­бу­вав пе­ред нею все своє знан­ня. Ма­ячив про рiз­нi сис­те­ми ви­хо­ван­ня. За­явив з при­тис­ком, що чи­тав теж Пес­та­лоц­цi "'Wie Gert­rud ih­re Kin­der lehrt" [43] i що хо­че ще ли­ше J. J. Ro­us­se­au "Еmi­lе" [44] пе­рег­ля­ну­ти, йо­го ма­ти, ху­да кос­тис­та осо­ба, стрi­ля­ла за ним лю­ти­ми очи­ма. Вдо­ви­ця бу­ла гар­на, - вiн са­мий ще мо­ло­дий. Од­нак вдо­ви­ця не внес­ла ще нi­ко­ли дру­го­му чо­ловiковi щас­тя в дiм… Се зна­ла во­на ще вiд своєї не­бiж­ки ба­бу­нi…

43

– "Як Герт­ру­да вчить своїх дi­тей" (нiм.).

44

– Ж. Ж. Рус­со "Емiль" (франц.).

Було вже пiз­нiм ве­чо­ром, як гос­тi поп­ро­ща­лись. Оле­на шу­ка­ла десь у тре­тiм по­кої за яко­юсь хуст­кою, щоб про­вес­ти тро­хи над­лiс­ни­чих, ко­ли се на­раз Фельс по­явив­ся не­чу­т­­ними кро­ка­ми теж у по­кою i бi­ля неї. Во­на переходи­ла ­влас­не ко­ло вiк­на й заг­ля­ну­ла в нього.

–  Яка знов ни­нi чу­до­ва нiч, - зав­ва­жи­ла сти­ха на­пiв до се­бе, на­пiв до нього.

–  Гм?.. Що?..

–  Настала знов чу­до­ва нiч, - пов­то­ри­ла знов пiв­го­ло­сом.

–  Чому? То­му, що мi­сяць i зо­рi так яс­но свi­тять?

–  Може, й то­му. Кра­су i взнес­лiсть у при­ро­дi мож­на лiп­ше вiд­чу­ти, як опи­са­ти. Не вiд­чу­ваєте ж ви то­го, па­не Фельс?

–  Не знаю. В тiй хви­лi я вiд­чу­ваю що iн­шо­го.

Голос йо­го зву­чав м'яко. Во­на пог­ля­ну­ла на нього й пе­ре­ля­ка­лась, йо­го ли­це бу­ло блi­де геть аж до гус­то­го волос­ся, на­че б уся кров iз нього зник­ла. Го­лу­бi, зви­чай­но безви­разнi очi па­ла­ли га­ря­чим ог­нем, її хо­ло­дом об­ня­ло. Зна­ла на­раз, що ста­ло­ся те, до чо­го во­на стре­мi­ла i пе­ред чим те­пер са­ма зад­ро­жа­ла, - прист­расть. Хо­тi­ла поступити­ся ­да­ль­ше, од­нак якесь нез­ро­зу­мi­ле чувст­во, не­мов струя еле­к­т­ри­ч­на, пе­рей­шла вiд нього на неї, i во­на за­дер­жа­лась.

–  Олено!

–  Що ж?

–  Я не знаю. Я…

–  I я не знаю… - во­на ус­мiх­ну­лась на­си­лу.

–  Оленочко!..
– пов­то­рив вiн.

–  Бажаєте чо­го-не­будь?..

–  Так. Се бач­те… ви…

Вiн її бо­яв­ся, її ж взя­ла ко­лиш­ня ди­ка не­тер­пе­ли­вiсть й во­на зад­ро­жа­ла на цi­лiм тi­лi.

–  Iдiот!
– ви­ри­ва­ло­ся на її ус­тах, од­нак во­на змов­ча­ла.

–  Ви знаєте, що ви та­кi гар­нi-гар­нi…

Вiн ста­нув на­раз близько пе­ред нею, i во­на за­чу­ла вiд ньо­го ви­но; але в тiй же та­ки хви­лi, за­ки во­на змог­ла се за­в­­ва­жи­ти, пiр­вав її пал­ко до се­бе. Во­на скри­ча­ла й вi­дт­ру­ти­ла йо­го да­ле­ко на­зад, її об­ня­ла сильна, нес­ка­зан­но гли­бо­ка фi­зич­на вiд­ра­за.

–  Тихо!
– клик­нув вiн у сильнiм зво­ру­шен­ню.
– Я вас лю­блю, Оле­но; не зав­да­вай­те ме­нi бо­лю!..

Брови йо­го стяг­ну­ли­ся грiз­но; за­ку­сив­ши до­лiш­ню гу­бу, гля­дiв на неї за­iск­ре­ни­ми очи­ма.

–  Чому вiдт­ру­ти­ли ви ме­не? Я вас люб­лю, Оле­но, будьте моєю жiн­кою!
– ска­зав вiн прист­рас­но.

Вона сто­яла пе­ред ним, опер­та о стi­ну, блi­да, з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, з дро­жа­чи­ми нiзд­ря­ми, у важ­кiй боро­тьбi. Сильно товк­лось в гру­дях її сер­це. Но­ги дро­жа­ли пiд нею, i во­на не змог­ла уст одт­во­ри­ти.

–  Олено, до­ро­га, вiд­по­вiдж­те ме­нi!

Вона мов­ча­ла.

–  Чи ви втра­ти­ли мо­ву? О, ска­жiть ли­ше од­не слiв­це.

Вона лед­ве гля­ну­ла на нього, опiс­ля зак­ри­ла розпучли­вим ру­хом ли­це й зас­тог­на­ла. Вiн зсу­нув ла­гiд­но з ли­ця її ру­ки та шу­кав її очей. Во­на вiд­вер­ну­ла го­ло­ву вiд нього.

–  Ви не лю­би­те ме­не?
– про­шеп­тав, гли­бо­ко зво­ру­ше­ний.
– Не хо­че­те бу­ти моєю жiн­кою? Не хо­че­те?

Минула ма­ла хви­ли­на, в ча­сi кот­рої чу­ти бу­ло ли­ше її ва­жкий вiд­дих.

–  Коли так, то прос­тiть!

–  Я хо­чу, Фельс! О, бо­же, я хо­чу, хо­чу… - вир­ва­ло­ся з її уст.

А вiн, по­чув­ши се, вже пiр­вав її в свої обiй­ми, пок­ри­вав смер­тельно блi­де її ли­це га­ря­чи­ми по­цi­лу­ями, шеп­тав при­страснi лю­бов­нi сло­ва, смi­яв­ся…

Вона мовч­ки зно­си­ла тi лю­бо­щi, й ли­ше го­ло­ва її опа­да­ла чим раз, то глиб­ше на йо­го рам'я…

Вже бу­ло пiз­но по пiв­но­чi. Мi­сяць свi­тив яс­но в кiм­на­ту обох сес­тер, а крiзь ство­ре­не вiк­но до­лi­тав iз са­ду спiв со­ловiя. А як вiн спi­вав, вис­пi­ву­вав! Да­ле­ко-да­ле­ко лу­нав нi­ж­­ний ще­бет се­ред ти­хої но­чi! Зда­ва­лось, не­мов ста­рий лiс ду­бо­вий, i ти­хе се­ло, i все, спо­ви­те в си­ня­во-срiб­не свi­тло мi­­ся­ця, при­чаїло дух та прис­лу­ху­ва­лось пiс­нi… Ли­ше ста­рий го­дин­ник iшов со­бi своїм спо­кiй­ним хо­дом, одно­ста­й­но; а йо­го од­нос­тай­не ти­кан­ня пе­ре­ри­вав хi­ба ча­сом гi­р­кий нер­во­вий плач…

– Не плач, Iрин­ко!

– Я не пла­чу…

– Пла­чеш…

–  Плачеш! О, зми­луй­ся, пе­рес­тань, а то я зду­рiю?

–  Менi сер­це пу­кає [45] , я не мо­жу… I знов ти­хо, i знов плач, ли­ше тих­ший, роз­ри­ва­ючий сер­це.

–  Iринко!

–  Завернись, Оле­но!..

–  Пощо? Се не ма­ло б цi­лi…

–  О, бо­же, бо­же, бо­же!

–  I що ж на тiм, Iрин­ко?
– про­ше­по­тi­ла ско­ро Оле­на.
– I я, i ти, всi дiс­та­не­мо прис­та­но­ви­ще…

45

– Пу­ка­ти - роз­ри­ва­ти­ся.

Вона за­ре­го­та­лась пiв­го­ло­сом, не­на­че бо­же­вiльна, i усi­ла пря­мо в лiж­ку. Го­рi­ла, не­мов у га­ряч­цi, а за вис­ка­ми товк­лись у неї жив­чи­ки, не­мов мо­лот­ки.

–  Чи ли­ше я збре­ха­ла? Чи ли­ше я од­на? Хто пи­тає про прав­ду, або про лю­бов? Вреш­тi я бу­ла мiж ва­ми найсильнi­ша, то хрест нес­ти при­па­ло ме­нi.

–  В тiм не­ма для ме­не нi­чо­го по­тi­ша­ючо­го…

–  Що ж хо­чеш? Я спов­ни­ла своє "зав­дан­ня". Чи ж нi?

–  Дiйсно!

–  Чи ж маю я те­пер пла­ка­ти?