Меч і хрест

– Знайшла щось цікаве? – кинула Чуб через плече. Вона обережно влила три столові ложки присухи в принесену Катею пляшку коли і самовдоволено помилувалася результатом.

– Просто.

Кращий спосіб збрехати – сказати частину правди. Цю істину Катя засвоїла ще з дитинства!

– …у мене сьогодні боксерський поєдинок. Думаю, чи не приготувати переможне зілля. Чом би, власне, й ні?

– Боксерський! – прийшла в захват Дарина. – Де?

– У приватному клубі. Таке життя напружене, треба ж якось стрес знімати.

– От кру-у-уто! І правильно! – активно закивала Чуб, остаточно визнавши в Каті «свого брата». – Це Мася у нас, книжкова душа, відразу дибки стає: не можна та не можна! А я вважаю: пішла така лихоманка, дій – за повною програмою!

Кіт раптом плигнув із шафи на підвіконня, стривожено ткнувся мордою в Катин ніс і, замурчавши, немов карликовий трактор, почав віддано тертися шиєю об її руку.

– Ти поглянь, – здивувалася Чуб. – А вчора лише кричав на нас, як проклятий.

– Нагулявся за добу. Тепер жерти хоче, – саркастично гмикнула Катерина. – Я їм корму купила. Ти хоч кастрований, чуєш, звіре?

Кіт ображеного подивився на неї.

– Якщо ні, скоро тут буде ціла котоферма.

– З колегами по роботі – ніколи! – з гідністю мовив Бегемот. – Що, мені в кватирку прогулятися важко, хазяйко?

– Бабій! – по-жіночому зневажливо пирхнула Беладонна і, витягнувши задню праву лапу під самий ніс, елегантно її лизнула.

Кіт, відштовхнувшись задніми лапами, стрибком перенісся на холодильник і з силою штовхнув носом двері.

– У морозилці, – промурчав він, дивлячись на Катерину. – Килина завжди брала два серця.

– Якщо в рецепті написано одне, значить, потрібно класти одне, – засперечалася з ним Дарина Чуб.

– Хто ти така! Та ти мені в кошенятка годишся! – враз розгнівався кіт. – Ви ж дасте мені лизнути, пр-р-равда, хазяйко? – Стрибнувши під ноги Каті, котяра демонстративно потерся об її коліно.

– Ех, ти, – поблажливо сказала Катя, – хто корм купив, той тобі й хазяйка.

– Пам’ятайте, – несподівано сказала Беладонна, – діє лише тринадцять годин.

– Чого це раптом? – поспішно заглянула в книгу Дарина. – Тут такого ніде не написано!

– Ви не справжні, – навчено промуркотіла Беладонна, – ви безпородні відьми, з вулиці. А вперше завжди – не більше тринадцяти.

– Це дискримінація! – гучно обурилася Дарина. – Що ж це виходить, га? Як сидіти щоночі на горі – так справжні, а як для справи або розважитися – так не вдалися на вроду. Несправедливо!

Беладонна зневажливо почухалася.

– Вау! Катю! Телефон! – вискнула Чуб і, спіткнувшись об табурет, помчала до кімнати.

Дображанська вийняла з холодильника акуратно загорнуті в поліетилен серця й кинула їх розморожуватися в раковину.

– Що-що? Чогось погано чутно? Що? Де? З автомата? – долинув до неї сум’ятливий крик Дарини. – Ти що, зовсім теє? Не сунься туди без мене, чуєш! А що, я за п’ять хвилин буду! За п’ять! Вихідний – вулиці порожні. І поні мій у тебе в під’їзді прикований. Усе! Чекай! Чао!

* * *

– Так завжди, – з розумінням поставилася Дарина. – Спочатку батьки народжують дітей, а потім заважають їм жити! Зачинити в кімнаті, ніби тобі чотири роки! Ну нічо, ось коли ти тиждень додому не прийдеш, вони швидко зрозуміють, хто кому попільничка. Жити нам є де, і ти сто років як повнолітня – змусити ніхто не може. Треба лиш дати їм зрозуміти, що примусівка закінчилася!

– Тато хвилюватиметься, – незатишно зітхнула Марійка.

– Не хвилюватиметься. Ти ж кажеш, він нормальний. Якщо ти залишила записку, що поживеш у подруги, тобто в мене… Гаразд, може, поясниш, нарешті, навіщо ми сюди приперлися? Жах, звичайно, що батькового друга вбили. Але ми тут при чому? – незадоволено спитала Чуб.

Невдоволення її було продиктоване ще й тим, що семимаршові кам’яні сходи, які приліпилися безглуздим і довгим зиґзаґом до Кирилівської гори, все не кінчались і не кінчались. І було дуже спекотно – до того, як вони приїхали сюди, Дарина й не помічала, що в Місті стоїть така запаморочлива спека.

– У мене ще справи, мені в клуб заскочити треба, – пропихтіла Чуб, стягуючи блискучий піджак.

Залишки одягу під ним були повним неліквідом, але краще вже бути бомжем, аніж барбекю.

– Я ж тебе не змушувала, – нагадала Марійка.

– А що, – обурилася Землепотрясна, – мені тебе саму відпускати? Сатаністи вже двох людей убили!

– А якщо трьох? – запитала її супутниця.

Вона різко обернулася і витріщилася на Дарину впритул:

– Ти пам’ятаєш, що казала Килина? «Я стала першою, але буде і друга, і третій». Друга і третій – значить, жінка і чоловік! Рита і Микола Петрович!

– Слухай, – із сумнівом булькнула Чуб, – я розумію твої почуття в плані тата. Але наш труп ти сюди за вуха притягнула. Гаразд, о’кей, – несподівано погодилася вона.

Дві смерті знайомих людей за два дні могли підломити й не таку бібліотекарку. І в такій психологічній ситуації варто було піти Марійці назустріч..

– Може, сходимо по-швидкому, подивимося, що там!

Минувши похмуру подругу, Дарина жваво попрямувала вгору сходами і зупинилася, не дійшовши останніх сходинок.

– Вау! – заволала вона. – Оце так! Це ж моя церква!

– Тебе тут хрестили? – уточнила Марійка похмуро.

– Ні, – вискнула Дарина. – Та, яку я на небі бачила. Із хрестами та зеленими куполами! Мамо рідна! – приголомшено прозріла вона. – Ось навіщо вони нас сюди зазивали! Ми мусили запобігти вбивству!!!

– Якому? – побіліла Марійка.

– Обом! – збуджено замахала руками Чуб. – Може, вони й позавчора нам маякували, тільки ми всі у відрубі були. Як же ти здогадалася?

Марійка Ковальова, що якихось півхвилини тому виклала подрузі свою логічну зв’язку, тільки вчепилася зубами в губу.

«Це я винна!» – млосно подумав вона.

Можливо, вони і не могли врятувати Риту, але дядька Миколу…

Звичайно, Дарина не могла впізнати Кирилівську в проекції згори, але вона…

– Це я винна! – переконано звинуватила себе Марійка. – Я мусила розпитати тебе: яка церква, скільки куполів, де стоїть, що поряд. Я могла вирахувати її! І Микола Петрович був би живий… О-о-о-о-о! – Вона швидко закліпала очима, намагаючись зупинити підступаючий потік сліз.

– Ні вже, стоп! – розсердилася на її напад самокатування Дарина. – По-перше, ще невідомо, хто б кого зупинив – ми вбивцю чи вбивця нас. Ти ким себе уявила – захисницею Києва? Типу трьох богатирів? А скажи мені, типу богатир, ти битися вмієш? Чи, може, у тебе волина є? Ось Катя здорово б’ється, – згадала Чуб, із повагою торкнувшись свого синяка на вилиці. – І це ще спросоння! А як би ти їх зупиняла, що? «Ай-ай-ай, негарно, не чіпайте цього хорошого дядька!» Я тобі так скажу: те, що той штемп із ножем у музеї кинувся від мене, а не на мене, – це мені дуже сильно пощастило. Інакше лежала б я вже в морзі з діркою в нирках. Треба дивитися на речі реально, Марусю!