Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯ

«Мамо, зіронько! Пречиста Нас обороняє: Люте серце азіатське Кротостю сповняє».
– Так промовила небога, І обидві впали, І, мов діти, до німого Лику промовляли: «Чудотворная святине, Божа благостине, Нам прибіжище в невірній Стороні єдине! Сохрани нас, заслони вас, Благодатна Мати! Дай нам чудеса, мов крилас, Дивні воспівати! О Пречиста! Ти все можеш: Можеш скелі-гори Розкопати і дорогу Проложити в морі; Кам'яне, несите кров'ю Серце обернути І небесною любов'ю До людей натхнути. Ти вже чудо сотворила Між чудес велике: Несподівано зробила Кротким серце дике. Сотвори ж, да спасемося З-між сього поганства, В рідний перенесемося Край до християнства! Дай крилі нам. Божа Мати, Крилі голубині, Як витали, знов витати В рідній Україні! І нехай твій лик явленний В край наш завітає І народ благословенний Навкруги збирає! Нехай людські очищає уші там од скверни І від Росі одвертає Нарід сей мерзенний. І нехай усі трудящі, Всі обремененні Веселяться, мов гулящі, О Твоїм спасенні! І, забувши всі тривоги, В молитвах зіллються, І в божественні чертоги Духом вознесуться! Ти, свята, всепіта Мати, Повна благодати; Дай нам рідний край вбачати, Бога прославляти!»

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

О Києве, оман­на прос­торік свя­ти­не, Безодне мідяків дур­них мо­зольних! В тобі ос­танній глузд на­ро­ду ги­не По ка­пи­щах бе­зум­но-бо­го­мольних… По ка­пи­щах твоїх мно­гоп­рес­тольних Теряють ро­зум вкупі з мідя­ка­ми Ті, що в своїх ро­бо­тах по­то­гон­них Бідують-б'ються по ріллях з во­ла­ми І хлібом діляться з по­па­ми-ту­ма­на­ми.

ІІ

О Києве! Ти іде­али віри Старої нам в ділах но­вих яв­ляєш, Що по­ночі сну­ва­ли суєвіри, Ти по­вид­ну уто­ком за­ти­каєш: Основину, що древні ізувіри Тобі, мов ди­ку мрію, завіша­ли, - Ту, що ченці й по­пи по­нап­ря­да­ли, Мережиш зра­да­ми без­пут­но­го ко­зацт­ва І бе­зо­щад­нос­тю ли­хо­го гай­да­мацт­ва.

ІІІ

Що поп'яну тобі в шин­ках співа­лось, Ти по-тве­ре­зу книж­ним скла­дом пи­шеш І, щоб ли­хе знов тліло та зай­ма­лось, На по­пе­ли руїнним ду­хом ди­шеш. Нам з Му­зою те­пер од­но зіста­лось: Твоїм сліпим письменст­вом гор­ду­ва­ти Твою наслідню мрію зне­ва­жа­ти, І зло, що ти хотів би вих­ва­ля­ти, Таким, яким во­но бу­ва­ло, зма­лю­ва­ти.

IV

Співай же. Му­зо, про ту лжу ве­ли­ку, Що ва­го­нить над Схо­дом і За­хо­дом, Збиває письмаків із пан­те­ли­ку І ту­ма­ном ля­гає між на­ро­дом. Нехай з святійшим тим, мов­ляв, си­но­дом Та з па­пою безгрішним вер­хо­во­дять І свій кукіль всіва­ють год за го­дом: Твої посіви всі ко­лись пос­хо­дять: Письмацькі ку­колі пше­ниці не заш­ко­дять.

ДУМА ДРУГА

І

Не чор­на хма­ра су­не-нас­ту­пає На тем­но-си­ву неп­рог­ляд­ну хма­ру: Чабан до­бутків папських при­ду­ває У патріаршу київську ота­ру. Отари сте­ре­жуть бров­ки куд­латі, Гавкущі, злющі, хоть і не го­лодні: Ченці, жерці ро­таті та пу­заті, Умом сухі, мов ті сте­пи без­водні, - Блукаючі огні бо­лот­ної бе­зодні.

ІІ

Сі пас­тирі кла­дуть за вівці душі, Та не свої чер­нечі, а ко­зацькі: Бо, по­чи­на­ючи від до­го­во­ру в Буші, Благословляють ку­пи гай­да­мацькі; Підучують за пра­вос­лав­ну віру Стояти кріпко, сиріч пліндру­ва­ти Ксьондза-уніта і ля­ха-невіру, А жи­ду пільги й спус­ку не да­ва­ти: Бо він од Гос­по­да і від лю­дей прок­ля­тий.

ІІІ

Релігія любві тут обер­ну­лась В релігію не­на­висті гид­кої, І в темнім бо­гомільстві злість прос­ну­лась Варязької ста­ро­ви­ни страш­ної, Як ми Бол­гарію в крові то­пи­ли, [75] На кіллє по­ло­нян своїх стром­ля­ли, А з на­ших че­репів ковші ро­би­ли І на кос­тях кри­ва­вих пи­ру­ва­ли- Герої, що се­бе ти­ранст­вом прос­лав­ля­ли.

IV

75

– Очевидно, йдеться про похід козаків у Болгарію в 1606 р., коли вони, зокрема, взяли Варну.

Чабан до­бутків папських Обор­ницький, Гладенький, чис­то го­ле­ний, блис­ку­чий, Ізвивстий ота­ман єзуїтський, Під язи­ком хо­ває яд га­дю­чий І кра­деться до сон­ної ота­ри У за­го­родь, у Лав­ру чу­дот­вор­ну, Де наші пред­ки сотні літ ку­ня­ли Під гук ірмосів, кон­даків, трез­во­ну, Знайшовши в них собі від пек­ла обо­ро­ну.

V

Тихенько кра­деться ота­ман єзуїтський, Мов чо­бо­том проміж яєць сту­пає, Дарма, що з ним вельмож­ний пан Брольницький [76] Як півень, вго­ру но­са за­ди­рає, Як хи­жий раріг, зир­кає очи­ма, Сап'янцями скри­пить, в підко­ви кре­ше, Пишається ши­ро­ки­ми пле­чи­ма, Перснями бо­ро­ду-ло­па­ту че­ше І про свій древній рід за кож­ним сло­вом бре­ше.

VI

76

– Оборницький - Під цим прізвищем в історії України відомий польський ксьондз, очевидець подій 20-х років XVII ст. на Україні. Під враженням маси озброєного «хлопства» гетьмана Бородавки і бурхливої атмосфери козацької ради, він писав: «Треба боятись, якби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вже вони розійшлися тут, побачивши себе в такім зборі й силі. […] Боронь, Боже, тутешніх католиків |панів] […] їм нікуди буде тікати… Все живе піднялося в козацтво» (Історія Української РСР).

І ри­ба не­ма­ла сей пан Брольницький: За ним шля­хет­ний по­чет вис­ту­пає Він, каш­те­лян і рай­ця ко­ролівський, Послом чен­цям се­бе тут об'являє. Ведуть пос­ла в тра­пе­зу і ме­да­ми, Ще з Ту­ровських пив­ниць, гос­тей ша­ну­ють [77] Бо, хоть Потія виг­на­ли ки­ями, [78] А ко­ро­леві все-та­ки гол­ду­ють І хо­чуть зна­ти, що від реч­ни­ка по­чу­ють.

77

– Тур був козакуватий архімандрита Печерської лаври: не попустив її унітові-митрополитові Потієві.

78

– Іпатій Потій (1541-1613)- уніатський митрополит (1600-1613), один із засновників греко-католицької (уніатської) церкви на Україні, активний учасник Брестського собору 1596 р. У 1595 р. разом із луцьким єпископом К. Терлецьким при підтримці ряду інших історичних осіб почав переговори з польським королем Сигізмундом III і папою про унію православної церкви з католицькою. Автор ряду полемічних творів, спрямованих проти православної церкви і протестантства. Заснував греко-католицьку колегію у Вільні й греко-католицьку школу в Бресті. В даному випадку йдеться про призначення королем у 1599 р. Потія архімандритом Києво-Печерської лаври, куди він не був допущений міщанами й козаками.