Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
– - Мишенята-мишенятка!
–
Знай годинник цокотить.
–
Лихо! Там, де ваша хатка,
Мурдiбурдi-кiт сидить!
Мишенята-мишенятка, -
Бачу вуса бiлi я!..
Лихо! Вискочило з хатки
Мишеня Цецiлiя!
Мишенятко, мишенятко
Ухопив котисько наш!
Заспiвали по бiднятку
Мишачий жалобний марш.
Мишенята-мишенятка,
Кiт i вас пiймає теж!
Стрiмголов летiти з хатки -
Це геройством не назвеш!
Прадiдусь заховав паперову торбинку до
– - Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.
– - Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...
Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:
– - До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!
– - То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь.
– - А що ж це там до нас за гостi?
Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.
– - Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас!
– - засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки!
– - та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.
– - Красно дякуємо за честь, Анно!
– - заявив прадiдусь i злегенька вклонився.
– - Щиро вiтаємо нашу давню музу!
– - пiдхопив я.
– - То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки?
– - долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили.
– - З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!
– - Помиляєшся, Анно!
– - вiдповiв їй прадiдусь.
– - Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!
– - Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько!
– - Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)
Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу?
– - й запитала:
– - А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.
Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.
I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:
– - Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.
– - Цього ж вiрша i
я не знаю!– - вигукнув я.
– - Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте!
– Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:
Балада про мишку,
що прогнала кота
Сiреньку мишку -- лихо!
Спiймав котисько вмить,
I ось маленька тихо
Перед котом сидить.
Не писне, не пiдскочить,
Не кинеться бiгом, -
Сидить, уп'явши очi,
В мучителя свого.
Гукає кiт: -- Ну, мишкам
Годиться танцювать.
Завдай роботу нiжкам,
Нехай подрiботять!
I враз на мишенятко
Напав великий гнiв, -
У нього, кришенятка,
Аж нiс почервонiв.
Слова, давно готовi,
Вже рвуться iз грудей:
– - Що? Танцювать котовi?!
Та краще сто смертей!!
Поганцям догоджати
Шукай охочих десь!
Мене ж вам не зламати -
Я вмру, зберiгши честь!
Тремтiла з гнiву мишка...
Та гляне -- де ж це кiт?
Тихенько, тихо, знишка
Утiк -- пропав i слiд!
Так бiг, заткнувши вушка,
Аж хутро рвав нове...
А мишка-одчайдушка
I досi там живе!
Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.
– - Хлопче!
– - вигукнула вона.
– - Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?
– - Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь.
– - У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?
Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:
Ведмiдь та бiлочка
Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь
Був зовсiм не зухвалець,
Та примудрився наступить
Вiн бiлочцi на палець.
Не мовив, як звичай велить:
– - Даруй, ласкава панi!
–
Не диво! Це ж тобi ведмiдь -
Манери в них поганi.
Хоч смiйся тут, хоч голоси...
Та бiлочка: -- Стривай-но!
Ану вернись i попроси
Пробачення негайно!
Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь
Об кучеряву тую
I до маленької нагнувсь:
– - Як кажете? Не чую!
А бiлка, не шукавши слiв,
Знов голосок пiдносить:
– - Той, хто на ногу наступив,
Пробачення хай просить!
Нехай ти дужий колодiй,
Мене тобi й не видко, -
Такi манери, пане мiй, -
Це, знаєш, просто бридко!
Отак у лiсi на валу
Стояла бiлка боса
I лапку тицяла малу
Бурмиловi пiд носа.
Бурмило бiлки не жене,
Оторопiвши з дива,
Та як ревне: -- Прости мене,
Сусiдко милостива!