Московство
Шрифт:
Москвини не мають жінку за людину, їхня приказка — «Курица не птица, рыба не мясо, баба не человек.» Маючи жінку за худобу, природно, продавали, купували жінок. А куплене треба пильнувати, щоб хтось не вкрав. І багаті москвини тримали аж до XVII ст. своїх жінок замкнутими на ключ у «теремах». Бідні ж перекладали на жіночі плечі всю найгіршу працю. Москвини (і самі московки) вважали визиск жінок за природний. І тепер в СРСР вважають. Ніде в усьому культурному (навіть напівкультурному) світі жінки не працюють на таких тяжких роботах, як у країні, якою править уряд «робітників і селян», і жодного протесту не чути в Московщині. В Україні вибухали жіночі заворушення, але московська «демократія», розстрілявши та заславши до Сибіру десятки тисяч українок, довела, що «жінка — не людина».
Не маючи власного «я», москвин природно не має власних переконань, а всі вимоги моральні, правні, релігійні, політичні накидає йому суспільство — отара. А що вона не може існувати без пастуха з гирлигою і псами, то фактично правила поведінки накидає москвинові пастух, себто цар (білий чи червоний) руками «опричників», жандармів, чекістів. Звідси рабство, покора, брак особистої моралі, брак власного сумління, брак власної правосвідомості. Московське суспільство до і після 1917 року керується в родинному, громадському, державному, культурному і навіть церковному житті лише наказами начальства. Ці властивості московської духовності породили та зміцнили московську «общину» (перезвану на «колхоз») — природню, законну дитину московської духовності, що має глибоке, незнищиме коріння в душі, серці і мозку кожного москвина. Нею захоплювалися і монархісти-слов’янофіли, і ліберали-»западники», і соціалісти-комуністи. Особа цілковито зникає в общині, не має жодних прав загалу, особиста думка шкідлива, бо спричиняє різнодумство і тим руйнує «единомыслие». В общині немає і бути не може особистої ініціативи, стимулу поліпшувати свою землю,
[569]
Л. Толстой. «Война и мир».
Знавець московського народного життя пише: «Така частинка звикла століттями коритися чужій волі і тому не може поставитися критично до наказів, і всі накази виконує сліпо, без вагань. Власного переконання, власної моралі москвин не має. Він є цілковито порожній глечик, що його можна наповнити чим хочете. І це стосується не лише мужика, але й аристократа, інтелігента» [570] . Ті «частинки» сьогодні придушують польське повстання, завтра «визволяють» братів — слов’ян, позавтра воюють за ІІІ Інтернаціонал. Вони ж бо не відповідають за свої вчинки. Відповідають: «барин», община, начальник, уряд, цар, диктатор, «общество». Заперечували особистість, особисті права, людську гідність усі москвини всіх століть, включно з т. зв. «западниками», тобто тими, що визнавали теоретично європейські ідеї, але ніколи їх не здійснювали навіть у своєму приватному житті. Не визнавали націоналісти (слов’янофіли), не визнавали демократи (народники), а соціалісти й поготів. Д. Пісарєв обґрунтував своє заперечення прав особистості законами дарвінізму (збереження роду за рахунок особи). «Западники» П. Лавров та М. Михайловський, прикриваючись європейською фразою, ніби визнавали права особи, але ставили її в таку залежність від громади, що фактично особа не мала жодних прав [571] . Московський революціонер пише: «Ми сильні лише тоді, коли згуртовані в громаді. Наша сила в гурті. Потребуєте мене? — Беріть мене всього. Наказуючи, не дбайте про мене. Я віддаю всі свої права громаді, і вона має право робити зі мною все, що хоче. Я розчинюсь в громаді, зіллюся з нею в одне тіло, аби лише вона жила і розвивалася» [572] . Про те саме вчили Л. Толстой, С. Нєчаєв, М. Бакунін, який вимагав 100% «уравниловки», щоб професор і мужик мали однакову освіту і однакову платню [573] . Це спробувала Московщина здійснювати 1917 р., але по кількох місяцях не лише повернула стару різницю, а й подесятерила її. І московський патріот М. Волошин питав: «Что ж сменилося? — Знаки возглавья. А тот же ураган на всех путях».
[570]
Г. Успенський. «Власть земли».
[571]
В. Ковалевський «М. К. Михайловський».
[572]
М. Морозов. «Повесть моей жизни».
[573]
Я. Стєклов. «М. А. Бакунин».
Європейський ідеал волі — право народу керувати державою, себто демократизм. Москвини розуміють демократію не як народоправство, а як «уравниловку» [574] . Європейський демократизм — це дати можливість нижчим піднестися власними зусиллями вище, зрівнятися з вищими. Московський же «демократизм» — це намагання нижчих примусово стягнути донизу вищих. Стягнути всіх до рівня голоти. І не лише матеріально, а й культурно.
Заздрість невдахи, нездатність власними силами піднестися, садистична насолода скидати вищих донизу притаманні всім москвинам: і неписьменним мужикам, і вченим професорам. Це приводить до вихваляння убозтва, далі — логічно — вихваляння каліцтва фізичного і духовного. Європейський моральний кодекс обов’язку, честі засуджує всілякий злочин, всіляке неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців «несчастненькими». Радісно цілують сифілітичного брудного жебрака [575] . Московська література «возлагала венок на вшивую голову мужика» [576] . Садовила на трон «торжествующую свинью», якій надавала право судити здорових, їм та свиня присуджувала відтинати язики або чистити нужники» [577] . Московська «уравниловка», вихваляння убозтва (матеріального й духовного) це — «засудження європейського ідеалу праці генія, втіленої у Міланському соборі, в Київській Св. Софії, у Паризькій Нотр-Дам, у творах Данте, Байрона, що їхньої геніальности не можуть стерпіти виховані на «камаринском мужике» та на міських «частушках» московські будівничі «нової» імперії» [578] . Найліпший знавець московської душі ще півсторіччя перед 1917 роком писав: «…о том подлом рабе, о том подлом лакее, который первый взмостится на лестницу с ножницами в руках и раздерет божественный лик великого идеала во имя равенства, зависти и пищеварения» [579] . В ім’я того ідеалу, що його проголосила вся московська національна еліта, від монархістів-слов’янолюбів, через лібералів-вольтерьянців, дворян-народників до соціалістів-більшовиків включно. Московська «уравниловка» (однаковість усіх) спричинила ще й те, що й московський мужик, і московський аристократ (той же граф Л. Толстой) вважають всяке вивищення — матеріальне, культурне, духовне — особи над юрбою за неспокутну провину. Л. Толстой підкреслює, що інтелігенція не потрібна народові, що вона паразитична, обдурює і визискує народ. Проти піднесення особистості над юрбою пишуть Г. Успенський, М. Златоврацький та інші.
[574]
Н. Данилевський. «Россия и Европа».
[575]
Л. Толстой. «Воскресение».
[576]
Ф. Достоєвський. «Бесы».
[577]
Д. Мережковський. «Больная Россия».
[578]
Д. Донцов, там же.
[579]
Ф. Достоєвський, там же.
Москвин відкидає також особисту чесність і відверто говорить, що вона є порожньою балаканиною, смішною вигадкою [580] . «Трудно человеку знать: что грешно, а что нет. Тайна тут превосходящая ум человеческий», — каже один з героїв Ф. Достоєвського. Людина мусить бути чесною? — Чому? — дивується москвин [581] . Він не знає «гибельного различия между твоим и моим», — свідчить Ю. Самарін. Цих «чому» москвин не знає, бо не має моральних засад, створених самим народом. Ті засади творила влада і накидала їх силоміць. А накинене ззовні народ викидав на смітник за першої ж можливості. «У нас, москвинів, нема почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися», — каже Ф. Достоєвський [582] . «Примітивізм цілого суспільства, ідеалу нації, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси — ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу народ рабів, орду, нездатну до відпору ніякій волі згори… Масу, що протиставляє активності — хаос, людській енергії — енергію натури, організації — палку, приматові розуму і волі — покору й інстинкт, зложеності форм — московську безформність у всім, як в суспільнім, так і в товариськім житті. Під впливом цієї генеральної ідеї та установ, з яких вона зродилася, постав і своєрідний московський ідеал свободи, рівності і демократії… Західний ідеал свободи — це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи — зрівняння всіх, що виносяться над товпою; зрівняння, осягнуте хоч би і ціною політичного рабства. Ідеал свободи вироджується тут в найбільш вульгарний ідеал рівності. Москалі знають демократію не в сенсі народовластя, але (як казав Данілевський) в сенсі рівності, або ліпше сказати, егалітарності. На заході рівність — це оправдане стремління стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Росії — це стремління слабих стягнути сильних вділ, зрівняти їх із собою, а не себе з ними» [583] .
[580]
К.
Леонтьєв, там же.[581]
В. Андреєв. «Тьма».
[582]
Ф. Достоєвський. «Дневник писателя».
[583]
Д. Донцов, там же.
Московщина вхопилася марксизму власне тому, що він заперечував велику вагу і роль в історії великих особистостей. І «демократична» Московщина нищить у СРСР особистість у творчості, замінюючи її на гуртову. Гурти («бригади») виконують визначені владою завдання не лише на колгоспних полях і стайнях, а й у літературі, мистецтві, науці.
Європейську творчість: літературу, мистецтво, науку, взагалі культуру Московщина ненавидить саме тому, що та ставить високо особистість, прославляє боротьбу особи за ідеали, цілковито протилежні ідеалам московським. З усіх московських письменників — і буржуазних, і монархістів, і сіромашних соціалістів — немає жодного, хто не мав би за найгірше нещастя Московщини всебічний розвиток особистості. Один з них пише: «Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного ідеалу особистості, що його запровадив у життя німецький феодалізм. Тому добрий, що не має великої особистої самопошани, яка дісталася до буржуазії шляхом заздрості, яка викликала в Європі демократичну революцію; яка породила всі ті фрази про необмеженість прав особи; яка пізніше поширилася навіть і серед нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідности людину» [584] .
[584]
К. Лєонтьєв, там же.
Московський письменник М. Шивірєв відкрито ставив крапки над «і»: «Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього є у приниженні особистості» [585] . Цей монархічний заповіт виконує і «демократія» СРСР.
Московські націоналісти (т. зв. слов’янолюби) ХІХ ст. ставили «единомыслие» за найвище досягнення культури. В їхніх устах духовна деспотія і рабство не здаються дивиною. Але ж у Московщині були ще й т. зв. «западники», які проголошували європейські ідеї, а чільною з них є власне свобода особистої думки. І, не зважаючи на це, «западники» були за оте «единомыслие». Як пояснити це поєднання цілковито протилежних ідей? Дуже просто. Європейські ідеї для «западников» були лише димовою завісою, за якою ховалася їхня жадоба захопити імперську владу і накинути поліційною силою московську національну догму. Монархічна Московщина змогла запровадити те «единомыслие» лише частково. «Демократична» запровадила його в СРСР цілковито. Раніше (за Т. Шевченком) все мовчало, бо благоденствувало, а по 1917 році — все хвалить. С. Нєчаєв у своїй відозві писав, що найгіршим ворогом революціонерів і революції є вільне друковане слово. Він вимагав примусити мовчати всіх інакодумних письменників та публіцистів. Його учні в СРСР примусили всіх письменників не мовчати, а хвалити те, що вони ненавидять. Московська засада «единомыслия» заперечувала засаду демократичного голосування, бо передумовою його є право особи мати власну думку. Запровадити «единомыслие» може лише «самодержавие» (деспотія). Так засада «самодержавия» стала законом не лише монархічної Московщини, а й «демократичної», що до 1917 р. волала: «Геть самодержавство», а захопивши владу, запровадила таке «самодержавие», що йому позаздрили в пеклі Іван IV, Петро І, Микола І. Сила національних традицій — непереможна.
[585]
А. Пипін. «Характеристика литературных мнений».
Як ми вже згадували, московська провідна верства складалася з мішанини прамосквинів (угро-фіннів) із змосковщеними нащадками українців, татар, німців. Українська духовність — цілковито протилежна фінно-татарсько-німецькій, і тому змішання тих протилежностей дало покруч, що хитався від одної крайності до іншої, без душевної гармонії, хаотичний, без старих засад, із саламахою засвоєних ідей в голові, з безбожністю і аморальністю в душі. Створився незнаний в інших народів дивогляд — «русская интеллигенция», що його європейському розумові несила збагнути, наприклад, протилежність не між окремими особами, а в тій самій особі. Скажімо, граф у мужицьких лаптях проповідує «непротивление злу», а з власною дружиною живе, як пес з котом; «кающийся дворянин», ліберал-вольтерьянець власноручно катує своїх кріпаків. Власник кількох тисяч кріпаків — переконаний соціаліст, демократ. Князь — теоретик анархізму. Мільйонер дає тисячі рублів на соціалістичну революцію. Деспот і душегуб проповідує любов і милосердя. Власники кріпаків стають соціалістичними провідниками. Раби, а мріють панувати в усьому світі. Самоопльовування поруч з пихою. І так без кінця-краю.
Що таке московська інтелігенція? Самі москвини відповідають: «народническое мракобесие» (М. Бердяєв), «сектантское изуверство», «героическое ханжество» (М. Булгаков), «убожество правосознания» (А. Кістяковський), «бездонное легкомыслие» (П. Струве), інші кажуть: «сонмище больных», «человекоподобное чудовище», «краснокожие либералы», «готентотская мораль», «хулиганское насилие» і т. п. [586] . «Московська інтелігенція — це якесь цілковито своєрідне, духовно-соціальне створіння, вона відчуває свою безґрунтовність і безладність» (М. Бердяєв). «Глибока неврівноваженість, здатність кидатися від однієї крайності до протилежної — це питомі властивості московської вдачі» (М. Трубєцкой). «Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла, і до правди, і до брехні» (П. Чаадаєв). «Брехня і фальш у всьому нашому московському житті» (Ф. Достоєвський); «мусимо визнати, що наше громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду, байдужість до всякого обов’язку, до справедливості, до правди. Цинічне презирство до людської гідності, до нової думки — все це викликає розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині» (О. Пушкін). Московський патріот пише про свою Московщину: «Блажен, кто раздробит о камень твоих, Блудница, чад. Блажен тебя разящий лук Господнего святого мщенья» (І. Бунін). Але інший кричить: «Россия, Россия, Россия — мессия грядущего дня» (А. Бєлий). Інший каже: «Мы обернемся к вам (європейцям. — П. Ш.) своею азиатской рожей!» І далі: «Миллионы — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с нами! Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, с раскосыми и жадными очами» (О. Блок). «Сплошного зла стоит твердыня. Царит бессмысленная ложь» (І. Аксаков). «Вся жизнь наша крутится около чина и кнута» (П. Чаадаєв). «Национальные черты московского человека — это произвол и раболепствие» (В. Соловйов). Про книжку, яка оповідає про московське життя, московський міністр сказав: «Вона тим шкідлива, що кожне слово в ній — правда».
[586]
М. Горький. «Огарки».
У такій мішанині і здоровий розум може не витримати. А що може зробити нещасний покруч — московський інтелігент? Хіба впитися до безтями. І справді, вони спивалися на цілковитих пияків. У Московщині існували т. зв. «лишние люди» — інтелігенти, часом з університетською освітою, які розуміли жах московського життя, але не мали духовної сили боротися і спивалися, падали на дно суспільства, ставали «босяками». Самі москвини кажуть, що «большевизм» — це зібрані лінзою в один палючий промінь споконвічні московські духовність і світогляд. Духовність народу віддзеркалює національна література. І справді, в московській літературі до 1917 року бачимо чимало «більшовиків». Наприклад, Марк Волохов у романі «Обрив» І. Гончарова, Антіп Бурдовскій у романі «Ідіот» Ф. Достоєвського, Петро Верховенський у «Бєсах». Базаров у романі І. Тургенєва вважав усі людські ідеали нісенітницею, не визнавав жодного морального закону ні в самому собі, ні поза собою. Вважав непотрібним обмежувати себе будь-чим. Л. Толстой вважав науку «порождением праздного любопытства», а любов до батьківщини назвав «нечто отвратительное и жалкое». Він писав: «Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний. Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його космополітизмом. Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи їх на розумову свідомість» [587] . Казав, що Венера Мілоська викликає у нього огиду, а квартет Бетховена — заворот голови. Московщина вживала всіх можливих заходів, не шкодувала коштів, щоб Л. Толстому дали Нобелівську нагороду. Шведи не дали. Д. Пісарєв стверджував, що чоботи вартісніші за твори В. Шекспіра.
[587]
Л. Толстой. «О существующем строе».
Московські «нігілісти» 1860-х років створили свій, вкрай примітивний, простацький стиль. У ньому повно жовчі, нахабних наклепів, перекручування фактів, злоби, безсоромної брехні. Цей стиль став традиційним для московських соціалістів. Він притаманний В. Ленінові. В СРСР він панує не лише в часописах та журналах, а й у науковій літературі, в офіційних документах. У московській белетристиці найліпшим (бо найправдивішим) твором про єство більшовизму є роман Ф. Достоєвського «Бєси». Тому-то москвини не перевидають, приховують цей роман. Московський Художній Театр хотів був поставити 1912 року інсценізацію «Бєсів». Дізнавшись про це, М. Горький та А. Луначарський вчинили великий протест, і «Бєсів» не поставили. І в СРСР «Бєси» фактично заборонені.