Меч і хрест

Марійка кивнула, мовчки проковтнувши нелегальну «Марусю», разом зі слізьми, що не відбулись, – як не дивно, Даринин наїзд справді дав їй полегшення.

– Тут труби лопаються вже третю ніч, – повернулася до своїх реальних, логічних здібностей вона. – Вважалося, що це відбувається через обвали в печерах. А обвали – через дігерів. Але сьогодні тато сказав: те, що сталося, не могло статися через випадкове відлуння. Це був вибух.

– Вибух? – вражено зойкнула Дарина. – Землепотрясно!

– Атож! Такий, що аж земля здригнулась. І тато ледве не загинув. А дядька Миколу знайшли вранці прибитим до воріт Святої Брами.

– Де-де?

– На центральних воротях Печерської лаври.

– Але навіщо вони відтягли його аж туди? – здивувалася Чуб. – Це ж на іншому кінці міста.

– Я знаю, навіщо, – скорботно мовила Марійка. – Лавра завжди вважалася в Києві Святою землею. Головною київською святинею! Та й не тільки київською – всія Русі. А сатаністи ніколи не вигадують нічого нового. Тому диявола й називають мавпою Господа Бога. Усі сатанинські обряди – це християнські з точністю до навпаки. Вони хрестяться зворотним хрестом, вішають розп’яття догори ногами, читають «Отче наш» у зворотному порядку… До речі, Андріївський узвіз тому й називають «перевернутим» і «чортовим» узвозом. Це єдина вулиця в Місті, номери будинків якої йдуть не від центру, а до центру.

– Ось цьому я якраз ніскільки не дивуюся, – гмикнула Дарина, – враховуючи, що саме там у нас усе й почалося.

– Загалом, – повернулася до попередньої теми студентка, – до революції ті, хто хотів заслужити на покровительство темних сил, ішли й оскверняли Свято-Печерську лавру. Бідняки – бажаючи розбагатіти, кар’єристи – щоб досягти влади. Злодії, які хотіли, щоб їм фортунило в справах, прокрадалися туди вночі, аби щось украсти. А коли радянська влада почала війну з релігією, саме Лавра стала їхньою першою жертвою, а першим новомучеником православної церкви – Київський митрополит Володимир. Уночі до нього в келію прийшли троє, а вранці братія знайшла поряд із Лаврою його тіло, сколене багнетами. І ті, хто прибили сьогодні дядька Миколу до Святих воріт…

– Так що, комуністи теж були сатаністами? – зацікавлено перебила її Чуб. – І нашу Килину теж вони?! Тобто, не комуністи, а…

– Так, – зрозуміла її Марійка. – Ми ж навіть не замислювалися, чому вона раптом померла.

– Може, хвора була. – Дарина, що вже було зійшла вгору на декілька сходинок, знову загальмувала і почала спускатися назад.

– Але я бачила її за п’ять хвилин до смерті, й вона почувалася просто прекрасно.

– Всякі хвороби бувають… Стій! – Дарина зробила крок праворуч, заважаючи Марійці пройти. – Ти, по-моєму, в головне не врубалася. Лідер у сатаністів хто? Твій красень!

– Вони не сатаністи, вони дігери! – миттю насупилася Марійка.

– Тільки не говори мені про його алібі! – обурилася Чуб. – Сама подумай. – Вона звично виставила вперед руку й почала загинати пальці. – По-перше, друга жертва – його подружка. По-друге, він історик, як і ти. А хто ще з нормальних людей пам’ятає про якісь дореволюційні диявольські обряди в Лаврі? Я, наприклад, про таке зроду не чула! По-третє, ти сама кажеш: дігер, печерний… Ну а по-четверте, зачісон у нього точнісінько, як у того терориста в музеї, – хвіст ззаду!

– Хвіст – це не прикмета! – обурилася Марійка. – Навіщо Миру ту картину різати? Килину міг убити тільки той, хто бачив її останнім! А значить, це зробила та людина, яка зайшла туди переді мною! Співробітник тата. Тільки тато сказав: він усього один день попрацював, а потім зник. А вчора я його на Старокиївській горі бачила, коли за велосипедом ходила. І щойно я поставила Василині запитання про Лису Гору, він вмить підбіг і відразу зацікавився.

Дарина недоброзичливо скривилася. Повідомлення про те, що Марійка випадково зустрілася з її рудим, вразило її значно більше, ніж факт, що той бачив убиту останнім. Попри загадкову дволикість сантехніка-мистецтвознавця, уявити собі, що рудий і продуктивний – убивця-сатаніст, вона відмовлялася категорично!

– Ось і міркуй, – завелася Марійка. – До Килини останній зайшов. Був тут у перший день аварії, а потім зник. Виставку організував. Містикою цікавиться та Булгакова обожнює. Він мені сам сказав…

«…і ще навіщось подарував мені свій ланцюг», – закінчила вона подумки.

Але повідомляти подрузі про те, що хлопець, при одній згадці про якого Дарина починає плюватися вогнем, як ревнивий примус, зробив подарунок їй, Марійка не зважилася.

– Булгаков – це не прикмета! – підколола її Чуб. – Так легко можна припустити, що її вбили ми троє! Ми ж вибігли з кабінету останніми, а ти в нас узагалі Булгакова напам’ять шпариш і ставиш своїм викладачам підозрілі запитання про Лисі Гори. І батько твій увесь час тут тирлувався, – може, він твій спільник! А вбивця, до речі, взагалі міг улізти до Килини у вікно – там перший поверх. Скільки минуло до того, як ми зайшли?

– Хвилин десять. Логічно, – затихла Марійка. – Ніяких доказів у нас немає, тільки припущення. Так можна кого завгодно запідозрити.

– Та хоч його! – підхопила Чуб, кинувши підборіддям у бік невиразної істоти чоловічої статі, що стояла на верхньому майданчику сходів, біля воріт, які ведуть на територію церкви.

У істоти було бліде припухле обличчя і нікому не адресована квола посмішка, що видавала в нім мешканця Павловської лікарні. І поглянувши на нього, Марійка мимохіть подумала: вони, нормальні люди, навіть не помічають, що завжди тримають свій рот, відпускаючи його тільки уві сні. Та й то не завжди: її мама завжди спала з невдоволеними, щільно стиснутими губами.

– Ми ж і забули, що тут божевільня поруч! – Дарина простягла Марійці руку, що свідчила про їх мирний консенсус, і та, зачекавши, в’яло потиснула її у відповідь.

– А навіщо ти нігті зрізала? – буркнула вона, розчарована крахом своїх висновків.

– Один зламався, довелось інші підрівняти, – похапцем збрехала Дарина Чуб, мимоволі й нервово помахуючи пластиковим кульком із кока-колою.

– А чому тільки на одній руці?

– Так другу жаль було. – Це була вже чистісінька правда.

– Гаразд, ходімо, – зітхнула Марійка сумно. – Тобі ж іще в клуб треба.

* * *

– Здрастуйте, – ввічливо привітала їх істота з кволою посмішкою. – Я – Митя!

Проте інші мешканці Кирилівської гори, що проходила під загальною адресою Фрунзе, 103, зустріли новоприбулих менш доброзичливо.

На дверях церкви висів картон із написом «Зачинено», що, враховуючи останні події, було зовсім не дивно. А поряд із застережним написом стояв знервований настовбурчений священик і недружньо поглядав на безбожну групу іноземців, які оточили кільцем…

– Василина Андріївна! – остовпіла Марійка. – Знову!

– Та сама? – перепитала Дарина. – Ось тобі ще одна підозрювана! Чого вона, питається, тут тирлується?

– Та ні, – квапливо виправдала викладачку Ковальова. – Вона екскурсіями підробляє при якомусь фонді. До них постійно зарубіжні спонсори приїжджають. А Вася – історик унікальний.

– Ну так ходімо, послухаємо! – запропонувала Дарина й енергійно потягла неохочу до екскурсії Марійку в бік Василини.

Тримаючи Марійку за руку, Чуб почала безкомплексно протискуватися крізь частокіл чоловічих спин.