Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

Старенький пес жалiбно поглянувши на мене, потюпав у вiдчиненi дверi до Пташиної кiмнати, де були розставленi пiд склом опудала пташок i де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарештi в малiй кiмнатчинi пiд дахом, витяг з кишенi теслярського олiвця, якого прихопив iз дому, й заходився писати вiрша на бiлiй стiнi, бо в долiшньої бабусi менi було вiльно робити що заманеться. Крiм того, я ще придумав одну оповiдку й записав її на зворотi велетенського плаката, який запрошував на перегони вiтрильникiв, що вiдбувалися тридцять рокiв тому, -- плакат, скручений сувоєм, лежав на канапi.

Десь о другiй на горище вибралася моя долiшня бабуся. Уракс, ще й досi з повними жалю очима, дрiботiв за нею.

– - Що це з Ураксом?
– - спитав я.
– - Чого вiн на мене дивиться з таким докором?

– - Бо ти ж колись i його брав на горище вiршувати, -- пояснила долiшня бабуся.
– - А тепер вiн, мабуть, здається тобi дуже старим, от йому й гiрко.

– - Стривайте, бабусю!
– - скрикнув я.
– - Ви ж самi прогнали його в будку! А я його нiколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають вiршувати!

На це вона цiлком несподiвано сказала:

– - То тобi не до душi старi собаки?

– - Отакої!
– - обурився я.
– - Уракса я люблю так само, як i любив. I потiм -- менi куди краще бавитися з прадiдусем, нiж iз своїм товаришем Джоннi-Свистуном. А тим часом нашому Старому Хлопчаковi вiсiмдесят дев'ять, а Джоннi-Свистуну чотирнадцять!

– - Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсiм iнша рiч. То що ти там звiршував?

– - Про героя, бабусю. Оно на стiнi.

Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:

– - Ви, поети, що рiк то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вiршi на стiнах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярiв.

Тодi я став навколiшки бiля Уракса й, гладячи його по довгiй шерстi, щоб помиритися, прочитав:

Балада про Мартiна Мойрера

З героїв вiн герой був

Та ще й шукач пригод.

– - Наш славний Мартiн Мойрер!
–

Гукав народ.

На рингу нездоланний,

Невтомний на авто:

Нiколи не здогнав би

Його нiхто.

Вiн був стрiлець умiлий:

У птаха, що летiв,

I в скроню б легко вцiлив,

Якби схотiв.

Пiдводник, i сапер вiн,

Й пiлот -- i все один.

А треба, то й шпалер вам

Наклеїть вiн.

А грає! А готує!

Ну просто... просто ох!

Танцює i жартує,

Немов сам бог.

Його любили дiти,

I мавпи, й свiт увесь,

I, нiде правди дiти,

Ще й власний пес:

Зубиська -- грiзна зброя,

А сам -- пекельний змiй!

Смiшило це героя:

– - Страшненький мiй!

Не однiї пригоди,

I слави, i тривог,

Знегоди й невигоди

Зазнали вдвох.

Дивитись вибiгали

Усi:

– - Герой iде!
–

Та зроду не здибали

Його нiде.

I ти не мрiй: "Ось Мартiн

Iде i пса несе!" -

Бо вигадав їх автор,

Оце й усе.

Коли я скiнчив, сенбернар Уракс був видимо втiшений баладою i вже не поглядав на мене з докором. Зате долiшню бабусю мiй вiрш нiтрохи не тiшив.

– - Як ти смiєш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалi не буває на свiтi?
– - обурювалася вона.

– - Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но вiдважних рицарiв! Згадай благородного Зiгфрiда!

– - А прадiдусь каже, що Зiгфрiд зовсiм не герой, -- швиденько сказав я.
– - I по-моєму, це смiх -- герой за фахом! Я ось на цьому плакатi написав маленьку оповiдку про одного кумедного рицаря... Хочте послухати?

Проти цього долiшня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покiрно бухнулась у крiсло -- благеньке крiсло-гойдалку -- й зiтхнула:

– - За цими поетами усе в господi йде шкереберть... То читай уже, Хлопчачок.

Тодi й я сiв на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене бiля нiг, i став читати:

ОПОВIДКА ПРО

НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА

Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що вiн, скажiмо, куди дужче любив спiвати пiсень або грати на арфi, йому доводилось навчатися мистецтва турнiрного бою -- верхи на конi й зi списом у руках. А пiснi нехай спiвають мандрiвнi спiваки -- мiннезiнгери.

Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Вiн змалечку був пухкенький i вайлуватий, та таким лишився й на цiлий вiк. I цiлий вiк полюбляв вiн їсти всiлякi ласощi та спiвати пiсень i складати вiршi. А рицарство його ну аж нiяк не вабило.

Та, на жаль, був вiн сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стрiляти з лука та всякого iншого марного рицарського дiла. Пампушот часто думав собi: "Нiж учитися такого безплiдного ремесла, то краще вже спiвати й вiршувати!" Одначе Пампушотiв батько був немилосердний. Вiн посилав сина на соколинi лови й полювання на оленiв, раз у раз змушував битися на списах задля майбутнiх турнiрiв. Лише вечорами Пампушотовi дозволено було бренькати на гiтарi, стоячи пiд балконом у високородних дам, таких само гладких, як i дурних, i виливати в жалюгiдних вiршах своє вигадане кохання до них.

Аж ось Пампушот дiйшов тих лiт, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що вiн був до цього анiтрохи не готовий, бо доклав надто мало працi до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато вiршував.

Та чи то випадком, чи з велiння долi, вiн за кiлька днiв до вирiшального турнiру дав своєму коневi, -- дуже, мiж iншим, смирнiй тваринi, -- повний кiвш солодкого сиропу -- у винагороду за довгу подорож. I Пампушотовi впало в око, як жадiбно й ласо допався до того почастунку кiнь. Отодi Пампушотовi й набiгла дивовижна, зовсiм не рицарська думка.

– - Якщо конi так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у свiтi!

Щоб здiйснити цей задум, треба було заздалегiдь пiдготуватися. Насамперед Пампушот замовив собi обладунок, такий страховинний, як нi в кого з рицарiв далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собi такий спис iз невиданим закарлюченим вiстрям, що наганяв на супротивника великий страх i трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, вiн дещо втнув iз хвостом свого коня. Але що саме, того вiн нiкому з рицарiв не розповiв, поки й жив.