Маруся Богуславка

ДУМА П'ЯТА

По сій мові зам­ки пу­дові у две­рей заб­ряж­ча­ли, І за­со­ви у ку­нах залізні, важкі за­ви­ща­ли. І дві по­ли ши­ро­ких ду­бо­вих две­рей роз­чи­ни­лись, На по­розі два ян­го­ли з не­ба в сіянні з'яви­лись. Бо сіяло у две­рях, мов рай, по Бос­фо­ру са­да­ми, Пречудовними баш­та­ми, зо­ло­том, склом, мар­му­ра­ми. Червоніло на за­ході сон­це… Ма­ру­ся й Заїра, Ся го­луб­ка в лю­бові ти­ха, ся ду­ша світлок­ри­ла, На ко­зацьку біду та на нуж­ду стра­шен­ну ди­ви­лись І, вжах­нув­шись, од­на до 'днієї пле­чем при­ту­ли­лись. «Ой ви, бідні не­вольни­ки! Як се ви й живі зос­та­лись, Що в та­ку пре­ве­ли­ку біду та в не­во­лю по­па­лись? Я прий­шла вам ди­ханнє здо­ро­ве та й очі відда­ти, Божий світ в бла­го­вонній красі й чис­тоті по­ка­за­ти».
– Так про­мо­ви­ла, ро­ню­чи сльози, як жем­чуг, Ма­ру­ся. «О! Те­пер я, - ре­че, - ні царів, ні катів не бо­юся».
– «Хто ж єси ти, чу­дов­на лю­ди­но? Звідкіль ти взя­ла­ся, Що нам сон­цем, і світом, і раєм не­бес­ним зда­ла­ся?» «Я Ма­ру­ся, - ре­че, - Бо­гус­лав­ка, ко­ли ви чу­ва­ли, Що та­та­ре в ясир, у по­лон, у не­во­лю заб­ра­ли». Затрусились не­вольни­ки бідні з жур­би та з пе­чалі І від ту­ги тяж­кої ли­цем до землі при­па­да­ли. «О, бо­дай же, Ма­ру­сю, ти щас­тя та долі не ма­ла, Що ти нам ца­рю­ваннє своє осяй­не по­ка­за­ла!» - «Ні, не лай­те ме­не, зем­ля­ки, не кленіть, не коріте, А за ду­шу мою ми­ло­серд­но­го Бо­га моліте. Дарував мені цар ціле царст­во, та я не схотіла, У тем­ни­цю до вас не­по­роч­ни­ми крильми летіла. Се у ме­не в руці царське бер­ло, дивітесь, сіяє: Всіх лю­дей під моє по­веліннє во­но на­хи­ляє. Бо поїхав да­ле­ко на вло­ви сул­тан із ба­ша­ми, І до ран­ку вла­ди­чи­ця я над зем­лею й мо­ря­ми. Тріумфову га­ле­ру тобі, мій Лев­ко, я да­рую, Киндяки, зла­тог­ла­ви, і ут­вар, і снасть до­ро­гую. І не­вольників тих по­роз­ко­вуєш сам ти на морі, І звірю­ку ля­ха зос­тав­ляю на всій твоїй волі. У га­ле­ру червінців я безліч із скар­бу наб­ра­ла, Поставами без міри кар­ма­зи­ну й су­кон нак­ла­ла, І га­бою ту­рецькою доб­ре звеліла прик­ри­ти, Щоб не вельми стам­бульцям за­вид­ливі очі драж­ни­ти. Випливай, мій ле­бе­ди­ку, з вітром по­пут­ним ти­хеньким, Уклонись там од ме­не всім лю­дям пок­ло­ном ни­зеньким». І вол­шеб­ним жез­лом, царським бер­лом, Ма­ру­ся мах­ну­ла І кай­да­ни залізні з Лев­ка, мов со­ло­му, струс­ну­ла. Від кай­дан Ко­чу­бей, мов прис­ни­лось йо­му, сло­бо­нив­ся. На Ма­ру­син він лик, мов на об­раз чу­до­вий, ди­вив­ся. «Духу мій!
– про­рек­ла во­на, зблідлій і зціпив­ши ру­ки.
– Наступила хви­ли­на гіркої зем­ної роз­лу­ки… Знай, ніко­ли те­бе, о! Ніко­ли я так не лю­би­ла, Як у нужді стра­шенній, в багні та в кай­да­нах уздріла, Приступи, щоб у нас по Вкраїні та сла­ва пос­та­ла, Що ве­ли­ка ца­ри­ця в ус­та ко­за­ка цілу­ва­ла!» Приступив та й упав на коліна, і сер­це за­мер­ло… Покотилось із рук у Ма­русі Ос­ма­но­ве бер­ло. «З твоїх уст я п'ю смерть, - про­рек­ла во­на, - доб­ре се знаю, І кон­чи­ну мою поцілун­ком со­лод­ким вітаю». І зак­ри­лась по­лою своєї царської порфіри, І побігла, по­ки­нув­ши бер­ло в ру­ках у Заїри. «О, спа­сибі ж тобі, пох­ва­ло Ук­раїни ве­ли­ка, Що ти нас сло­бо­ни­ла з сього бе­сур­менсько­го ли­xa!» Козаки, стре­пе­нув­шись, як мурі вед­меді, ка­за­ли І хрес­ти ве­ли­чезні на се­бе, ри­да­ючи, кла­ли. «Хоть по­тур­чи­лась ти ра­ди ла­комст­ва й панст­ва, не­бо­го, Та пісень по шин­ках, мо­ли­тов по церк­вах бу­де мно­го. Спасемо від гріхів ми гур­том твою ду­шу убо­гу, А до тур­чи­на знай­де­мо луч­чу, тве­ре­зу до­ро­гу». Обізветься Лев­ко Ко­чу­бей, і гу­де йо­го го­лос, Мов той дзвін ве­ли­кодній, і зв'яв у ко­миш­ників во­лос. «О сліпе ви бур­лацт­во! Не вам її ду­шу спа­са­ти: Її жде на небі Пре­чис­та Ісу­со­ва Ма­ти. Ось га­ле­ра бли­щить зо­ло­та пе­ред на­ми: ру­шай­мо. І Ма­ру­си­ну сла­ву із ро­ду та в рід пе­ре­дай­мо».

ДУМА ШОСТА

Дивна чут­ка по Стам­бу­лу, Дивна вість літає: Кантемир га­ле­ру в мо­ре Сам вип­ро­вод­жає! Тріумфову про­вод­жає Пинду пра­вовірних, І на ній із вітром грає Корогов невірних! І не хви­ля на Бос­форі Мармури зми­ває, Чадра чад­ру зустрічає, За ру­ки ха­пає. І не вітер кру­тить хви­лю, В ку­чері зви­ває: До чал­ми чал­ма белько­че, Стиха про­мов­ляє: «Кінець світу нас­ту­пає: Серце-бо жіно­че Всім Стам­бу­лом по­вер­тав, Як са­мо за­хо­че. У ру­ках в джа­вурів кля­тих Шабельки блис­ка­ють. На на­ру­гу нам з гар­ма­ти, Пливучи, гри­ма­ють. І не­се їх вітер буй­ний, Мов стрілу по мо­рю, І співа­ють гай­да­бу­ри Про ко­зацьку во­лю. Ні, не нам, не тур­кам пра­вить Світом сим ши­ро­ким: Переважила ру­син­ка Нас умом гли­бо­ким». Як на­ро­диться між ни­ми Цар її удачі, Наш Вос­ток не раз гірки­ми На морі зап­ла­че. Як на­ро­диться ж ца­ри­ця З ро­зу­мом Ма­русі, Не од­на тогді прис­ниться Нам біда й на суші».

ПІСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА

І

Горить лам­па­да яр­ко, аж па­лає, Неугасима жерт­ва, дар лю­бові, Що й тур­чи­нові ду­шу просвіщає. Дає ви­сокі мислі й ко­за­кові… Се чис­те сер­це так го­рить-сіяє У мо­році гли­бокім ізувірства, Що з Бо­га прав­ди лю­дям ви­роб­ляє Чудовище не­на­висті да звірства. Ума й на­уки бич, ко­ро­ну суєвірства.

ІІ

Постила цілий день ста­ренька ма­ти, Крижем пе­ред Пре­чис­тою ле­жа­ла, Щоб не­по­роч­ну трис­вя­ту вбла­га­ти, Немов яко­го тур­ка-яни­ча­ра, Послать її дочці ти­ху кон­чи­ну. «А на ме­не, ста­ру, - ре­че, - всі му­ки, Що ма­ли впас­ти на мою ди­ти­ну, Перенеси - аж до душі роз­лу­ки… Нехай за доч­чи­ну ви­ну стра­шен­но ги­ну!

ІІІ

Нехай до Бо­га я, мов дим од жерт­ви Кривавої, здіймусь і преб­ла­го­го Умилосерджу, щоб сі кості мертві Воскресли для бла­женст­ва не­зем­но­го, І вкупі з ним, вовіки не­за­бу­тим, І бідною Ма­ру­сею моєю В Твоїм чер­тозі свя­топ­рес­ло­вутім Жили й цвіли щас­ли­вою сім'єю… О Бо­же! Не ка­рай нас помс­тою твоєю!

IV

Се, мо­же, нас біда за те пос­тиг­ла, Що я доч­ку в ко­ханні пок­ри­ва­ла, її лю­бов, мов не­мов­ля, пес­ти­ла І рідним си­ном бе­сур­мен­ця зва­ла. Чи, мо­же, я Тобі не до­го­ди­ла, Що і в неділю де­щи­цю ро­би­ла, - Не кож­ну п'ятінку пос­том пос­ти­ла, Не кож­не свя­то при­но­са­ми шти­ла… Ой, чи не тим же я доч­ку мою згу­би­ла!»

V

І, впав­ши ниць, хрес­том ста­ра ле­жа­ла, Стогнала сти­ха, мов уже кінчи­лась, І, як лис­ток осінній, тре­пе­та­ла: Бо їй Пре­чис­та в ом­ряці з'яви­лась. Мережаний бож­ник зро­бивсь прес­то­лом; Божниця тем­на зо­ря­ми ок­ри­лась, І ян­го­ли, злетівшись там со­бо­ром, Співали, ніби ар­хи­рей­ський кри­лас; А се­ред них якась лю­ди­на засвіти­лась.

VI

О Бо­же! Се ж сіяв не­бес­ним світом Той, хто явив їй об­раз Твій пре­чис­тий. Як сон­це пра­вед­не бар­вис­тим літом, Блищить на нім оде­жа снігом чис­тим. Возносить він мо­лит­ву, мов ка­ди­ло, І воздіяніє ру­ку своєю тво­рить… Ущухло все кру­гом і заніміло: Бо Прес­вя­та, мов сти­ха грім, го­во­рить: Тим, як лис­ток, трем­тить за­пос­ту­ва­не тіло.

ДУМА ДРУГА

І

«Матусю, зіронько!
– ре­че Ма­ру­ся, До ма­тері при­пав­ши го­ло­вою.
– Чого ви трем­ти­те? Я не бо­юся Тепер і пек­ла, й са­та­ни са­мо­го».
– «О до­ню!..
– І встає мов з мерт­вих ма­ти.
– Я ба­чи­ла свя­те, пре­див­не ди­во… Не маю сло­ва, щоб оповіда­ти… Боюсь про­мо­ви­ти що-не­будь кри­во Про те, що про­рек­ла Ца­ри­ця ми­лос­ти­ва».
–

ІІ

«Яка ца­ри­ця?» - «Пресвята, пре­чис­та І по­ки світу преб­ла­гос­ло­вен­на. Тепер уже в квітках тро­па тер­нис­та; Тепер бли­щить, мов рай, тем­ни­ця тем­на. Я ба­чи­ла й йо­го в вінці свя­то­му, Кому не­ма в ме­не іме­ну­ван­ня, - Отця твой­ого у житті зем­но­му… Сподобивсь він на небі царст­ву­ван­ня. О до­ню! Вже не­ма пе­чалі й воз­ди­хан­ня».
–

III

«І не по­вин­но бу­ти!» - Чий се го­лос? Чи з-під землі, чи з не­ба?.. Стуманіли Обидві, і за­во­ру­шив­ся во­лос В обох на го­лові, і поніміли… І незримою рукою Занавіс одкрилась; Мов зорею огняною Хата освітилась. Сонечко, мов жар, горіло, Жевріло над морем, Як надія в серці тихім Над бездонним горем. Освітило теплим світом Божники з богами, Що стояли під квітками Та під рушниками. А Пречиста в ту хвилину Як жива стояла, І дитину, мов картину, На руках держала, - Вірної любові й жизні Символ благодатній… Його й простий розуміє Серцем розум хатній. І в тім світі теплім, тихім, Що мов з неба лився, Вісник мира і утіхи Ангелом явився. Став і до Марусі руки Простирав, мов крила, І мовчав: сама за нього Постать говорила. І немовби їй молився, І немов журився: Бо до неї якось любо Стиха похилився… Се був той, хто дав їй берло Власті над військами, Над галерами, скарбами, Землями й морями, - Берло, жизні знак і смерті, Ключ, що відмикає Всі в'язниці і на волю В'язнів випускає. І взяла той ключ Маруся, І поцілувала, І з плачем цареві в ноги Мовчазна упала. Мовчазна, бо повна дяки За можбу велику, У неволі повертати Волю чоловіку… «Встань, свята, небесна діво!
– Прорече він тихо.
– Встань, сердець великих диво, Чистих душ утіхо! Я у тебе сей знак власті І можби зоставлю, І себе, мов той преславний Аль-Рашид, [70] прославлю. Положи його, кохана, У ногах в богині, Що твій розум осіяла, На чужій чужині. І нехай дива він творить, Тюрми відчиняє, Про мій дух тобі говорить І напоминає».
– «О грозо і каро миру!
– Прорекла Маруся.
– Я тобі сказати тиру Правду не боюся. Смерть мою я, царю, знала, Знала, що робила: Я його поцілувала, Бо й люблю, й любила. І люблю, й любити буду Над усяку душу: Покіль серце б'ється в грудях, Перестать не мушу!» Осміхнеться цар: «Кохана! Ти мене не знаєш, І к о з а ц ь к о ю султана Лютостю сповняєш. Тільки помисли від мене У серцях закриті: Я все добре і мерзенне Знаю скрізь по світі. Щирого й єхиду знаю, Друга й супостата І на всяку кривду маю І суддю, і ката. Се ж не кривду ти вчинила». О ти наш великий! Дай нам правдою Твоєю Дихати вовіки! Ти його тогді любила, Як мене й не взріла… За його любов ти царства Взяти не схотіла. Чи мені ж тебе карате, Ясноока зоре, Діво, повна благодаті, Правди й честі море! Дай мені на тебе серцем Праведним дивитись, Образом твоїм небесним, Тільки веселитись!» Ще цареві не діймає Українка віри, Думку думкою впиняє, Каже до невіри: «Я в галеру тріумфову Золота поклала І йому, мов ту полову, Все подарувала».
– «Коли б ти в моєму домі Всі скарби забрала І на спомин козакові їх подарувала; Коли б царство все забрала З землями, морями, І Стамбул попаювала Проміж козаками, А зо мною стала жити У мужичій хаті, - Не схотів би я й гледіти На царські палати. Моя зоре, моя доле! Відай щиру правду: Ми держали з Кантемиром Таємничу раду, І звелів я в таємничій Раді Кантемиру, Щоб він, так як ти б хотіла, Обманив Заїру. Заслужив козак твій смерті, Но його скарати Се було б найкраще в світі Серце розтерзати. Ні, Осман твоїм великим Саном не жартує: П о л о в и н у власті й сили Він тобі дарує. Ти чинила, що хотіла, Як верховна сила, І мені дарами тими Духа веселила».
– «Знай же й ти, великий царю, Щиру й повну правду… Не прийми сього за зраду Ні в тяжку досаду: Коли б хто мені корони, І царськії трони, І всі берла, і всі перла, І всі міліони, Міліони міліонів Дав із рук у руки, - Не взяла б я під умову З любленим розлуки. У гіркій, мізерній долі З ним воліла б жити, Ніж на пишному престолі Над царми сидіти».
– «Ой, мій царю, ти правдивий!
– Прорече тут мати.
– Нехай світить Божа правда На твої палати! І нехай тебе наставить, Як у світі жити: Що любові ні купити, Ані заслужити. Бо за гроші - всі розкоші, За труда - награда, А любов… Із нею й жити, І вмирать одрада. Ся велика Божа тайна Цілим світом править І турецького султана Рівно з нами славить. Зрозумій сю тайну, царю, Серця глибинею: Розлучися, не лицяйся З донею моєю. Нехай любить непорочна, Кого серце каже, З ким її рука Господня Без примусу в'яже!» - «Щира правда! Ти сердечна І розумна мати: Мова в тебе чоловічна, Повна благодати. Знай же: волею моєю Править інша воля. І з дочкою в нас твоєю Нероздільна доля. В людські душі ще за предків Два духа вселились І владиками сердець їх Тайними вчинились: Дух любові і дух злоби, Правди і неправди, Дух прихильності благої І дух ниций зради. Один хоче по всіх землях Світло засвітити, Всі народи, ніби сім'ї, Рідними зробити. Другий хоче мраком ночі Божий світ окрити, Посліпити людям очі, Душі показити. І бере дух злоби дикий Гору над любов'ю, І ввесь Божий світ великий Заливає кров'ю. І воює, і руйнує Всюди духа правди, І нема людському серцю Між людьми відради. Я одну відраду маю, Що меча стискаю, Світ широкий озираю І за лжу караю. Сим мечем я покарати Хочу в Римі папу, Що криваву простягати Звик по світу лапу. І найперш усього вдарю В передмур'є церкви, Баламутниці народів, За живих і мертвих, - В передмур'є, де руками Русь ляхові служить» З єзуїтами ксьондзами Накладає-дружить. Ми чотири вже столиці Взяли в християнства, В ницого сього ублюдка Древнього поганства, Що своїм кощунством в Римі Вірі в Бога шкодить І гарем в Єрусалимі Для прочан заводить. [71] Гроб замученого Бога [72] Кров'ю обливає, Чистоту його чертога Торгом оскверняє. А я п'яту завоюю, Як ляха зруйную, І тобі, царице люба, Київ подарую. Слухай же, моя надіє, Правди чисте око! Зазирни Осману в душу Розумом глибоко. Зваж обох нас духом щирим, Серцем дивом дивним: Від кого добра постане Більше нещасливим, - Тим, що в тьмі сидять і в сіні Смертній погибають, Ні впокою на Вкраїні, Ні пуття не мають. Я в твоїх руках престольну Цеху зоставляю: І тебе, царицю вольну, Чтить повеліваю. Вже одна в нас Роксоляна Розумом світила, Мого предка Солимана [73] Над усе любила. Полюби мене за душу, Що жадає правди: В тебе я шукати мушу Щирої поради. Я з усіх до тебе земель Буду посилати На поклон посли з їх почтом У твої палати. Розпитайте в них обидві, Де які звичаї, Де такі видали злидні, Як у вашім краї. Де таке видали п'янство, Дике грубіянство, Всегубительне козацпво, Люте гайдамацтво? Ти людей між ними знайдеш, Що світ облітали, Навкруги землі дорогу По морю верстали. Може, й інше станеш мислить Про свою країну І не рай побачиш дома, А страшну руїну. Може, так як я, побачиш, Хто ваш край пліндрує І татарськими руками Рік у рік руйнує, Бо піснями хижу здобич Славить-вихваляє, По старих нові нещастя В селах засіває. Ще ти по світу, серденько, Оком не ширяла, У віконечко маленьке З хати визирала. За віконечком же світу Крильми не злітати, Мислями не перемірять, В книгах не списати. Ще не вповні сад розвився У твоїй ограді, І не все благоухає В пишнім вертограді. Пасучи щасливі очі, Будем літа ждати, Як на сонечку закаплють З нарду аромати. А тим часом, о царице! Глянь на Україну, Спогадай свою останню В тій землі годину. Побіч серця золотого, З розумом високим Ти не вдіяла б нічого В тім багні глибокім, Де одно одного топить, Одно 'дного давить, Собі славу з того робить, Чим себе безславить. Тут живеш ти в упокої, Пані повна дому, Не підвладна в нім нікому І мені самому. А щоб жити й не тужити По тій Україні, Ти собі знаходиш пільгу В щедрій милостині. Паніматко! Я й до тебе Річ мою 'бертаю: Вас обох до діл спасенних Добрих призиваю. Серце чисте, милостиве - Дар найкращий Бога: Найповніша, найпростіша До небес дорога. Ти з Письма Святого знаєш, Що сини Адама Прийдуть од восток і запад В рай до Авраама [74] І возляжуть опочити На святому лоні, У якому б не родились Темному законі. Серце чисте, без лукавства - Дар найкращий Бога, До небесного нам царства Всім одна дорога». Тут Осман мій до Марусі Стиха похилився, Приложивши к серцю руку, Тихо віддалився.

70

– Халіф Гарун аль-Рашид правив у 786-809 pp., один із персонажів «Тисяча і однієї ночі». Відомий своєю любов'ю до розкошів, науки, поезії і музики.

71

– Сей гарем существовав під кришею так названого Храму Господня, спорожнено його недавно, вже за нашого часу. (Читай вояжуваннє в Палестну француза Габріеля Шарма.).

72

– Тобто гріб розіп'ятого на горі Голгофі поблизу Єрусалима Ісуса Христа. Тепер місце паломництва християн. З кінця XI ст. до другої половини ХІІІ ст. відомо вісім хрестових походів у Єрусалим під гаслом визволення гробу Ісуса Христа від мусульман.

73

– Солиман - Тобто Сулейман І Кануні (Сулейман Пишний; 1495- 1566) - турецький султан з 1520 до 1566 р. За його володарювання Османська імперія досягла найвищої могутності і найбільших розмірів.

74

– Авраам як «отець вірних» усиновляє по смерті кожного, хто увірував в істинного Бога, пригортаючи до свого лона. Див., наприклад, притчу про багатого й Лазаря.