Людина

–  Емансипацiя жi­но­ча в Швей­ца­рiї або i в iн­ших по­сту­пових кра­ях - се точ­ка дав­но ви­бо­ре­на. При­хо­диться со­ро­ми­ти­ся, що тут жiн­ки ос­та­лись ще так по­за­ду за другим­и на­ро­да­ми; не то, що не жу­ряться са­мi про се, що­би здо­бу­ти со­бi рiв­ноп­рав­нiсть iз муж­чи­на­ми, але вва­жа­ють її яко­юсь хи­ме­рою. Заг­ра­бав­шись мiж свої чо­ти­ри стi­ни, не зав­да­ють во­ни со­бi на­вiть нас­тiльки пра­цi, що­би де­що пут­нього про­чи­та­ти, що­би хоч тим ча­сом сею до­ро­гою очис­ти­тись з пе­рес­та­рi­лих, дур­них, прос­то смiш­них пе­ре­су­дiв. А про якусь ос­нов­ну ос­вi­ту, про ро­зу­мiн­ня природозн­авства та ма­те­рi­алiс­тич­ної фi­ло­со­фiї не­ма вже й бе­сi­ди. Ос­воєнi по­вер­хов­но з по­оди­но­ки­ми га­лу­зя­ми на­ук, з по­оди­но­ки­ми фак­та­ми всес­вiтньої iс­то­рiї, ду­ма­ють, що во­ни справ­дi до­во­лi озб­роєнi суп­ро­ти ви­мог жит­тя. I во­ни за­ду­му­ють з горст­кою то­го на­уко­во­го кра­му при не­вiд­рад­нiм по­ло­жен­нi, яке те­пер зай­ма­ють в сус­пiльнос­тi, вес­ти борот­ьбу о iс­ну­ван­ня!

– Тут i розс­мi­яв­ся вiн.
– Аж роз­пу­ка бе­ре, - го­во­рив вiн раз, на­ко­ли Оле­на з блi­да­вим ли­цем i ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма прис­лу­ху­ва­лась йо­го сло­вам, - ко­ли по­ду­маєш, в якiм гли­бо­кiм снi ос­та­ються ще ни­нi жi­нки, як ма­ло жу­ряться про свою са­мос­тiй­нiсть!..

–  Вони то­му не вин­нi, Лiєви­чу, - пе­ре­би­ва­ла то­дi, бороня­чи­, Оле­на.
– Се лиш нас­лiд­ки не­щас­но­го ви­хо­ван­ня та вко­рi­не­но­го пе­рес­вiд­чен­ня, що ду­ма­ти-зна­ти прис­тоїть муж­чинi, а жiн­цi має во­но слу­жи­ти за оз­до­бу!

–  Се дiй­сно так, дiй­сно, нас­лiд­ки пе­ре­су­дiв i тем­но­ти; од­нак, на­ко­ли яка жен­щи­на пi­дiй­меться i, щи­ро бе­ру­чись за дi­ло, ста­рається збу­ди­ти сон­ну сест­ру, чо­му ки­да­ються на ню, не­на­чеб во­на тор­ка­ла їх ог­ня­ни­ми клi­ща­ми? Чо­му, при­мi­ром, га­нять вас, Оле­но, на­ко­ли ви їм вис­ка­зуєте свої прос­вi­че­нi, здо­ро­вi пог­ля­ди? Се є влас­не те, чо­го я жiн­кам не мо­жу прос­ти­ти. Що­до реш­ти, то во­ни справ­дi не­вин­нi. До­ки су­час­ний уст­рiй сус­пiльнос­тi iс­ну­ва­ти­ме, до­ти ос­та­нуться во­ни ма­ло­лiт­нi­ми; од­нак, i сей лад не вiч­ний. Буду­чина жi­но­ча ле­жить в їх ру­ках. Не­хай озб­роюється ко­жда по мож­нос­тi, пiс­ля обс­та­вин, а зброя їх… яка чис­та, яка си­льна, як вар­то по ню сяг­ну­ти!! Се - знан­ня, Оле­но!

Так го­во­рив вiн час­то, а ча­сом ще бiльше. А па­нi радни­кова зна­ла, що всi тi "об'ясня­ючi" роз­мо­ви вiд­но­си­лись до неї, бо во­на по­бо­рю­ва­ла ту мод­ну, бо­же­вiльну й деморалi­зуючу хо­ро­бу на кож­дiм кро­цi. Для то­го й ненавидi­ла во­на йо­го з цi­лої ду­шi, всi­ма нер­ва­ми її величезн­ого матери­нського сер­ця! Для Герман-Євгена-Сидо­ра не мав вiн нiко­ли приємно­го пог­ля­ду, анi доб­ро­го сло­ва. Вiн ва­жив­ся при­бир­ати по­зи­цiю й ма­не­ри мен­то­ра, не­на­чеб во­на йо­го осе ко­ли-не­будь про­си­ла або її чо­ло­вiк, рад­ник, хоч би од­ним зву­чеч­ком!!. Не­чем­ний!.. Iз своєю ве­ли­канською по­статтю, гус­тою ру­сою гри­вою ви­да­вав­ся вiн на­че фiр­ман бi­ля нiж­ної гра­цi­оз­ної фi­гур­ки Германа-Євге­на-Сидора…

Одного ра­зу роз­зух­ва­лив­ся на­вiть вiн до то­го сту­пе­ня, що ви­чи­тав йо­му в бру­тальний спо­сiб лi­та­нiю [7] . Во­на лиш при­пад­ком за­чу­ла ос­тат­нi сло­ва пле­бей­ської проповi­дi­ й то, влас­не, ко­ли всту­па­ла в ма­лi офi­ци­ни [8] , в кот­рих меш­кав хло­пець, але за­бу­ти їх во­на нi­ко­ли не змо­же!

–  Наколи б я мав вас у ру­ках, ви, нiк­чем­ний, з гли­би­ни ду­шi зне­на­вид­же­ний хлоп­че, - си­чав вiн, - мо­же, й уда­лось би ме­нi вас ще ви­до­бу­ти з сього бо­ло­та, в кот­ре ви як-не­будь, ще та­кi мо­ло­дi, за­лiз­ли по ву­ха; а так iде­те чим­раз дальше до згу­би! Те­пер…

7

– Лi­та­нiя -мо­лит­ва у ка­то­ли­кiв, тут но­та­цiя.

8

– Офіціни - бічна або зад­ня час­ти­на бу­дин­ку.

–  Ви не маєте ме­нi нi­чо­го роз­ка­зу­ва­ти, нi­чо­го припи­су­ва­ти!
– бо­ро­нив­ся Герман-Євген-Си­дор.
– Зреш­тою iду за­раз до Оле­ни й роз­ка­жу їй, як чем­но вмiє го­во­ри­ти апос­тол жi­но­чий.

–  Безвстиднику!
– за­ки­пiв мо­ло­дий чо­ло­вiк.
– Зреш­тою йдiть! Во­на бу­де тi­ши­тись, ко­ли до­вi­дається про аванс сво­го бра­та, кот­рий їй i без то­го на­во­дить без­сон­нi но­чi.

З тої хви­ли­ни да­ва­ла во­на (рад­ни­ко­ва) йо­му при кож­дiй на­го­дi зро­зу­мi­ти, що йо­го при­сут­нiсть їй не­на­вис­на; а вiн (на­ко­ли вже йо­му над­то бу­ло) блiд, од­нак - мов­чав, чо­го во­­на нi­ко­ли зро­зу­мi­ти не мог­ла, i - з'являв­ся на­но­во…

Так зiт­ха­ла па­нi рад­ни­ко­ва не раз з гли­би­ни сер­ця, зга­ду­ючи згуб­нi хи­ме­ри своїх доньок. Мог­ла од­нак го­во­ри­ти й ду­ма­ти, що хо­тi­ла; мог­ла нев­то­ми­мо на­га­ду­ва­ти до­нь­кам гра­ни­цi жi­но­чо­го свi­тог­ля­ду, - все бу­ло на­дар­мо. Во­ни ос­та­­ва­ли­ся впер­то при своїх фар­сах i но­си­ли го­ло­ви iнак­ше, як ви­па­да­ло донькам ц. к. рад­ни­ка лi­со­во­го…

***

Був пiз­нiй яс­ний ве­чiр i вже по ве­ли­код­нiх свя­тах. Ма­ле мiс­теч­ко утих­ло, i ви­раз­но бу­ло чу­ти шум гiрської рi­ки, що про­рi­зу­ва­ла мiс­то. Во­но ле­жа­ло в до­ли­нi, а по обох сто­ро­нах пi­дiй­ма­лись ве­ли­ча­во го­ри - Кар­па­ти. У мряч­ну си­ня­ву спо­ви­те вер­хiв'я, ос­вi­че­не ма­гiч­ним свiт­лом мi­сяч­ним, ви­кликувало чуд­нi туж­ли­вi чут­тя в людськiй гру­дi…

З од­ної ма­лої нез­нач­ної ха­ти­ни вий­шли Оле­на i Лiєвич. Во­на до­вiр­ли­во спер­лась на йо­го ра­ме­но, i обоє звер­ну­ли в од­ну з ти­хих улиць.

–  Який ни­нi чу­до­вий ве­чiр, Сте­фа­не, - про­мо­ви­ла во­на сти­ха, по­важ­но.
– На­че б для те­бе бог на­ка­зав су­по­кiй, щоб ти йо­го мiг по­див­ля­ти ще вос­таннє в цi­лiй су­по­кiй­нiй кра­сi!

–  З то­бою, Оле­но. Що вiн ме­нi без те­бе? Який я щас­ли­вий, що пе­ре­був з то­бою ос­тат­нiй ве­чiр. А все ж та­ки, - до­дав вiн тро­хи зго­дом, - мi­шається з сим чувст­вом важ­кий сум, ко­ли по­ду­маю, що вже завт­ра му­шу вiд'їжджа­ти вiд те­бе, i то на два ро­ки!!

Її прой­ня­ла лег­ка дрож i во­на з нер­во­вим пос­мi­хом схо­ва­ла зо­ло­тi ко­си глиб­ше пiд хуст­ку i, при­гор­нув­ши­ся бли­ж­­че до нього, мов­ча­ла…

Вiн по­хи­лив­ся впе­ред i заг­ля­нув їй в очi. Во­на ви­да­ла­ся йо­му блi­дою.

–  Ти не ка­жеш, Оле­но, нi­чо­го?
– пи­тав вiн сти­ха.

–  Не мо­жу го­во­ри­ти, Сте­фа­не… Бу­ду то­бi пи­са­ти.

–  Однак я хо­тiв би, щоб ти го­во­ри­ла. Хо­чу чу­ти твiй го­лос. Хо­чу йо­го чу­ти до ос­танньої хви­ли­ни!

–  Може, то­бi зло­жи­ти при­ся­гу вiч­ної лю­бо­вi й вiр­нос­тi?
– пи­та­ла во­на йо­го з ви­му­ше­ним ус­мi­хом.

–  Нi. В при­ся­ги не вi­рю. Ти се знаєш. Вi­рю ли­ше в си­лу лю­бо­вi. А ти ж ме­не лю­биш… ти!
– ска­зав вiн з утi­хою, з тре­­пе­щу­чим щас­тям у го­ло­сi.
– Ска­жи! Я хо­тiв би ще раз се по­чу­ти!

–  Люблю!
– ска­за­ла во­на, май­же смi­ючись.

–  З пер­шої хви­ли­ни?
– пи­тав вiн у не­до­вiр­чи­вiм то­нi, а гу­чний ус­мiх про­май­нув по йо­го об­лич­чю.

–  Так, Сте­фа­не, з пер­шої хви­ли­ни, ко­ли тiльки я пере­ко­налась, що ти го­во­рив прав­ду, а не так, як ба­га­то муж­чин, як вза­га­лi так ба­га­то лю­дей, не бо­яв­ся нi­ко­ли i нi­чо­го.

–  А з дру­гої хви­ли­ни?

–  З дру­гої… що був дiй­сно цi­лою лю­ди­ною, не дро­бив­ся в кус­ни­ки для всiх i нi­ко­го, не гнув­ся, а пря­му­вав без­гля­дно до од­но­го, до пра­вед­но­го; що за­див­лю­вав­ся на жi­нок не очи­ма ни­нiшнього бруд­но­го егоїзму, а лю­ди­ни лю­дяної…

–  А з третьої, риб­чи­но?

–  З третьої… ко­ли пе­ре­ко­на­лась я… ах, що!
– пе­рер­ва­ла на­раз жар­тiв­ли­во.
– По­що ка­за­ти? Щоб ще став зарозумi­лий­, як дру­гi, що да­лi вже не бу­дуть зна­ти, що з со­бою по­чи­на­ти, як по­во­ди­тись, яким чи­ном до­ка­зу­ва­ти, що ось то во­ни!.. Ах, як во­ни ме­нi всi збрид­ли!..

–  А з чет­вер­тої?

Вона смi­яла­ся ти­хенько.

–  Що не чу­ти бу­ло вiд те­бе по­мад та па­хо­щiв на ми­лю, що - "пар­дон" - не обер­тав ти се­бе в якусь мод­ну мал­пу. Вели­кий та здо­ро­вий, - жар­ту­ва­ла во­на, - сто­яв мiй "пан i ко­ро­ль" мiж блис­ку­чим, виг­лад­же­ним гур­том i не знав по­ряд­но гу­ля­ти кад­ри­ля, а ще мен­ше у вiд­по­вiд­нiй хви­лi прис­ка­ку­ва­ти до дам iз пла­щем i ру­ка­вич­ка­ми. На­че справ­дiш­нiй мос­ковський мед­вiдь!

Обоє смi­яли­ся.