Московство
Шрифт:
Зрештою, й самі москвини не вважали себе тоді (XV–XVI ст.) спадкоємцями Візантії, хоч московська церква наполегливо їх у тому переконувала. Московський історик пише: «Ані з слів, ані з діяльності Івана ІІІ не видно, що він після шлюбу з Софією вважав себе спадкоємцем Візантії чи прав її імператорів. Його син і внук не виявили наміру визволяти Царгород» [527] . Вони не лише не думали про свої права на Візантію, а навпаки син Софії Василій ІІІ намагався укласти союз з султаном, а його внук цар Федір називав у своїх листах турецького султана своїм братом і погоджувався виконувати його волю [528] . Якої ваги надавав Іван ІІІ правам Софії на візантійський спадок, вказує той факт, що він призначив своїм наступником на троні не сина Софії Василія, а внука від першої своєї жінки Дмитрія. У XVII ст. москвини змінили свій погляд на свої права щодо спадку Візантії на цілковито протилежний і почали доводити ці права. Звичайно, не цураються навіть і брехні та підробки історичних документів, про що самі й зізнаються: «У Москві почали на початку XVI ст. перекручувати історичні факти, пристосовуючи їх до своїх політичних потреб» [529] . Пофальшували і писання Філофея. Філофей писав: «Вся хрістіанская царства приідоша в конєц і снідоша во єдінє царство нашєго гасударя по пророчєскім кнігам, то єсть ромєйское царство». Оце «ромєйскоє» написано у всіх старих копіях посланій
[527]
В. Каптєрьов. «Характер отношений России к православному Востоку в XVI–XVII веках».
[528]
А. Шпаков. «Учреждение патриархата в России».
[529]
П. Мілюков. «Очерки истории русской культуры», М. Сперанський «Русские подделки рукописей».
Москвини історії Європи не знали, допомогла їм злодійкуватість. Литовці мали легенду, за якою литовський король Гедімін походив від римського воєводи, порідненого з римським цезарем Августом Пелемоною. Великий Новгород мав жваві зв’язки з Литвою, і новгородці знали цю литовську легенду. Московський митрополит Макарій (новгородець) зробив з неї московську легенду про царя Пруса. Макарій виводить родовід Івана IV «от царя Пруса, кой был братом Ромєйского цєзаря Августа». Цю свою вигадку він наказав записати до «Степенной Книги», у якій записані родоводи московських царів, князів, вельмож. Польський король Баторій, глузуючи з московського «царя Пруса», радив 1581 р. Іванові IV не смішити себе в очах європейців. На це Іван відповів Баторієві: «Якщо не було царя Пруса, то хай король Стефан пояснить нам: як же є земля Пруська?» [530] . А шведському королеві Іван писав: «Ти — мужичий род, а ми от Августа Кесаря родством вєдьомся» [531] .
[530]
П. Мілюков, там же.
[531]
І. Жданов. «Сочинения».
Після Петра І у культурному житті Московщини запанували німці. Вони розтлумачили москвинам, що з їхнього «царя Пруса» реготатиме вся Європа. Отже, Московщина наказала своїм німцям видумати щось розумніше. Але ж з порожнього не наллєш. Як не перекручуй, немає чим довести, що Київську Русь створили москвини. І професор петербурзького університету Г. Баєр вигадав т. зв. «варязьку теорію походження Руси», за якого Руську (Київську) державу створили германи-скандинави. Москвини хоч-не-хоч мусили піти на поступки німцям, аби лише не «молодший брат» її творив. Та навіть і за варязькою теорією Київську державу створив таки… «молодший брат». На карті Клавдія Птолемея з 2-го ст. до РХ теперішня Прусія названа Borussia. У Прусії по селах говорили «рутенською» мовою ще й 1556 року [532] . У провінції Гановер правилася Богослужба старослов’янською мовою аж до 1751 року [533] . На карті Німеччини, а надто Прусії ще й тепер є десятки слов’янських назв. Навіть міста називалися аж до ХІІ ст. слов’янськими назвами: Липське (Ляйпціг), Бранибор (Бранденбург), Градець (Грац), Братислава (Бреслав). Навіть Берлін — назва слов’янська. «Основною людністю Прусії були слов’яни» [534] . Німецькі історичні документи оповідають про короля рутенів, готів Одоацера, рутенської народності, що панував у V ст. в Німеччині. С. Величко у своєму «Літописі» пише: «Наші предки русичі з V ст. під проводом свого короля Одоацера Рим здобули і 14 років там панували» [535] . Року 360 посунула з Азії на Україну орда гунів. Частина прарусинів (алани), втікаючи від них, подалися до своїх пруських праукраїнців, з якими і раніш мали культурні та торговельні зв’язки. Там на острові Ругія заснували своє невелике князівство. Датський історик С. Граматик (1140–1206) пише, що вони мали храм з постаттю Світовида, а в храмі були викарбувані імена 300 їхніх героїв, отже, вони мали своє власне письмо [536] .
[532]
S. Herberstein. «Rerum Moscovitiarum Commentarii».
[533]
W. Morfill. «Slavs» (in «Encyclopedia Britanica»).
[534]
J. F. Muirhead. «Prussia», там же.
[535]
С. Величко. «Летопись событий».
[536]
В. Січинський. «Роксоляна».
Гетьман Б. Хмельницький у своєму універсалі 1648 р. пише про: «…предків наших русів з Ругії од Помор’я Балтицького». У грамоті короля Отона наша княгиня Ольга названа Regina Rugorum (а не Russorum) [537] . Все це і багато іншого вказує, що ті «варяги» Рюриковичі, які прийшли до Києва, були нащадки Одоацера або князя з Ругії, себто були українцями. Такої думки і професор С. Герберштайн.
Як бачимо, москвини не змогли знайти собі царя з-поміж себе, а мусили позичати в Україні. Та й українська династія Рюриковичів скінчилася в Московщині, коли вмер 1598 року цар Федір, син Івана IV. Так урвалася і ця династична тоненька ниточка до московського права на спадок Руської (Київської) держави. По смерті царя Бориса Годунова (чистокровного татарина) москвини обрали на свого царя боярина Михаіла Кішкіна. Його рід не мав жодних зв’язків з нічим українським. Щоб нав’язати того Кішкіна хоч до якогось царського роду, москвини перезвали його на Романова, мовляв, його рід походить з Риму. Але ім’я Роман — західно-європейське і переважно католицьке, його в Московщині ніколи не було й немає. Та й рід «Романових» вимер, коли німкеня Катерина ІІ вбила 1762 року свого чоловіка царя Петра ІІІ, останнього Романова. Від неї тягнувся аж до 1917 року чистий німецький рід Ангальт-Цербстський, під псевдонімом Романових. Коли царська династична нитка від Києва урвалася, мусила Московщина снувати народну. Московські історики від монархіста М. Карамзіна XVIII ст. до ліберала В. Ключевського ХІХ ст. включно з соціалістичною А. Панкратовою ХХ ст. напружують усі свої здібності, аби довести, що Руська (Київська) держава з усіма її багатствами є «общим достоянием великороссов, малороссов, белороссов», довести, що «велико и мало, и бело-все есть Росы то есть русские». Московський
історик М. Полєвой, змосковщений українець (1796— 1846), написав 6 томів «Истории народа русского». У ній він не пропагував «общего достояния». Микола І покарав його, і він помер з голоду-холоду. «Демократична» Московщина перевидала всі монархічні «Истории России», крім М. Полєвого.[537]
Mon. Germ. Dipl. 1.502.
Вигадка «Москва — ІІІ Рим» не була в Московщині лише мрією, маренням, теорією. Московщина використовувала її у зовнішній політиці від XVII до ХХ ст. включно. І слід визнати, мала велику політичну користь з того, скажімо, вторувала Московщині шлях до загарбання всіх православних церков. Їх загарбати намагається і теперішня соціалістична Московщина, і тому корисно знати про подібні попередні московські спроби.
Поширити владу московського уряду на всі православні церкви Московщина намагалася неодноразово за останні 300 років. По захопленні 1453 р. турками Царгороду Московщина в запозичення 1504 р. з Балкан ідеї ІІІ Риму проголошувала себе також спадкоємницею і Вселенського православного патріархату. Але Туреччина не знищила Вселенського патріархату в Царгороді. Чи не єдиний спосіб опанувати Царгород — загарбати його. І Московщина намагається здійснити це від XVI століття. Микола І пробував зробити це 1854 р., Микола ІІ вимагав 1917 р. від Франції та Англії їхньої згоди на загарбання Московщиною Царгороду як плату за участь у війні проти Німеччини.
За татарської влади московське життя — навіть церковне — потатарщилося. Хоча хан Золотої Орди не був християнином, московська церква молилася за нього і його родину, отож легко розірвала канонічні зв’язки зі Вселенським патріархом. Першу спробу усамостійнити свою церкву Московщина зробила 1448 року. За канонами православної церкви нових митрополитів наставляє, висвячує патріарх. Московщина порушила цей церковний закон. Князь Василій ІІІ сам наставив, а московські єпископи самі висвятили 1448 року єпископа Іова на митрополита. Вселенський патріарх та всі православні церкви засудили таке порушення церковних законів і не визнали Іова за канонічного митрополита. Але історики московської церкви, зокрема, митрополит Макарій твердять своє: «Упадок Царгорода призвів до незалежності московської церкви від Вселенського Патріарха». Але Царгород упав 1453 року, а Іова висвятили 1448 року, тобто за п’ять років перед упадком Царгорода.
У православних церквах новонаставлений єпископ давав обіцянку не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом, що було частиною чину висвяти єпископа, робилося це і в московській церкві. По упадку Візантії московська церква додала 1458 року до тієї присяги слова: «…и по повелению государя», тобто митрополита, призначеного Вселенським патріархом і царем разом. А пізніше (1495 р.) змінила на цілковито протилежне: новонаставлений єпископ обіцяв не визнавати митрополита, призначеного Вселенським патріархом, а визнавати лише призначеного московським царем [538] .
[538]
В. Малінін, там же.
Московський митрополит коронував 1547 року Івана IV, знаючи, що це не правосильне за законами православної церкви. Московщина послала до Царгорода послів з багатими дарунками Вселенському патріархові, аби він дав грамоту, якою визнає коронування законним. Патріарх Єремія грамоти не дав, пояснюючи москвинам, що коронувати королів мають право лише два патріархи: Римський (папа) та Царгородський (Вселенський православний), а про митрополитів і говорити годі. Єремія запропонував Московщині прислати свого заступника (екзарха), який іменем Вселенського патріарха наново коронуватиме Івана ІV. Московщина відмовилася.
Отже, патріарх Єремія грамоти не дав, проте в московських архівах така грамота … є — без дати, в ній виправлені слова, і палеограф В. Регель довів, що грамоту написали і підписали московські урядовці в Москві, ще й пізніше виправляли. П. Мілюков визнає її за підробку [539] . Московщина ж долучила її до збірників законів як історичний документ законності коронації.
Крім московської, всі інші православні церкви перебували в XVI ст. під чужинецькою владою, та ще й (крім української) магометанською, були малі й бідні, отже, мусили їздити до Москви за грошовою допомогою. Навіть Вселенський патріарх. І коли Московщина, наставляючи самовільно свого митрополита, зневажила закони православної церкви, не було кому її покарати. Підбадьорена Московщина задумала заснувати свій патріархат навіть якщо Вселенський патріарх заперечуватиме. Засновувати новий патріархат має право лише Вселенський Собор, а в окремих випадках — Собор усіх патріархів. Знаючи це, цар Федір надав 1586 року антіохійському патріархові Іокимові велику грошову допомогу, коли той приїхав до Москви, і обіцяв дати ще, якщо Іоким умовить всіх патріархів ухвалити заснування московського патріархату. Але патріархи не ухвалили. Два роки пізніше (1588) приїхав до Москви за дарунками сам Вселенський патріарх Єремія. Москвини сподівалися, що він привіз бажану ухвалу Собору патріархів, а дізнавшись, що не привіз, вимагали, щоб він сам наставив. Єремія відмовився, йому запропонували залишитися в Москві і стати московським патріархом. І від цього він відмовився. Тоді його ув’язнили, поставивши вартових, які не допускали нікого до патріарха. Так залякували його марно півроку.
[539]
П. Мілюков, там же.
Довелося московський патріархат засновувати окремим державним законом під назвою «Уложоная грамота». До «Грамоти» москвини вписали теорію Філофея про Москву — ІІІ Рим, а також зазначили, що на соборі єпископів, який обрав московського патріарха, був присутній Вселенський патріарх Єремія з усім своїм почтом, і що Єремія ніби казав там: «Антіохійський патріарх Іоким повідомив мене, що московський цар просив заснувати московський патріархат. Отже, я з Олександрійським патріархом Сільвестром, з Єрусалимським патріархом Ніфонтом, з Антіохійським Патріархом Іокимом і з архиєпископами та єпископами, усім Собором радили і ухвалили заснувати московський патріархат». Все це було від першого до останнього слова сфальшовано. Єремія на «соборі» не був з тієї причини, що «собору»…не було. І нічого подібного він ніколи не казав, навіть ім’я Єрусалимського патріарха переплутане: назвали москвини його Ніфонтом, а він справді називався Софронієм. Хоч як заляканий був Єремія, проте відмовився підписати. Москвини заявили, що втоплять його з усім почтом. Грек підписав і негайно втік додому.
В «Уложоной Грамоте» написано, що собор єпископів відбувся 26 січня 1589 р. Історики не знайшли в московських архівах жодного натяку на цю подію. Записано, що в соборі брали участь 56 єпископів, а підписів є лише 32, серед них навіть підписи українських, білоруських, литовських єпископів. А вони нічогісінького не мали спільного з Московщиною, бо ж їхні землі не належали до Московщини, а творили свою незалежну Литовсько-Руську державу. Навіть такий історик, як митрополит Макарій, що виправдовував московські шахрайства, мусив визнати, що все в «Уложоной Грамоте» є вигадкою [540] . Разом з патріархом Єремією перебував у Москві Монемвасійський митрополит Ієротей. Він пише, що Єремія підписав лише під загрозою його втопити, що «Уложоная Грамота» є суцільною брехнею, що московський патріархат є неканонічним. Таке пишуть і самі москвини [541] .
[540]
Митрополит Макарій. «История Русской Церкви».
[541]
А. Шпаков. «Учреждение Патриаршества в России»; Ф. Терновський. «Изучение Византийской истории»; П. Мілюков. «Очерки истории русской культуры»; А. Бестужев-Рюмін. «Обзор событий».