Людина

–  Якби то так те­бе твоя ма­ти по­чу­ла!
– обiз­вав­ся вiн.

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

–  Я мов­чу, бо ме­не не пи­та­ють. На­ко­ли б спи­та­ли, ска­за­ла б прав­ду.

–  Я знаю, що й ти не боїшся. То­му й вi­рю то­бi, го­луб­ко, од­­нак ме­нi до­сад­но, ко­ли зга­даю, що твоя ро­ди­на ме­не не тер­пить, їм мо­же за­баг­ну­тись при­си­лу­ва­ти те­бе, щоб ти ви­й­шла за ко­гось дру­го­го, що, по їх дум­цi, гiд­нi­ший доньки рад­ни­ка!

Вона розс­мi­ялась.

–  Присилувати, Сте­фа­не? Хто мо­же ме­не при­си­лу­ва­ти? Мi­­зер­на гор­до­та моїх ро­ди­чiв? Iди ж бо: при­га­дай со­бi луч­че, що я то­бi ка­за­ла, ко­ли мо­ви­ла, що ста­ну твоєю.

–  Се я доб­ре пам'ятаю, Оле­но. Ка­за­ла, мiж iн­шим, i те, що не мог­ла би-сь без лю­бо­вi нi до ко­го на­ле­жа­ти, хi­ба би-сь пе­­рес­та­ла чувст­ву­ва­ти. А то­дi, - ка­за­ла, - лю­ди­на що?

–  Бачиш, Сте­фа­не?
– обiз­ва­лась во­на ти­хо, - при­ро­да ка­же прав­ду, а суп­ро­ти неї йти, зна­чи­ло б те са­ме, що звер­та­ти зброю про­ти се­бе.

–  Вони, мо­же, бу­дуть то­бi яку par­tie bril­lant [9] над­ста­в­ля­ти, а не що б ти хо­тi­ла! О, Оле­но, i за­лi­зо ло­миться!

9

– Блис­ку­ча пар­тiя (франц.).

–  Так ти не вi­риш ме­нi, Сте­фа­не?

–  Вiрю.

–  Чому хо­чеш ме­не пе­ре­ко­на­ти, що мог­ла би-м за дру­го­го вий­ти?

–  Бо ти та­кож лю­ди­на…

Вона вис­во­бо­ди­ла свою ру­ку з йо­го i гор­до по­вер­ну­ла го­лову.

–  Ти ду­маєш, я на­ле­жу теж до тих, кот­рi упе­ред спо­кiй­но ва­жать ста­но­ви­ще i всi обс­та­ви­ни якоїсь там лю­ди­ни, все ро­з­мiр­ку­ють, а на­ко­ли все гар­но згод­жується, по­чи­на­ють лю­би­ти? Ду­маєш, що мож­на би у моїм сер­цi лю­бов штуч­но ви­п­ле­ка­ти? Сте­фа­не, - по­чу­лось тро­хи зго­дом до­кiр­ли­во, - ду­маю, що ти по­ви­нен ма­ти ни­нi для ме­не iн­шi сло­ва, а не се­бе i ме­не му­чи­ти сум­нi­ва­ми.

–  Прости ме­нi, Оле­но!
– про­сив вiн прист­рас­но.
– Од­нак га­д­­ка, що ти мог­ла б на­ле­жа­ти до дру­го­го, а не до ме­не, до­во­­дить ме­не до краю, i я не зно­шу її прос­тої

–  Успокiйся, люб­чи­ку!
– про­шеп­та­ла во­на ла­гiд­но.
– Вiр у мою лю­бов. Чо­му не му­чусь я, що про­тя­гом двох ро­кiв мо­гла б i то­бi iн­ша спо­до­ба­тись? Ад­же й ти лиш лю­ди­на! Те­бе в'яже ли­ше лю­бов до ме­не. Iн­ших обов'язкiв не маєш су­проти ме­не; на­шi за­ру­чи­ни - тай­на.

–  Я, Оле­но, я! Зi мною рiч iн­ша. Я па­ную над обс­та­ви­на­ми й то­му мо­жу ска­за­ти, що вiд ме­не за­ле­жить моя до­ля. Жi­нка од­нак, во­на те­пер по­ли­ше­на на во­лю до­лi…

–  Дiйсно, - ска­за­ла во­на з ви­му­ше­ним ус­мi­хом.
– А так бу­ли б ми вже з сим i го­то­вi, i мог­ли б о чiмсь муд­рi­шiм по­говорити. Вже не­да­ле­ко до до­му, - до­да­ла ти­хим го­ло­сом.

–  Нi.
– I обоє за­мовк­ли.

–  Але ти бу­деш час­то пи­са­ти… - пе­рер­ва­ла во­на пер­ша ти­­ши­ну.

–  Буду. Бу­ду про­ва­ди­ти для те­бе днев­ник, а при кiн­цi ко­ждого мi­ся­ця по­си­ла­ти.

–  Вони, мо­же, пре­цiнь ско­ро про­ми­нуть, тi два ро­ки, Сте­фане?..
– її го­лос кра­яв йо­го сер­це.

–  I для чо­го б нi, сер­денько? Один рiк у В., а дру­гий, ко­ли бу­ду асис­тен­том… Не кло­по­чись, а бе­ре­жись ли­ше. Ос­та­ва­й­­ся фi­зич­но сильна, а то­дi все лег­ше пе­ре­бу­вається.

–  Я бу­ду бе­рег­тись, - вiд­ка­за­ла во­на ла­гiд­но i слух­ня­но.
– Я й те­пер смi­юсь мо­дi в ли­це. Але ти, Сте­фа­не, бе­ре­жись i ти… ах!

–  Що, люб­ко?

Вони ста­ну­ли й спог­ля­ну­ли на се­бе. Обоє бу­ли блi­дi.

–  Ми вже до­ма.

–  Навiть i не зав­ва­жив, - вiд­по­вiв вiн при­дав­ле­ним голо­сом.

–  I ме­нi не зда­ва­ло­ся, що так близько… З її по­бi­лi­ло­го ли­ця го­рi­ли стри­во­же­нi очi. Прис­ту­пи­ла близько до нього.

–  Бувай здо­ров, Сте­фа­не!
– i, вхо­пив­ши йо­го за ру­ку, си­ль­но стис­ну­ла.
– Пам'ятай про ме­не… - шеп­та­ла в несказан­но­му зво­ру­шен­нi.
– Чуєш? Пам'ятай!!

–  Олено!

Вiн прист­рас­но при­тис її до сер­ця. Опiс­ля цi­лу­вав ма­ло що не кож­дий па­лець. Лед­ве за­мi­тив, як ухо­пи­ла йо­го за ру­­ку й теж цi­лу­ва­ла. Вiн зля­кав­ся, а во­на скри­ча­ла з бо­лю. Од­но­час­но опус­ти­ла го­ло­ву на йо­го гру­ди й зап­ла­ка­ла.

–  Сили… до­ро­га дiв­чи­но!
– про­сив вiн без­звуч­ним голо­сом, а в гор­лi не­на­че да­вив йо­го корч.

–  Боюсь о на­ше щас­тя!
– прос­тог­на­ла во­на лед­ве чут­но.

–  Я… я… нi… - вiд­по­вiв вiн.
– Ми ж лю­би­мо­ся.

–  Любимося, Сте­фа­не, лю­би­мо­ся…

***

Будучина нас­та­ла. Во­на при­во­лiк­лась i знi­чев'я устави­лась, дов­го й га­ря­че до­жи­да­на й ти­сяч­ний раз прок­ля­та, з своєю чуд­ною барв­ною мi­ша­ни­ною го­ря й утi­хи. Радни­ко­вi на­нес­ла во­на чи­ма­ло жу­ри й бо­лю. Особ­ли­во "свi­ти­ло ро­­ди­ни" на­во­ди­ло не­ми­ло­серд­но хма­ру за хма­рою на без­журну го­ло­ву па­на рад­ни­ка i йо­го жiн­ки. Як ско­ренько, зда­­ва­лось доб­рiй жен­щи­нi, прой­дуть шкiльнi ро­ки! Як лег­ко осяг­не ста­но­ви­ще прид­вор­но­го рад­ни­ка!

Сього ба­жа­ла во­на за вся­ку цi­ну в свi­тi! Од­нак iнак­ше скла­ло­ся.

Почавши вiд най­ниж­чих кла­сiв, тре­ба бу­ло для Гер­ма­на-Євге­на-Си­до­ра три­ма­ти до­машнього iнст­рук­то­ра. I як-не­будь пан рад­ник з про­фе­со­ра­ми жив на най­лiп­шiй сто­пi, че­рез се дiм йо­го був для них кож­до­го ча­су от­вер­тий; все ж та­ки Гер­ман-Євген-Си­дор при­но­сив кож­до­го пiв­рiч­чя чи­мраз то гiр­ше свi­доцт­во. При та­ких на­го­дах змi­ня­лись лю­бов i пес­то­щi вiт­ця в ска­же­нiсть. По­во­див­ся на­че божевi­ль­ний i був би роз­дер си­на, ко­ли б не сест­ри. Не­бо­ги ма­ли вже схо­вок, в кот­рiм дер­жа­ли хлоп­ця до­ти, до­ки лю­тiсть батька не ми­ну­ла, i вiн знов у сер­деч­ний, су­по­кiй­ний спо­сiб не за­пи­ту­вав про "ди­ти­ну". То­дi бра­ла ма­ти на се­бе тя­жке зав­дан­ня наст­ро­юва­ти батька на "доб­ре", вставляю­чись за ним га­ря­че.

–  Воно ще та­ке мо­ло­де, ди­тин­не, - мов­ля­ла во­на, - му­сить ви­бу­ятись; час i бу­ду­чи­на на­ве­дуть йо­го i без то­го до пут­тя, по­ва­ги i ро­зу­му. В тих шко­лах i ста­рi зне­тер­пе­ли­ви­лись би, а не то - во­но!

Батько ус­по­ко­ював­ся, м'якнув, цi­лу­вав си­на i умо­лю­вав, що­би вiн уже раз прий­шов до свi­до­мос­тi та поп­ра­вив­ся. Пi­двищив йо­му гро­шi на дрiб­нi ви­дат­ки, ку­пив зо­ло­тий го­дин­ник, ку­пив ко­ня вмис­не ли­ше для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не вип­рав­ляв з ти­ми кiньми - не на­ди­вив­ся би­-сь i за дни­ну! I гнi­ва­тись на нього? Та за що?.. Що би­стро­ум­ний? Хит­рий? Ба!
– Що вмiє до сво­го доп­ня­ти? Ту­пий кни­гоїд сього не до­ка­же… Так, при­мi­ром, за­мiсть до шко­ли, за­бi­жить тих­цем до ка­сар­нi, де зав­дя­ки про­тек­цiї яко­го там ниж­чо­го "обо­рон­ця вiт­чи­ни", дiс­та­не схо­ван­ку i приг­ля­­дається го­ди­на­ми всiм шту­кам їздцiв та вiй­сько­вим фа­р­­сам. Опiс­ля вiд­дає їх до­ма од­ну за од­ною не­аби­як, а ска­зав би-сь: par exel­len­ce! [10]

10

– Дос­ко­на­ло (франц.).