Імена твої, Україно

труні не похована. Тим часом новий імператор посилає

спішних гінців у Москву, і з Успенського собору

Кремля привозять всі царські регалії на вінчання.

Син, як і більшість в Росії, знав, що то матір убила

батька, імператора Петра ІІІ. 18 листопада на цвинтарі

Олександро-Невської Лаври розкопують могилу

Петра ІІІ, кості складають в нову труну і ставлять її

в монастирському соборі. На череп мерця в урочистій

обстановці, під духовні піснеспіви, покладається

імператорська корона – Петра ІІІ убив материн коханець

із друзями, ще коли батько навіть не встиг коронуватися.

То ж у цьому Павло І вбачав відновлення

історичної справедливості.

А вже 5 грудня 1796 року їх ховали разом – батька

і матір, вбивцю і жертву. Труни з мерцями були перевезені

до Зимового палацу, де й зустрілися колишній

чоловік і жінка більше ніж через три десятиліття…

Дмитро Бортнянський до цієї події написав спеціально

«Панахиду».

Над домовинами двох імператорів, над принишклим

придворним натовпом, у якого від жаху гусячою

ставала шкіра і крижаною кров, знімалися голоси

капели, слова заупокійної прощальної молитви.

120120

Від тисяч свічок обличчя придворних видавалися неприродно

бліді й жовтаві, як у мерців, відблиски ж золота

і діамантів вельмож будили думки не про славу й

багатство, хіба лише про марноту і суєтність сущого.

Голоси капели, хай і не на всю міць, знімались у

вись величезного залу, виповнювали простір, діставалися

найменшого закутка, звучало, здавалося, навіть

повітря і стіни: то було молитвою-піснеспівом, що

нагадував кожному про однаковість і рівність перед

Творцем, про неминучість відповідальності за свої

діяння, бо й через три десятиліття доведеться зустрітися

з убієнним, що вийде з пітьми могили і ляже в

домовині поруч, то було молитвою-благанням прощення

і покаяння.

Такого потрясіння царський двір не знав ще ніколи.

То ж коли Дмитро Бортнянський написав свого

листа імператорові Павлу, той не насмілився заперечити.

Придворна хорова капела була збережена.

…В останні дні Дмитрові Степановичу стало зовсім

зле, його лихоманило і він не міг ходити уже на

репетиції капели. З-поміж роздумів про пережите,

про таке трудне й клопітке своє життя йому спало на

думку запросити хористів до себе додому, зрештою,

не тільки прийшло на думку, йому захотілося цього

конче, як спраглому і зневодненому тілові хочеться

бодай ковток холодної води. І його хористи відразу

ж прийшли, і ось вже звучить «Вскую прискорбна

еси душе моя»…

А життя в Дмитра Степановича Бортнянського видалося

справді непростим, щедрим на неблизькі дороги,

сповнювалося прикрощами і радістю творчих

удач, які неспівмірні з будь-якими суєтними благами.

Батько його постачав продуктами, одягом і всім

необхідним гетьманський двір Кирила Розумовського,

вважався шанованим громадянином Глухова, тодішньої

столиці України, тож невипадково йому гетьманським

указом присвоїли військове звання і внесли

в «список козацький» глухівської сотні.

Бачилася Степанові Бортнянському для сина військова

кар’єра, та доля розсудила інакше. Навчання

в співочій школі, потім у гетьманській капелі – у

гетьманському театрі співали відомі майстри. В цьому

театрі була оперна, балетна і драматична трупи,

ставився Шекспір, Мольєр, українські автори, прекрасний

оркестр складався з українських та італійських

музик. Дуже швидко виявили у молодого

Дмитра неабиякі здібності – його чистий і сильний

дискант був рідкістю. У чергову поїздку в Петербург

Розумовський забирає з собою Дмитра в імператорську

придворну капелу.

Майбутній талант Дмитра запримітив небавом тодішній

керівник імператорської капели, земляк, між

іншим, з чернігівської Сосниці родом, вихованець Києво-

Могилянської академії Марко Півторацький (це

його внучці Анні Керн присвятить Пушкін «Я помню

чудное мгновенье…»). Дмитро співає в придворному

хорі, під час церковних служб, словом, життя в семилітньої

дитини досить напружене. Чого вартий випадок,

що стався із хлопцем під час Пасхальної служби.

Дмитро співав на правому крилосі, він вже виконував

окремі сольні партії, а як служба наближалася до кінця,

в нього була там тривала пауза. Втомлений хлопчак

не витримав і… задрімав. А як настала його черга

вступати, то негадана заминка налякала неабияк усіх

– на заминку звернула увагу імператриця Єлизавета,

що була присутня на богослужінні.

– Не будіть, віднесіть краще до мене в покої, –

посміялася лише з дитячої пригоди Єлизавета, знявши

страх з усього напудженого хору.

Як відспівував Дмитро Степанович зі своєю капелою

Петра ІІІ, то був у нього жаль до покійника не

тільки як до невинно убієнного. За недовге своє правління

Петро видав низку указів, згідно з одним з яких

перспективну молодь треба було навчати за кордоном,

і указ продовжував діяти також після його смерті. То

ж за цим указом, за рекомендацією імператорського

маестро Бальдасаре Галуппі, Дмитро Бортнянський зі