Імена твої, Україно

роки по закінченні першого українського перекладу

Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої

малоросійської мови не було, нема і бути не може.

Введуть доплати російським урядникам, що працюють

в Україні, Емський указ заборонить навіть

ввезення українських книг та брошур, навіть слів

до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром

урядовцям заборонять носити широкі штани

та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони

української мови.

І все ж по закінченні перекладу Морачевський

клопотатиме перед митрополитом Ісидором: «Усіма

мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі

106106

Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а

Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів

православних християн, не має своєю мовою

навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією

просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення,

викладені природною, цілком зрозумілою кожному

мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу,

осяяли б темний розум найяснішим спасенним

світлом Віри та очистили б хистку моральність народу

набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові

тлумачення…»

Лист, як крик цілого народу, кочував у Синод, до

шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не

прийшла відповідь: «Перевод евангелий, сделанный

вами, или другим кем-либо, не может быть допущен

к печатанию».

Невтомний Морачевський не опускає рук, через

два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Він

звертається в Академію наук із перекладами. Відділення

російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає

І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову

скласти обґрунтовану записку про переклади Євангелія.

Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку

праці Морачевського і в богословському, і в філологічному

аспектах. Відділення академії ухвалює просити в

Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова:

«печатанью не подлежит».

Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром

Кониським – Правда й Добро зостанеться.

«Одна скотина из хохлацьких либералов, некто

Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в

львівській газеті «Правда» друкує український переклад

П’ятикнижжя Мойсея.

Лише через 45 років після завершення перекладу і

через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє

видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача.

Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать.

…А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував,

підходили і з цього села, і з довколишніх сіл,

приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували

двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження

і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже

й пора службу Божу починати, а біля хреста священи

107

ки все ще про щось сперечаються, вже й начальство,

судячи з усього, до мови підключилося…

– А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися

люди. – Хіба на могилах вести суперечки?

– Отець Василій начебто каже, що у прибулих

священиків неканонічні тексти молитов…

– Певне, не знає, що московський Синод переклад

Морачевського схвалив ще століття тому.

– Та то політика швидше… Не дарма ж відома

московська правозахисниця сказала, що в російських

священиків під кожною рясою мундир КДБ.

– Та й КДБ вже щезло…

– А мундири до дірок доношують.

– Немислимо: і досі духовні особи та політики

вдають, що української мови не існує, що нею не

можна звертатися до Бога…

– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні

2006 року…

– Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре

знане православними в Польщі, видавалося в Канаді,

в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті…

– Тільки ми забуваємо свої пракорені…

Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив

її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й

духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися

над громадою, набирали сили; сире небо світліло,

а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що

пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін

з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні

чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла

надія прийдешнього.

108108

Михайло Васильович

Остроградський

«У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ

ПОМИРАТИ…»

Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки,

хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло,

і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим.

Зате думки набували чіткості і прозорості – наче

джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна

вода, струменить і переливається, але крізь неї видно

на дні кожен камінчик і навіть піщинку. «Кажуть про

холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула

думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло,

а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий

великодушний і милосердний отець Ісаченко – його

й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»…

– Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів

пересохлими вустами Остроградський.