Маруся Богуславка

VII

Вистоював афонські літургії, Єрусалимські все­ночні без краю І ви­пов­няв усі пос­ти святії По древньому чер­не­чо­му зви­чаю; Найбільше ж тим дос­лу­жу­вав­ся раю, Що знай шеп­тав: «О Гос­по­ди, по­ми­луй» Сим од­га­няв всі по­мис­ли лихії, Сим побіждав ди­яво­ло­ву си­лу І чу­дот­вор­ною зро­бив свою мо­ги­лу.

VIII

В мо­гилі-бо сто літ уже спа­сав­ся, У ямі, що сам ви­ко­пав ру­ка­ми. Без зас­ту­па в цій праці под­ви­зав­ся: Копав са­ми­ми тільки па­зу­ра­ми І си­ли до­да­вав собі сло­ва­ми: «О Гос­по­ди, по­ми­луй!» - і до­рив­ся До тих пе­чер, що йдуть попід мо­ря­ми В Єру­са­лим, і чу­да спо­до­бив­ся: Бо по­ночі з йо­го мо­ги­ли світ світив­ся.

IX

Князь Ли­ко він ко­лись у мирі звав­ся: Доводивсь прав­ну­ком Се­ме­ну Ли­ку [105] Що у Ве­ликій церкві спа­ти вклав­ся, [106] Мечем собі здо­був­ши честь ве­ли­ку. Сього лег­ко­ду­ха і не­доріку Господь пре­ви­ще прадіда пос­та­вив, Сподобивши йо­го та­ко­го віку, Яким нем­но­гих пра­вед­них прос­ла­вив І від усіх гріхів за жи­во­та ізба­вив.

105

– Лико Семен (Симеон) - похований в Успенській церкві Києво-Печерської лаври. Єпітафія йому датована 1621 р., надрукована А. Кальнофойським у його книжці «Feratourgema» (1638).

106

– Йдеться про Успенський собор, найвідомішу будівлю Києво-Печерської лаври, її головний храм. Збудований у 1073-1078 pp., реставрований у 1723-1729 pp. Був місцем поховання визначних людей. Знищений в 1941 р.

X

Святий под­виж­ник сей не по­яв­ляв­ся На Бо­жий світ уже дав­но з мо­ги­ли. Шептали іно­ки, що вже дав­но скон­чав­ся, Да прис­ту­пить к йо­го мо­щам не сміли, А тільки, ме­лю­чись, кру­гом хо­ди­ли І обо­ня­ли за­пах бла­го­вон­ний. Бо ян­го­ли нез­ри­мо їм ка­ди­ли Там, де по­чив от­шельник бо­го­мольний, За грішну братію мо­лит­вен­ник без­мов­ний.

ДУМА ДРУГА

І

Де труп зотлів про всіх лю­дей ро­зум­них І мля­ва жизнь в пал­ку пе­ре­ро­ди­лась, Там про ченців, о Гос­поді бе­зум­них, Вона не­бес­ним світом засвіти­лась. Перед при­ро­дою нез­на­ною зми­ри­лась Душа чер­не­ча, в бо­гомільстві сон­на, І в тем­ряві без­донній уто­пи­лась, Як дум­ка кня­зя тьми, в омані чор­на, У вірі безвірна, в за­коні без­за­кон­на.

ІІ

Сю ду­шу мерт­вен­ну гальванізує Великий гук і стук в Святі во­ро­та. Про се­бе так зав­зя­то не ясує Козацька чернь і це­хо­ва го­ло­та. Се, ма­буть, завітав сам воєво­да Або ж гетьман ко­зацький Са­гай­даш­ний, Котрого знає і сільська прос­то­та, І міський мот­лох ди­кий, не­обач­ний, Що ди­виться на світ, як на га­ман ясач­ний.

ІІІ

Він, він! Йо­го за ворітьми се го­лос, Гетьманське зна­не й іно­кам гу­каннє… Хоч побілів на ко­за­кові во­лос, Та знявсь він ви­со­ко над ота­маннє. Орлине чу­ти зда­ле­ку клек­таннє… Кричить-клектить, ор­лят на бен­кет зву­чи, На лю­до­жер­не в полі пи­ру­ваннє, І ки­дається на до­ли­ну з кручі, Мов той Зе­весів грім [107] із до­що­вої тучі.

107

– У давньогрецькій міфології Зевс звався також Громовержцем.

IV

Чернече сер­це зат­ремтіло в гру­дях, Як вов­че на при­зив ор­ли­ний в полі: Красна йо­му й біда, і смерть на лю­дях, Він рад при­годі так, як хлібу-солі… Чи ко­за­ки опи­няться в не­волі, Чи по­ля­га­ють під ме­ча­ми тру­пом, Чи зба­га­тяться здо­бич­чю на морі, Чи повк­ри­ва­ються зли­ден­ним стру­пом, - Чернець по­жи­виться своїм з усіх їх лу­пом.

V

Святі Во­ро­та відчи­ня­ють настіж». Готові ниць пе­ред ве­ли­ким па­ном І воїном кап­ту­ро­носці впас­ти, - Тих ко­заків-руїнників гетьма­ном, Що, насміявшись над страш­ним сул­та­ном, На царст­во пра­вос­лав­ницьке Мос­ковське З ля­ха­ми на­летіли гур­ри­ка­ном, Прославили різнею панст­во польське І шар­па­ни­ною - ко­зацт­во за­по­розьке.

VI

«Увесь у зо­лоті по­ви­нен бу­ти І мо­ря, і землі страх, Са­гай­даш­ний… Не вгай­мо, братіє, ніже ми­ну­ти! Се час воісти­ну при нас ясач­ний! Син Ко­на­ша, ко­за­ко-не­обач­ний, Все те на церк­ву Бо­жу нак­ла­дає, Чого у нього знач­ний і не знач­ний На су­тих бен­ке­тах не пот­реб­ляє… Достатку він сво­го ніко­ли й сам не знав.

VII

Козацтво прос­те й знач­не се­го ра­ди Його, як батька, сер­цем воз­лю­би­ли, І зельно руй­ну­ва­ли весі й гра­ди, І де­же на вразі під ним хо­ди­ли», - Так пу­зані між се­бе го­во­ри­ли, Обтерши піну ме­до­ву на ву­сах. Держались на но­гах з усеї си­ли І ве­се­ли­лись у чер­не­чих ду­шах, Що Ко­на­ше­ви­ча до се­бе за­лу­чи­ли. <