Меч і хрест

– Привіт… – Губи Дарини розгублено обм’якли. – Це що, нам? Так, ти… виявляється… людина. А де твої окуляри? – здивувалася Дарина.

– Вони мені більше не потрібні, – весело констатувала прибула. – Там були прості скельця.

– Щось подібне до забрала? – невпевнено припустила Марійка.

– Ти що, спеціально себе спотворювала? – вгадала Чуб.

Катя радісно засміялася.

Дарина приголомшено затрясла косами:

«Як підмінили! Чи, може, вона вчора так сильно вдарилася головою?»

– Як ти після вчорашнього, оклигала? – постаралася бути люб’язною Землепотрясна, жадібно зламуючи пакет і запихаючи в рот Катин чизбургер.

– Усе о’кей. – Катя явно підчепила цей ОК у неї. – Машину полагодили! Конкурентів завалено! А офіс згорів, і на роботу йти не потрібно! Я туди взагалі більше ніколи не піду!

«Точно, – зітхнула Чуб подумки, – струс мозку!»

– Тільки снилася потім усяка дуранина, – із сумнівом завершила монолог поведена, остаточно підтвердивши Даринину версію.

– А в книзі написано: всі сни Києвиць – віщі, – продемонструвала набуті знання Марійка.

– Усі? – Катя дивно посерйознішала. (Хоча ще вчора відмахнулася б від такої заяви як від докучливої мухи!)

– Тоді колися, що бачила? – ввічливо поцікавилася Дарина, дивлячись на Катю з-під нахмурених брів.

– Спочатку, – старанно почала поведена, звертаючись, втім, до самої Марійки, немов сподіваючись, що та негайно розшифрує її загадкові сновидіння, – мені снилося, ніби я на нашій горі. А якийсь дядько з бородою веде мене до сусідньої. І називає відьмою й чомусь Маринкою. І ще він ніби зрадив мене з якоюсь жінкою, і я злюся. Тільки це давно було – років тисячу тому! – Катя задумливо помовчала. – А потім інший дядько, професор, ніби знайшов якусь річ. Але пізніше, десь до революції. А я ніби дружина того професора, яка наполягла, щоб чоловік її в київську Лавру відніс. І ще до нас у гості прийшов чоловік. Невідомий – я його всього один раз у «Центрь колдовства» бачила. І образ розпливчастий, одна рука з каблучкою.

– Можливо, ти була відьмою ще у своїх минулих життях? – зробила буддистський висновок Марійка і, подумавши секунду, кинулася в коридор за своїм рюкзаком.

– Хлопець із «Центра»? І каблучка з блакитним каменем? – ревниво перепитала Дарина, роблячи з почутого зовсім інші висновки. – А чого це він тобі сниться? Він тобі що, сподобався?

– Що там може подобатися? Блондин гарненький, – байдуже відхрестилася та.

– Він був рудий! – насупилася Чуб, уражена, що хтось наважився бачити уві сні її передбачувану майбутню власність.

– Рудуватий, блондин – це одне і те ж саме, – Катя примирливо всміхнулася, закриваючи безглузду тему.

– Ні! – повернулася Марійка з брошурою Дарининого діда в руках. – Тут написано, що душа відьми вилітає з неї чорною кішкою і вирушає навпрошки в пекло…

– Дай мені дідуся! – зраділа новій зустрічі Дарина. – Ну, він дає! «Душа відьми вилітає чорною кішкою. Серце відьми – жаба. Відьма не може ввійти до церкви. Відьма не може вийти з будинку, якщо біля порога стоїть перевернутий віник. Чорти, як собаки, віддані відьмі до смерті».

– Та невже? – гмикнула Катя, ще не знаючи, як ставитися до цієї подвійної інформації. – Гаразд. Розкажіть краще, чим учора все закінчилося? – питально покосилася вона на Даринині прикрашені пластирами кінцівки.

– Звичайно, – спалахнула Ковальова. – Це ж найважливіше! На небі спалахнули три червоні вогні. А потім ми побачили…

– Я теж, – кивнула Катя. – Церкву.

– Із зеленими куполами? – понадіялася Чуб.

– Ні, з блакитними. У золотих зірках.

– У зірках у нас тільки Видубицький монастир… – Марійка розгублено відклала цю інформацію вбік, іще не знаючи, з чим і як її пов’язати. – А я – музей. І ми з Дариною були вчора на виставці Васнецова. Точніше, – поправила вона себе, – Дарина була.

– Ага. Там один божевільний, – палко підхопила тему Чуб, – намагався одну картину порізати. А я його зупинила! Але це що… Потім ми літали! Над Києвом! На мітлі!

– На виставці Васнецова?! – невимовно здивувалася Катя (замість того щоб здивуватися невимовному чаклунству їхнього повітряного круїзу). – А ви знаєте, хто її організував? Він! Той хлопець із каблучкою! Я його позавчора по телевізору бачила. Ще здивувалася: ото збіг! А яку картину?

– Три «Богатирі». – Дарина захоплено затихла: справді збіг! І як рудий кавалер зрадіє, дізнавшись, що його підопічний шедевр урятувала саме вона.

Ілюструючи Даринину відповідь, Марійка послужливо простягла Каті альбом. Та вгляділася в трійцю на обкладинці й механічно розгорнула книгу.

– Але це ж він! – несподівано закричала вона.

– Хлопець із «Центра»? – занервувала Дарина.

– Ні, мій чоловік – професор!

Дарина й Марійка вмить прилипли до неї з двох боків, удивляючись у чорно-білий груповий знімок, де у важкому кріслі з високою, коронованою різьбленням спинкою сидів указаний Катиним нігтем світлобородий і рум’яногубий чоловік.

– Професор Прахов?! – мимоволі підвищила голос Марійка. – Член комісії з оформлення Володимирського собору! Це він запросив Васнецова до Києва на розпис Володимирського! Це неодмінно має щось означати! Ми вночі рятуємо картину Васнецова, а в цей час вам сниться його працедавець! Це не збіг! Будь ласка, – звернулася вона до Катерини, – згадайте ще раз усе по порядку. Спочатку хтось веде вас до сусідньої гори… До якої, Замкової чи Дитинця?

– Звідки я знаю? – беззлобно пирхнула Катя. – Я до гір по імені-по батькові не звертаюся. На ній зараз Андріївська церква стоїть, а вві сні стояв тільки хрест.

– Хрест Андрія Первозванного?! – збуджено заволала Марійка так, що обидві її напарниці мимоволі відступили на крок. – Значить, це правда?! А всі ще сміялися з Лохвицького!!!

– З кого? – сіпнулася Чуб.

– Згідно з преподобним Нестором-літописцем, – несподівано завелася Ковальова, – в першому столітті нашої ери до Києва прийшов апостол Андрій Первозванний і, поставивши тут хрест, сказав: – Бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа. І буде місто велике, і багато церков Бог тут спорудить». І все збулося! Хоча всі з цим, як і раніше, сперечаються. Бо, якщо довести цей факт, виявиться, що нашу церкву – апостольську і первозванну, засновано раніше першої християнської церкви апостола Петра!

– А це, типу, круто? – нервово спитала Чуб, зім’ята таким несподіваним переходом на високоінтелектуальні теми.

– З точки зору туристичного бізнесу – дуже круто, – підтвердила Катя. – Тільки це ніхто ніколи не доведе, оскільки речових доказів немає.

– Є! – фанатично проголосила Марійка. – 1832 року археолог Лохвицький і митрополит Євгеній провадили розкопки між Андріївською та Трьохсвятительською церквами і знайшли соснову жердину, яка, на їхню думку, була рештками того найпершого хреста!