Людина

В та­ких хви­лях роз­хо­ди­лось сер­це ста­рих з роз­ко­шi, i пан рад­ник при­ся­гав­ся, що поз­во­лить йо­му вiд­бу­ти служ­бу од­но­рiч­но­го охот­ни­ка хоть би й при гу­са­рах.

–  Куплю йо­му, - го­во­рив вiн з ен­ту­зi­аз­мом, - та­ку "бес­тiю", за кот­рою всi офi­це­ри бу­дуть гу­би гриз­ти…

Матуру здав Гер­ман-Євген-Си­дор з три­во­гою, лед­ве що свi­до­мо. I ви­би­ла за нею го­ди­на щас­тя, а за­ра­зом i го­ди­на бе­зi­мен­но­го су­му для ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв. Гер­ман-Євген-Си­дор вiд'їхав до В., щоб вiд­бу­ти там до­жи­да­ний рiк слу­жби вiй­сько­вої, а ра­дiсть ро­ди­чiв не три­ва­ла дов­го. I нес­тя­ми­лись во­ни, як ста­ли чим раз, то час­тi­ше по­яв­ля­тись вся­ко­го ро­ду век­се­лi на по­лич­ках Ля­уф­ле­рiвсько­го бюр­ка. А пан рад­ник? Йо­го са­мо­го мож­на бу­ло час­тi­ше, як пе­ред тим, ба­чи­ти в кав'ярнях. Де­ко­ли вiн та­ки там i но­чу­вав.

В про­тя­гу трьох лiт, по­чав­ши з ве­чо­ра, в кот­рiм Оле­на розс­та­лась з Лiєви­чем, змог­ла­ся вже ко­лиш­ня "сла­ба сто­ро­на" рад­ни­ка в не­по­га­мо­ва­ний на­лiг…

I ни­нi пе­ре­сид­жу­вав пан рад­ник з своїми виб­ра­ни­ми то­ва­ри­ша­ми при "шклян­цi" та на­рi­кав гiр­ки­ми сло­ва­ми на своє без­та­лан­ня.

–  Коли Си­дор бу­де i дальше та­ке за­во­ди­ти, - жа­лу­вав­ся вiн, - ко­ли не пе­рес­та­не, то до­ве­де до то­го, що пi­ду з тор­ба­ми!

–  Ще чо­го не ста­ло! Во­но не бу­де так зле, лю­бий рад­ни­ку!
– по­тi­шав один iз то­ва­ри­шiв. Рад­ник розс­мi­яв­ся гiр­ко.

–  Не зле? Пи­яти­ка, кар­тярст­во й про­че ле­дарст­во - се в мо­ло­до­го двад­ця­тид­вох­лiтнього хлоп­ця не зле? Ой, при­слу­жився вiн ме­нi, що пi­ду з тор­ба­ми… з тор­ба­ми, ка­жу, бо вже я не в си­лi дальше сього тя­га­ра дви­га­ти!

–  Лишiть йо­го лиш, най ви­буяється, - за­мi­тив знов iн­ший, який­сь по­дат­ко­вий уряд­ник [11] .
– Я вам ру­чу­ся, що вий­де з цi­лої iс­то­рiї та­кий чис­тий, та­кий не­ти­ка­ний, як лиш то­го тре­ба! Бу­де ще най­лiп­шим му­жем, най­лiп­шим батьком; у нього бист­рий ро­зум i ду­ха чи­ма­ло! Ду­маєте, що я був iн­ший у мо­ло­дих лi­тах? Ду­маєте, що на­дi мною не пла­ка­ла не од­ну нiч­ку не­бiж­ка ма­ти? I що ж з то­го? Я ус­по­ко­ював­ся по­ма­лу, от i пi­шов, сла­ва бо­гу, у влас­них си­лах уго­ру.

11

– Уряд­ник - чи­нов­ник.

–  Як, для бо­га, йо­му не гриз­тись!?
– клик­нув дру­гий, лi­кар i при­ятель ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв: - По­ду­май­те лиш, з лас­ки своєї: вiн має ще двi не­за­без­пе­че­нi доньки до­ма, а той без­совiсний дра­бисько так i нак­ла­дає тя­га­рi на карб ро­ди­ни.

–  Лярi-фарi [12] , лю­бий док­то­ре! Не­за­без­пе­че­нi! Дiвчи­сь­ками не жу­рюсь зов­сiм. По­за­без­пе­чу­ються са­мi!..
– вiд­казав "по­дат­ко­вець".
– Зреш­тою од­на, а са­ме Оле­на, так як би вже й за­ру­че­на з мо­ло­дим К.?.. Нев­же ж, Епа­мi­нон­да­се?

12

– Лярі-фарі - пус­та ба­ла­ка­ни­на.

–  Нi, то­ва­ри­шу, не за­ру­че­на, не ос­вiд­чив­ся ще…

–  Але ж бо лю­ди так го­во­рять; зреш­тою про­сид­жує цiли­ми дня­ми у вас!

–  Вона йо­го не хо­че!

–  Не хо­че?

–  Каже, що не лю­бить.

Тут i нас­та­ла на­раз ти­ши­на.

–  А що ти на те, ста­рий?

Радник здвиг­нув пле­чи­ма.

–  Що ж я мо­жу вдi­яти? Си­лу­ва­ти її? Во­на не дасться при­силувати!

Один ста­рий май­ор, що прис­лу­ху­вав­ся спо­кiй­но роз­мо­вi своїх то­ва­ри­шiв, на­раз за­ре­го­тав­ся.

–  Тут i вид­но, - вi­доз­вав­ся вiн, - хто верх ве­де до­ма! Ба­бське па­ну­ван­ня! Має во­на хо­тi­ти? Чи во­на, мо­ло­да, є в си­лi са­ма рi­ша­ти про своє щас­тя, свою бу­ду­чи­ну? Всти­дайся, ста­рий! У твоїй мо­ло­дос­тi прис­пi­ву­вав ти iнак­ше. Ад­же мо­ло­дий К.
– се пиш­на, се слав­на пар­тiя! Doc­tor juris [13] , су­до­вий ад'юнкт, се б то­бi пре­цiнь з рук не випу­скати!

Радник по­ту­пив очi у шклян­ку i знов здвиг­нув пле­чи­ма.

–  Що я мо­жу вдi­яти, то­ва­ри­шу? Чуєш, не лю­бить йо­го!..

13

– Док­тор прав (лат.).

–  Не лю­бить йо­го! На­чеб лю­ди не по­би­ра­лись i не жи­ли й без лю­бо­вi! Дур­ни­ця! Хи­ме­ра! Ко­лись во­на сього гiр­ко по­жа­лує, од­нак влас­ти­вим ви­нов­ни­ком бу­деш ти! Дi­ти ви­ховуються iнак­ше, па­не Ля­уф­лер! Як дов­го ти жи­веш, до­ти ти й па­ном; але у те­бе не зна­ти, хто го­ло­ва до­му. Кож­дий сам со­бi па­ном. Кож­дий iде, ку­ди йо­му до­гiд­но, хоч би i до чо­р­та. З то­го те­пер по­ка­зу­ються i нас­лiд­ки; от те­пер i ма­єш "лю­бов"!

–  Ваша прав­да, май­ор, сло­во чес­тi, що ва­ша!
– вмi­шав­ся на­но­во конт­ро­лер.

–  Абсолютизм у ро­ди­нi - се рiч най­муд­рi­ша. Ду­маєте, що в ме­не iнак­ше? Моя во­ля - се во­ля всiх; а що­до точ­ки лю­бо­вi - по­ка­жу при­мi­ри. Чи же­нив­ся я з лю­бо­вi? Же­ни­лись ви, мо­же? Ме­нi на­рад­же­но "мою", i я пi­шов раз у дiм, да­лi дру­гий, тре­тiй, при­див­ляв­ся всьому от­вер­ти­ми очи­ма, при­слу­хувався нас­тар­че­ни­ми ву­ха­ми, роз­пи­ту­вав­ся, розумiє­ться, де­лi­кат­но про теє-то, при­вик до неї, освiдчивс­я - i кi­нець. Ме­нi ви­дається, па­не рад­ни­ку, що ва­ша Оле­на геть-геть пе­ре­рос­ла вас. Ко­ли б се ро­би­ли хло­пцi, се б ме­нi бу­ло ще сяк-так до впо­до­би, але дiв­ча­та - нi­коли! Прис­лу­хав­ся я їй раз, як во­на ве­ла якусь роз­мо­ву, але ка­жу вам щи­ро, що на­ко­ли б бу­ла мен­ше гар­на, то не про­щено би їй нi­ко­ли тих дур­ниць, кот­рi, не­мов цвi­та­ми, пов­би­ра­ла гар­ни­ми сло­ва­ми. На­чи­та­ла­ся нез­до­ро­вих тво­рiв, i то є ко­неч­нi нас­лiд­ки. Вам бу­ло їй по­во­ди на­ло­жи­ти, а й те­пер ще не запi­зно. Поп­ро­буй­те лиш i пе­ре­ко­наєтесь, що зiг­неться.

–  Я се та­кож зав­сiг­ди го­во­рю, - обiз­вав­ся знов ста­рий ма­йор.
– Дис­цип­лi­на му­сить до­во­ди­тись до ос­тат­нiх кон­сек­ве­н­цiй [14] , особ­ли­во ж у жi­нок. Жiн­ка - то мо­ло­дий кiнь. По­чує сильну, за­лiз­ну ру­ку, так i по­дасться i влi­во i впра­во. Я не ка­жу по­во­ди стя­га­ти, але й не над­то по­пус­ка­ти. Як­раз по­се­ре­ди­нi, то­дi йде гар­но кро­ком. Де-не-де цвях­ну­ти батi­жком. Пе­ред тра­пом тро­хи ост­ро­гiв, пе­ред бар'єром - удар i ост­ро­ги, по­во­ди сво­бiд­но, то­дi ле­тить! Над­то замуч­увати не вар­то, особ­ли­во спо­чат­ку; се ж моя те­орiя. Ляуфл­ер був зав­сiг­ди ли­хим їздцем, то­му ж йо­го i кож­дий кiнь ски­дає з сiд­ла. Так, так, - до­дав тро­хи зго­дом i за­ду­мав­шись, - дис­ци­п­лi­на му­сить про­во­ди­тись, му­сить…

14

– Кон­сек­венції - наслідки.

–  Дай-но ме­нi раз з Оле­ною роз­мо­ви­тись, Епа­мi­нон­да­се!
– го­во­рив док­тор, ко­ли оба вер­та­ли­ся од­ною й тою са­мою до­ро­гою до­до­му.

–  Говори. Ска­жи їй i те, то­ва­ри­шу. Те, ти ж знаєш… що її батько не­за­бав­ки пе­рес­та­не тим бу­ти, чим був до­сi, а то лi­совим рад­ни­ком…

–  Вона доб­ра, шля­хет­на, - вiд­ка­зав, по­тi­ша­ючи, док­тор.
– Бу­де з усiх сил ста­ра­тись, щоб її ро­ди­на не тер­пi­ла убоже­ства; ко­ли б лиш то­го мог­ла за­бу­ти…

–  Кого, люб­чи­ку?

–  Стефана Лiєви­ча…

–  Помершого?

–  Егеж…

–  Боженьку, а во­на… що з ним?

–  Не знаєш нi­чо­го, ста­рий? Ад­же нер­во­вiсть… на! Оп­ро­че се трап­ляється час­то-гус­то, що батьки суть ос­тат­нi, кот­рих у та­кi спра­ви втаємни­чується…

–  Любила йо­го?

–  Авжеж! Обо­пiльне. Вiн вiд'їхав, як i то то­бi вi­до­мо, на два ро­ки з до­му, щоб сту­дiї по­кiн­чи­ти, що­би вер­ну­ти­ся зо­в­­сiм "го­то­вим"; то­дi й ма­ли свої за­ру­чи­ни опо­вiс­ти­ти, а там i поб­ра­тись, та, на не­щас­тя, наб­рав­ся десь у шпи­та­лi ти­­фу й по­мер, бi­да­чисько, та­ки у В. Ад­же се, ма­буть, зна­єш?