Меч і хрест

– Мій хрест був залізним, – похмуро уточнила Катерина. – І не «між», а просто на місці Андріївської.

– Виходить, лох – твій Лохвицький! – пирснула Чуб.

– Значить, – ні на йоту не втратила пафосу Марійка, – це було не пізніше 1215 року, до того як князь Мстислав побудував там церкву Воздвиження Святого Хреста!

– Очевидно, – невпевнено погодилася Катя. – Той дядько, який мене катував, був у кольчузі, типу ваших богатирів.

– І що він од тебе хотів? – поставила навідне запитання студентка.

– Та звідки я знаю! Казав: не дай осквернити святе, скажи, воно це чи ні. А що воно, що святе…

– Свята гора! – з пафосом проголосила Ковальова.

– А він що, на неї попісяти хотів? – заіржала Дарина.

– А потім, – не вгамовувалася Марійка, – твій чоловік, професор Прахов, знайшов якусь річ і віддав її у Свято-Печерську лавру? Що це за річ?

– Звідки я знаю! – проканючила Катя. Їй анітрохи не менше за Марійку хотілося розгадати віщий сенс своїх дивних провалів у минуле, але Катерині здавалося, що студентка історичного факультету підходить до трактування її видінь із занадто вже академічної точки зору. Тоді як хрест напевно означав якийсь «кінець минулого життя», а сварка – «швидкий успіх у справах».

– Добре, – не здалася настирлива історичка. – А де він його знайшов?

– Здається, – ретельно напружилася віртуальна «дружина професора», – я щось кричала про Кирилівські печери.

– Печери під Кирилівською церквою? – Ковальова була вражена. – Все правильно! Прахов керував її реконструкцією. Але це ж…

– Це ж там, де сатаністи дівчину вбили! – відлунням озвалася Чуб.

– А він працює в одній бригаді з моїм батьком!

– Хто, Прахов? – остаточно заплуталася Катя.

– Хлопець із каблучкою! Як я відразу не згадала! – Марійка зневажливо ляснула себе долонею по лобі. – Він був там іще в перший день аварії.

– Але хіба можна бути одночасно робітником і організатором виставки? – засумнівалася Катерина.

– Із твоїм батьком? – задихнулася Чуб. – Так ти його знаєш? Близько? Давно?

– Тато знає, як його знайти! – Марійка азартно кинулася до вухатого телефону. – Ой, мамо! – згадала вона несподівано. – Я ж не ночувала вдома! – Бідолашна зависла зі слухавкою в руках, силкуючись збагнути: як це вона, яка зроду не приходила пізніше встановлених для неї 23.00, могла забути, що люди в принципі мають таку дивну звичку – повертатися додому вечорами?

– А ти скажи, що в тебе в гостях жахливо голова розболілася, ти на секунду прилягла на канапу й сама не помітила, як заснула. Чи скажи, що дзвонила, але постійно потрапляла не туди. Чи що у мене в селі дідусь Чуб помер, і ти не могла мене покинути. А телефон там тільки на пошті, а пошта зачинена. Дідусеві ж уже однаково, а тобі потрібно, – з ходу запропонувала три варіанти порятунку Дарина.

Марійка приречено хитнула головою й набрала номер:

– Це я, ма…

– Повія! – негайно донеслися до мимовільних слухачок відгомони чужої булькаючої та заливчастої істерики. – З ланцюга зірвалася! Ти знаєш, що через тебе… Твій батько… А ти…

– Мамо! – істерично ойкнула Марійка. І натиснувши чорну клавішу, подивилася повз них плоскими посклянілими очима.

– Та плюнь ти на неї, – заквоктала Чуб.

– Мій батько заарештований за вбивство, – нажахано сказала Ковальова. – Цього не може бути. Я мушу їхати додому.

– Я з тобою! – скинулася Землепотрясна.

– Ні.

– Гена тебе відвезе. Машина біля входу, – швидко запропонувала Катерина.

– Тільки зателефонуй. Обіцяй, що зателефонуєш за годину! – вчепилася в Марійчин рукав Чуб.

Ковальова розгублено кивнула – не Дарині, а чорній слухавці, на спині якої висів клейкий папірець із номером.

– І пам’ятай, – переконано сказала Катя, – в тебе є друзі. Навіть якщо твій батько дійсно у в’язниці, я зруйную її ось оцими руками!

* * *

Щойно за Марійкою хряснули вхідні двері, Дарина метнулася до тонконогого бюро, притиснутого важкою книгою Києвиць, і не сідаючи почала судомно перегортати її, вишукуючи жадану присуху і нетерпляче постукуючи ногою.

– Що ти робиш? – звела брови Катя.

– Знайшла! – видала хрипкий вигук Чуб. – Муся правду сказала, їх тут до фіга й більше! – І почала читати, водячи збудженим пальцем по рядках.

– Що ти там шукаєш?

– Знаєш, – діловито повідомила її Дарина, – у мене, як і в Марійки, власних проблем по горло… Є одна справа на сто мільйонів!

– На скільки?

– Дуже важлива, – не стала ділити гіперболу та. – «Заклятие девственницы о супружестве». От прикол! Тільки тут я, боюся, вже пролетіла.

У Каті раптом пересохло в роті: «Вони не мусять користуватися нею!»

– «Зашейте новый перстень с алмазом в шёлковый зеленый лоскут». Новий перстень із алмазом! – нервово реготала Дарина. – У мене і старого немає. «Когда луна впервые взойдет весной…» Запізнилися, зараз літо! – Чуб знервовано перегорнула сторінку. – «истолките свою предварительно высушенную кровь…» Та що ж це таке! – обурилася вона нарешті й роздратовано плюхнулася в крісло.

Руда Ізида Пуфик тої ж миті полізла до неї на коліна, заздалегідь муркочучи від захвату. Дарина не дивлячись скинула її на підлогу і низько схилилася над книгою.

– «Дождитесь, когда ваш любимый или ваша любимая пойдет в церковь к обедне…» Сані до обідні! До пенсії не дочекаюся!

Пуфик подивилася на неї безневинними дитячими очима і почала старанно протискуватися в невелику нору, що утворилася між колінами та Дарининими ліктями, які впиралися у стіл.

– «Смешайте лепестки красных роз и волосы блудницы…» Гаразд, припустімо, – похмуро погодилася з цією пропозицією Дарина, машинально накручуючи на палець одну зі своїх кісок. – Хоч я не те щоб блудниця… Я ж завжди по любові.

«Вони не мусять користуватися нею!» – погрозливо прошипів у Катиній голові голос Чорта.

– «…и добавьте туда прах мужчины, умершего от неразделенной страсти». Б-р-р-р! – видала гуркотливий звук Чуб і, підхопивши нахабну кішку обома руками, знову поставила її на підлогу.

– А ви справді літали? – різко спитала Катя.

Хід був стовідсотково вірним – багатокоса біла голова вмить відскочила від книги, як тенісний м’яч.

– Присягаюся мамою! – емоційно запевнила Дарина, підхоплюючись із місця і намагаючись зображувати епохальну подію в особах. – Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Раптом бац – мітла у мене під задом, і я на ній! Скло вщент – брязь! Бачиш? – самовдоволено показала вона свої поцятковані пластирами руки. – А потім, коли ми з Мусею, тобто з Марійкою, думали: нам зовсім гаплик, зараз менти приїдуть і заметуть, і хрін ми їм що доведемо – вона тут як тут, сама підлітає. Знаєш, що я думаю, – несподівано перервала свій сумбурний монолог вона. – Мені здається, мітла – це ми!