Московство
Шрифт:
Монархічна Московщина не допускала до влади лібералів, демократів, соціалістів, і ті боролися з урядом за право брати участь у державному керівництві. Мавпуючи європейських демократів, вони вимагали свободи слова, зборів, спілок і парламенту. Московське поступове суспільство ставилося ворожо до імперського уряду і вимагало ліберальних реформ. Це породило у немосквинів оману щодо його демократичності. Немосквини повірили, що московська інтелігенція демократична, ворог усілякого утиску, гноблення, отже й національного. Українська інтелігенція повірила, що московська демократія щиро прихильна до боротьби України за свої права. Ця безпідставна, некритична українська віра була непохитною, наче під гіпнозом. Голосів незадурманених українців, як напр. М. Міхновського, Д. Донцова не хотіли слухати. Найяскравіші вияви шовінізму московської «демократії» не відкривали очей загіпнотизованим українським москволюбам. Гіпноз великих слів був сильніший за факти.
У березні 1905 р. зібрався в Петербурзі з’їзд журналістів всієї імперії, щоб виробити спільну тактику боротьби за конституцію. Українські журналісти влаштовували щоденні окремі наради журналістів-немосквинів, запропонували з’їздові ухвалити вимогу до уряду визнати немосковським народам імперії однакові з москвинами права щодо культурного, національного життя, зокрема право вживати своїх мов у громадському житті. З’їзд не захотів навіть обговорювати ту вимогу [475] . Товариство московської прогресивної інтелігенції «Лига просвещения» на своєму з’їзді 1908 р. ухвалило більшістю голосів протест проти запровадження української мови в початкових (лише в початкових) школах в Україні… «з огляду на безпеку і цілість імперії» — як записано в ухвалі. Письменник І. Тургенєв був україножером, і то ницим, бо своє україножерство приховував за личиною ліберальної балаканини [476] . Ліберальний письменник І. Аксаков вимагав від уряду
[475]
Є. Чикаленко. «Спогади».
[476]
І. Тургенєв. «Рудин».
[477]
М. Костомаров. «Дві руські народності».
[478]
М. Костомаров. «Книга битія українського народу».
Ліберал, професор М. Погодін писав, що єдиним мірилом вартості московської імперської політики мусить бути могутність та неподільність імперії, а не інтереси та потреби населення. Тому-то в Україні все, що виходить поза межі гопака і народної пісні, є шкідливим московській імперії, і тому це треба нищити» [479] . Провідник московських соціалістів Г. Плєханов теж не уникнув україножерства. Його близький приятель пише: «Г. Плєханов був великим патріотом до глибини душі. Він мріяв про велику московську соціалістичну імперію і ставив її понад усе. Сепаратистів люто ненавидів. Був запеклим «единонеделимцем» і асимілятором. Поляків ненавидів за їхній польський патріотизм і вимагав від них, щоб вони були московськими патріотами. Був запеклим україножером. Національно свідомих українців, а надто Т. Шевченка ненавидів значно лютіше, ніж найбільший україножер, монархіст М. Катков, що ніколи не забуде і не простить Т. Шевченкові те, що той писав: «Знаю московську мову, але не хочу нею розмовляти» [480] .
[479]
«Московский Еженедельник», 1908. – Ч. 26.
[480]
Л. Тихомиров. «Воспоминания».
Один з найближчих приятелів Леніна писав: «В. І. Ленін був москвином з голови до ніг. Він був уособленням Московщини. Знав її глибоко і відчував її глибоко. Хоч і був довгі роки на еміграції, проте від нього завжди московським духом віяло. Коли він жив у Кракові, то часто їздив до російсько-австрійського кордону «ковтнути якомога більше московського повітря» [481] . Н. Крупська додає: «Ми тут у Кракові обоє дуже тужимо за рідною Московщиною. Володя є великим московським націоналістом. Він не хоче і глянути на картини польських художників, але каталог Третяковської галереї захоплює його годинами. Він зголоднів за московською літературою. Л. Толстого, О. Пушкіна і все з московської літератури, що її ми тут можемо знайти, Володя читає і перечитує десятки разів» [482] . В. Ленін писав: «Чи почуття нашої національної гордості є чуже нам, московським пролетарям? Ясна річ, що не чуже. Ми, московські пролетарі, любимо нашу рідну Московщину, нашу рідну московську мову» [483] . І справді, любив московську мову, протестував проти її засмічення: «Ми спотворюємо московську мову. Ми вживаємо чужі слова зовсім без потреби. Чому кажемо «дефекты», коли можна сказати «недочеты», «недостатки», «пробелы»? Можна простити малописьменній людині, що вона вживає чужі слова, яких навчилася з газет, і добре не розуміє їхнього значення. Але не можна простити цього нашим письменникам. Вже час проголосити війну тим, хто вживає в московській мові чужі слова. Мене чорти хапають, коли я читаю в наших газетах чужі слова» [484] . За таку саму «чистоту украинского языка» Московщина вигубила всіх українських академіків-мовознавців, і відтоді дбати про чистоту української мови — «буржуазный национализм». А от чистота московської мови — це соціалістичний інтернаціоналізм.
[481]
Г. Зіновьєв. «В. І. Ленін».
[482]
Н. Крупська. «Воспоминания».
[483]
В. Ленін. «О национальной гордости великороссов».
[484]
В. Ленін. «О чистоте русского языка».
В. Ленін, вихваляючи московську літературу, надавав їй вагу світової і не викидав з неї жодного письменника, хоч би й ворожого соціалізмові, як преславного шовініста О. Пушкіна, якого підносив на небесну височінь. Москвини всіх політичних переконань побачили, що Ленін під личиною інтернаціоналістичних гасел фактично відбудовує московську імперію. Тим-то коли він наказав (28 січня 1918 р.) відбудувати московську (перезвану на «красную») армію і закликав царських генералів та офіцерів вступати до неї, то прийшло їх понад 30 тисяч на чолі з генералом А. Брусіловим. За перших 10 років існування червоної армії понад 75% командирів були царські офіцери і генерали, разом зі своїм генштабом [485] . Завдяки їм уряд Леніна зміг відновити обов’язкову військову повинність уже 29 травня 1918 р. і тим відбудувати імперське військо, яке дуже скоро загнало назад до імперії усамостійнені народи. Ті генерали, які не розуміли наміру В. Леніна і воювали його — Колчак, Денікін, Юденич, Врангель та інші пізніше побачили свою помилку і каялися (Денікін назвав свою й інших білих генералів війну з червоною армією трагічним непорозумінням) [486] .
[485]
L. Trotzky. «Staline».
[486]
А. Денікін. «Воспоминания».
У всіх москвинів: монархістів і соціалістів, прогресистів і реакціонерів, аристократів і мужиків слово «Россия» викликає образ величезної імперії, де панує все московське. Зміна назв: цар — диктатор, монархія — республіка, буржуазний — соціалістичний і т. п. не змінила нічого в імперії, крім осіб та термінів. Це і підтверджують московські монархічні емігранти: «Кому з нас, монархістів, могла прийти 1917 р. до голови думка, що інтернаціоналісти, антидержавники, більшовики закладуть основи справді глибоко національної, московської, імперської влади в жовтні 1917 року?» [487] . «Зруйнувавши дворянську імперію, більшовики негайно почали відбудовувати пролетарську, але московську ж імперію. І в цьому вони виявили величезну енергію, послідовність і диявольську винахідливість. Найбезсоромніша демагогія, найпідліше ошуканство, найцинічніша брехня, найкривавіша жорстокість — це було їхніми способами і засобами. Вони залили всю імперію кров’ю, довели її до жахливішого здичавіння, але… московську імперію відбудували. Від Дністра по Тихий океан, від Північного Льодовитого океану до південного Афганістану» [488] . «Від хвилини, коли «радянська» влада врятувала нашу імперію від розвалу, всі обвинувачування проти радянської влади не мають жодної ваги. Вона, спираючись на міжнародну бідноту та на Азію, продовжує — не старим імперіалізмом, а новим мирним шляхом — стару, московську, історичну, традиційну, національно-державницьку політику. Туреччина, Персія, Бухара, Афганістан — це шлях до Індії, заповіданий ще Петром І. Московщина започаткувала в жовтні 1917 року нову, можливо, величнішу за стару, добу своєї історії» [489] . «Саме життя змусило більшовиків відбудувати московську імперію, що була розпалася на окремі держави. Отже, кожний московський патріот без різниці політичних поглядів мусить вдома і в еміграції підтримувати радянську владу, байдуже з яких людей вона складається, чи хто стоїть на чолі її» [490] . «Це трагічне непорозуміння — вважати революцію 1917 р. не національно московською. Тепер радянська влада — і лише вона — зможе зміцнити нашу імперію та її міжнародну повагу. Більшовизм з його інтернаціональними впливами та з усепроникливими
зв’язками стає тепер могутнім знаряддям міжнародної політики Московщини. Отже, справді сліпими і глухими є ті наші антибільшовики, які хочуть позбавити нашу батьківщину того знаряддя» [491] . «Минули ті часи, коли московські комуністи служили ІІІ Інтернаціоналові. Тепер ІІІ Інтернаціонал став знаряддям — і дуже сильним — Московщини в боротьбі за московські національні інтереси. Іронією долі або може безстороннім і непомильним присудом історії московські національно-державні потреби може захищати тепер не Москва — ІІІ Рим, але Москва — ІІІ Інтернаціонал. Тепер навіть політичні сліпці вже бачать, що «советы» є найвідповідніша форма державного ладу нашої імперії» [492] . Московські емігранти-монархісти визнали, що «Майбутнє нашої імперії є не в розваленій Москві — ІІІ Римі, але в Москві — ІІІ Інтернаціоналі. Більшовизм — це справжня основа майбутньої московської великодержавної і наскрізь національної влади. Те, що тепер радянська влада ніби визнає принцип самовизначення народів СРСР, є лише вимушена обставинами, порожня, не зобов’язуюча їх балаканина. Наших же, московських емігрантів, національно-державницьким обов’язком є визнавати і підтримувати тут за кордоном всіма доступними нам способами радянську владу» [493] . «Містика держави є правдива і глибока. Чи ж не вона розкрилася і розкривається в усьому, що робиться в теперішній московській імперії? Чи ж не робиться з Москви столиця світового ІІІ Інтернаціоналу, а з московського мужика — пана долі світової культури?» [494] .[487]
С. Лук’янов, у збірнику «Смена Вех», 1922, Прага.
[488]
Н. Пешехонов, там же.
[489]
А. Бобріщев-Пушкін, там же.
[490]
С. Чехотін, там же.
[491]
В. Устрялов, там же.
[492]
І. Потєхін, там же.
[493]
«Смена Вех», 1921. – Ч. 1.
[494]
П. Ключніков, там же.
Емігрант у Парижі, запеклий монархіст і україножер єпископ Євлогій офіційно визнав «радянську» владу за національну московську і закликав усіх московських емігрантів визнати її за законну і молитися за неї [495] . Московські емігранти-соціалісти пишуть: «Більшовики зробили багато злочинів, крім найголовнішого — вони не розчленували московської імперії» [496] . На їхню думку, безприкладне в історії винищення 15 мільйонів українців не є завеликим злочином, а радше патріотичним досягненням. Справді, всі московські закордонні часописи заперечували, що голод 1933 року в Україні Московщина вчинила навмисне і планово. Емігрант, монархіст і україножер, що активно поборював радянську владу, писав: «Й. Сталін виконує московську національну місію: він відбудовує і зміцнює нашу імперію» [497] . Голова соціалістичного імперського уряду, що ледве врятувався, втікши 1917 р. за кордон, писав: «Професор П. Мілюков учив нас, що московська імперія є географічним хребтом світової імперії і тому мусить існувати в усій її могутності і розлогості, байдуже хто і як нею править. А звідси його заповіт нам — берегти неподільність і силу нашої імперії більше, як свого ока, байдуже, як наша імперія називається і хто нею править. І це — беззастережно, догматично і до останього подиху нашого. Воліємо кривавого деспота, ніж розвалу імперії» [498] . Інший ворог радянської влади за кордоном визнавав: «Совєтізація земель СРСР, заселених немосквинами, є водночас і омосковлення тих земель. А федерація їх у СРСР — це лише засіб зміцнити неподільність нашої імперії» [499] , а повернувшись до СРСР, написав роман про Івана Грозного, за цей націоналістичний (навіть монархічний) роман соціалістичний уряд щедро винагородив письменника.
[495]
Газета «Возрождение», 16 червня 1927.
[496]
«Социалистический вестник», травень, 1950.
[497]
В. Шульгiн. «Три столицы».
[498]
О. Керенський, «Новый журнал», травень, 1943.
[499]
О. Толстой. «Накануне», 1922. – Ч. 63.
У ХІХ ст. всі слов’яни були поневолені неслов’янськими державами: болгари — Туреччиною, серби, словаки, чехи — Австрією, поляки, українці — Московщиною, Німеччиною. Москвинів уважали за слов’ян, вони мали велику імперію, і природно малі балканські слов’янські народи сподівалися, що Московщина допоможе їм визволитися. Так зародилося у них москволюбство, а з нього ідея державного об’єднання всіх слов’ян під проводом Московщини. Використовуючи таке ставлення балканських слов’ян, москвини, що назвали себе слов’янофілами, почали закладати ідеологічні засади панславізму. Основи філософські належать В. Кірієвському, історичні — К. Аксакову, політичні — І. Аксакову, богословські — А. Хомякову та Ю. Самаріну. Та це був не панславізм, а панмосковізм у личині слов’янолюбської балаканини. О. Пушкін мимохіть розкрив цей московський підступ, кажучи: «Слов’янські річки зіллються в московському морі».
Московські історики та політики СРСР вважали до 1935 року ідеологію монархічних слов’янофілів реакційною, то більше, й К. Маркс визнав її за таку. Але по 1935 р. москвини змінили цей свій погляд на цілковито протилежний. Історики Нєчкіна, Нікітін, Сідоров, Пічет визнали стару монархічну ідеологію за прогресивну, демократичну і запозичили її без жодних застережень. У світлі цього виглядає символічно воскресіння в СРСР монархічного Петра Валуєва (1814–1890 рр.) в особі Юрія Валуєва, який у кількох журналах широко пропагував «новую Россию» (а не СРСР). Цей «демократичний» Юрій Валуєв підтвердив слово в слово догму свого монархічного двійника Петра Валуєва, що «не было, нет, и быть не может никакой Украины». Лише навчений гірким досвідом української прочуханки 1917— 1922 років, повторив ту московську догму не у відверто монархічній формі, а в удосконаленій соціалістичній: «злиття всіх націй в одну». І монархічний Петро поблагословив «демократичного» Юрія рукою АН СРСР. Вона видала у 150-річницю народження (1964 р.) дві книги щоденника Петра Валуєва, щоби відзначити «полезную деятельность» того ворога соціалізму і мазепинців. Але все ж таки Петро Валуєв дозволив Б. Грінченкові видати його твір «Національна й інтернаціональна ідея», а «демократичні» Юрії Валуєви не дозволили перевидати цю саму розвідку Б. Грінченка, хоч він писав у ній проти відокремлення України від Московщини. Не дозволяли аж до 1968 року перевидати (друкований 1907 року) «Словник української мови» Б. Грінченка. Національна єдність москвинів, коли ходить про існування, неподільність їхньої імперії — направду повчальна.
За українсько-московської війни 1917–1922 рр. всі москвини (і євреї) різних політичних переконань і суспільного стану спільно допомагали радянській владі завойовувати Україну. Коли робітники київського «Арсеналу», московські більшовики, вчинили 29 січня 1918 р. збройну спробу повалити уряд УНР, то київські москвини, монархісти і капіталісти активно допомагали їм [500] , хоч знали, що та радянська влада розстрілює монархістів і капіталістів. Коли підійшла 31 серпня 1919 р. до Києва армія Денікіна, київські московські соціалісти і більшовики (а Денікін воював проти більшовиків) допомагали йому захопити нашу столицю, доки її не захопили українці. Коли азербайджанці повстали 18 березня 1918 р. в Баку, щоб скинути радянську владу, бакинські москвини, від монархістів до анархістів, об’єдналися і билися проти «сепаратистов» [501] . Так само всі москвини, від монархістів до анархістів, створили в Україні «Союз возрождения России», щоби спільними силами повалити українську владу і вигубити «изменников, петлюровцев» [502] .
[500]
Є. Бош. «Год борьбы».
[501]
Л. Лойко. «Воспоминания».
[502]
В. Станкевич. «Воспоминания».
Винищували українців також московські робітники та селяни. Щоб скорити Україну голодомором, Московщина вислала 14 січня 1933 р. на Україну 30 тисяч своїх робітників та селян. Вони забирали навіть з хатів українських бідняків останню жменьку зерна, хоч бачили, що діти вже мерли з голоду. Московські міліціонери у містах відбирали у напівмертвої з голоду української селянки буханку хліба, що її вона несла своїм голодним дітям. Якби ті москвини — прості робітники й селяни і не прагнули самі вбивати «проклятых хахлов», то вони знайшли би тисячі способів лишити голодним дітям останню крихту хліба. А вони ще й знущалися, били тих півмерців. Московський уряд СРСР не забороняв своїм селянам у Московщині продавати українцям хліб. Та коли голодні українці приходили до Московщини купити (не просити) хліба, то московські селяни з ненавистю, прокляттями, глумом гнали киями тих нещасних.