Московство
Шрифт:
Отже, чи самі ж москвини не дають відповідь на московське самовихваляння від Філофєя XVI ст. до Микити ХХ ст.? А провідна верства цього народу, еліта нації? Перший московський письменник, що одержав Нобелівську нагороду, пише: «Щодо духовності, моралі та інтелекту, то московське освічене суспільство — це зборище руйнівників, блюзнірів, духовних волоцюг, розумових шахраїв, моральних розпусників, безсоромних брехунів, простацьких хвальків і дикунів, дикунів і дикунів. Але всі вони — зарозумілі аж до посміховиська. До цього, вибачайте, «суспільства» належать також і моральні та розумові, сифілітичні пришелепи, бевзі, виродки, напівбожевільні, істерики, цинічні моральні і фізичні повії обох статей. І ось це гидке, макабристичне болото маємо ми, москвини, за свою духовну, культурну і розумову еліту, за передовий авангард нової Московщини. Тьфу!» [693] . Раніше за нього писалося: «Ох, як тяжко жити в Московщині, в цьому смердючому середовищі фізичного і морального бруду, підлоти, брехні, крутійства, злодійства хлібосольних хабарників, гостинних шахраїв, добрячих падлюк, побожних розпусників. Чого ж можна сподіватись від народу, який створив і втримує такий суспільний лад, що в ньому мусите перейти через болото брехень і підлоти, щоби дійти до законності» [694] . Змосковщений литвин В. Сенковський (псевдонім барон Б. Брамбеус), що був знаним московським журналістом, писав у ХІХ ст.: «Московська література — нікчемна, неоригінальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова — жебрацьки вбога: лексика вищих понять — все позичене; мова — якась дерев’яна щодо гнучкості форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до московської, вибачайте, «літератури» [695] . Батько московської літературної мови О. Пушкін писав: «О, как беден, как груб наш русский язык». Князь
[693]
I. Бунiн. «Воспоминания».
[694]
I. Аксаков у листi вiд 23 листопада 1855.
[695]
П. Биков. «Силуэты прошлого».
[696]
Див.: «Русская мысль», 20 травня 1958, Париж.
[697]
М. Фiндейзен. «Письма М. И. Глинки».
[698]
Ф. Тютчев. «География России».
[699]
В. Розанов. Избранное.
Запаморочені своїми химерами імперії від Нілу до Неви і від Гангу до Ельби, москвини багато чого не розуміли, коли ті химери розвіювалися. Наведемо хоч і задовгу та показову цитату: «Національне пробудження України та її політичний сепаратизм викликали у московської інтелігенції щире здивування. Ми, москвини, ніяк не могли зрозуміти причин цього насамперед тому, що ми щиро любили Україну, її землю, її пісні, її народ, а люблячи, вважали її нашою рідною. Ані тіні будь-якої чужості до українців ми, москвини, ніколи не відчували. Також не розуміли й тому, що московська інтелігенція не цікавилася історією України, ні всім тим, що відрізняло українську культуру від московської. Ба, гірше! Ми, москвини, дурили себе вигадкою, що, мовляв, українці боролися проти польського поневолення лише щоб накласти на себе ярмо московського поневолення. Ще гірше, московська інтелігенція не визнавала української мови за мову, хоч усі славісти та мовознавці в світі — разом з московською Академією Наук — її визнавали за самостійну і багатющу. Відродження великої, надзвичайно здібної, з старою культурою нації ми намагалися зупинити жандармськими заборонами та шибеницями. Не тяжко передбачити, що народи СРСР повстануть і відокремляться від імперії, коли СРСР програє війну… Московські патріоти мають усі підстави тривожитися майбутнім московської імперії, бо стоять нині перед великим питанням: чи існуватиме вона, чи Московщина повернеться до своїх перед-імперських меж? Якщо радянська влада зненацька впаде, то негайно вибухнуть повстання немосковських народів СРСР, щоби відірватися від імперії. І ті народи виставлять московському народові свої рахунки більшовицьких злочинів, нищення, грабунку, утисків. А з усіх них найбільший рахунок подасть Україна. Справа України є найповажніша і найтяжча до розв’язання. Не матимемо імперії, не розв’язавши справу України. А ця справа є надзвичайно небезпечна нашій імперії. Ми є свідками народження національної і державницької свідомості українців, власне, народження нової нації (навіть цей розумний москвин не може сказати «відродження старої нації». — П. Ш.). Щоправда, вона ще не народилася, її доля ще непевна, проте вона вже набралася такої духовної сили, що вже несила нікому вбити це немовля… Ми, москвини, мусимо працювати щосили, щоб ця українська свідомість стала українською формою московської імперської свідомості. Щоби втримати «русскую» єдність, себто не лише імперсько-державну, а й національно-духовну, ми, москвини, мусимо не лише визнати, а й постійно відчувати своїми, московськими: не лише київські літописи, але й українське барокко, не лише М. Гоголя, але й Т. Шевченка, не лише київський церковний спів Д. Бортнянського, але й українські народні пісні. Все це маємо відчувати рідними нам, москвинам, нашими, московськими, а не лише українськими. А завдання прищепити українські національні традиції на велике дерево «общерусской» культури припадає насамперед тим, хто вірний Московщині і любить Україну… Але разом з цим Московщина не може дозволити будь-яке приниження московської культури в межах імперії. Імперські закони, московська мова мусять бути обов’язковими для всіх в імперії, без жодного винятку. Можливо, (? — П. Ш.) зможемо мирним способом запровадити місцеве господарське самоуправління. В нашій імперії українець не може почувати себе приниженим, зневаженим. Навпаки, московська нація, якій волею долі належить культурне панування в імперії, повинна взяти за свої всі українські національні традиції, історичні символи з гетьманом І. Мазепою разом» [700] . В цьому полягає розум москвина: не хоче навіть федерації, а вимагає повного панування Московщини — культурного, господарчого, політичного. Жорстокі факти змусили його визнати, що «несила нікому вбити» Україну, і він радить «зробити московськими українські національні традиції», щоб українська культура стала одною з форм «общерусской» (московської) культури. Ці його поради здійснює московська «демократія» в СРСР вже півстоліття — безоглядно жорстоко, вогнем і мечем, мільйонами українських смертей. «Єдінонєдєлімєц» Г. Федотов писав це 1930 року. Та героїчна боротьба Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Української Повстанської Армії (УПА) за Українську Самостійну Державу відкрили йому очі, і вже в 1943-му він писав: «Серед націоналізмів, що тепер так дуже набирають сили, особливо трагічна є доля націоналізму московського. Хоч його виправдовують оборонні та справедливі особливості війни, що її веде тепер СРСР, проте він є націоналізмом не слабкого, а сильного. Він бореться не лише за своє визволення, а й намагається поневолити інші народи, які стоять поперек його шляху до панування над світом. Оборонні та завойовницькі мотиви московської політики пов’язані взаємно і нерозривно. Свою оборону Московщина завжди закінчувала нападом… А з кожним новим завоюванням будова СРСР стає хисткішою, слабшою. Москвинів у СРСР уже менше половини населення. Доки москвини давали немосквинам в СРСР якесь культурне самоуправління, доти немосквини погоджувалися на співжиття з москвинами. Тепер же у в’язницях та на каторзі більшість в’язнів і каторжан — немосквини, які опинилися там лише тому, що любили свої народи і мріяли про визволення з московського ярма… Московський націоналізм, що тепер рятує московську імперію, може спричинити її загибель. Той день, коли Московщина кине свої полки проти світової демократії, може стати днем повстання всіх пригноблених Московщиною народів. І дорого тоді заплатить вся московська нація за божевільні мрії своїх сліпих вождів» [701] . І ще: «Все чуткіше долітає до нас гук копит татарських коней на новому Куликовому полі бою. Новітній Чінгіс-хан дедалі яскравіше вступає до московської історії. А поза СРСР учорашні лицарі свободи вже готові вітати народження нової батіжно-московської імперії. Невже ж приклад Німеччини — не загрозлива острога Московщині? Німецька імперія загинула тому, що обурила проти себе всі європейські народи. Чи ж не обурює тепер і Московщина?.. Що ж! Може й пощастить на час. Може Й. Сталін і стане володарем Східної та Центральної Європи, досягнувши того, чого не пощастило А. Гітлерові. Бачимо на власні очі, що культ рабства і брехні поширюється вже не на одну шосту, але на одну чверть нашої планети. Та чверть — ще не весь світ. Хоч які великі успіхи має новітній Чінгіс-хан, проте справа свободи ще не програна. Ледве чи пощастить йому підбити решту світу, а поготів ті країни, де демократизм уже давно вкоренився у моральній та релігійній свідомості народу. Зрештою, вільним ще є позаєвропейський, англо-саксонський та латинський світи» [702] .
[700]
Г. Федотов. «Проблемы будущей России» («Современные записки», вересень 1930, переказ).
[701]
Г. Федотов. «СОС», «За свободу», грудень, 1943, (переказ).
[702]
Г. Федотов. «Судьба империи».
Про кінець «батіжно-монгольської» імперії пророкували в Московщині ще раніше. Бородаті москвини, що їм Петро І голив бороди і гнав на будівництво Петербурга, конаючи, кричали: «А проклятому Петербургу быть пусту». Дві сотні років пізніше А. Бєлий у романі «Петербург» (виданий перед 1914 р.) писав: «А знявшись раз на чвал і зором мірячи простір, мідний кінь копита не поставить, перестрибне над історією, великий буде струс, трісне
земля, навіть гори впадуть від великого струсу, а долини повипинають горбами. Будуть, будуть криваві, жахом наповнені дні, а потім усе провалиться. І Петербург провалиться». «Якщо заздалегіть не запобіжимо, то ледве чи Петербург витримає два століття», — віщував царський поет Г. Дєржавін [703] . «Московська література — найбільше пророкуюча література у світі. Вона вся просякнута тривогою, віщуванням, передчуттям якоїсь катастрофи, що надходить. Чимало московських письменників ХІХ ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і ось-ось упаде в неї. Ф. Достоєвський пише про столицю імперії: «Імла стоїть над нашою столицею. А що станеться, коли та імла піднесеться вгору і розсіється? Чи не піде з тою імлою і не щезне, як та імла, і це наше гниле місто? Чи не лишиться лише фінське багно, а серед нього бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні» [704] . «Ф. Достоєвський зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер уся хитається над безоднею. Московщину «вздернул на дыбы Медный Всадник». Але ж не можна вічно «на дибах». І весь жах у тому, що «опустити копита» — це упасти в безодню» [705] .[703]
М. Анциферов. «Душа Петербурга».
[704]
Ф. Достоєвський. «Подросток».
[705]
Д. Мережковський. «Больная Россия».
Д. Мережковський пише у «Зимних радугах»: «Незліченні мерці, що їхніми кістками вибруковано трясовину, встають у чорно-жовтому промерзлому тумані, збираються юрбами і оточують брилу граніту, що з неї вершник разом з конем падають у безодню». Пророкує загибель столиці він і у «Грядущем хаме» (вид. 1906 р.).
Проф. В. Печєрін, що утік за кордон, написав поему «Торжество смерти», в якій пророкував загибель Петербурга:
…град развратаСколько крови ты испил,Сколько царств и сколько златаВ диком чреве поглотил!Изрекли уж ЕвменидыПриговор твой роковой,И секира НемезидыПоднята уж над тобой.Ты — война, зараза, голод,Ты — в трех лицах темный бес,Погибаем, погибаемИ тебя мы проклинаем:Анафема! Анафема! Анафема!У поемі «Петербург» пророкувала і З. Гіппіус:
… Твое холодное кипеньеСтрашней бездвижности пустынь,Твое дыханье — смерть и тленье,А воды — горькая полынь.Как уголь дни, а ночи белы,Из скверов тянет трупной мглой,А свод небесный остеклелыйПронзен заречною иглой.Нет, ты утонешь в тине черной,Проклятый город, Божий враг,И червь могильный, червь упорныйСожрет твой каменный костяк…Московський націоналіст (і україножер), видавець журналу «Новое время» І. Суворін був переконаний (ще 1880 р.), що находить неминуча катастрофа московської імперії [706] .
XXI. РУЙНІВНИК МОСКОВСТВА
Вільний дух є найпевнішою запорукою незалежності.
А. Лінкольн
Україна стане колись новою Елладою, й її впливи поширяться на весь світ.
Й. Гердер
Встане Україна.
Світ правди засвітить.
Т. Шевченко
[706]
Див.: I. Суворiн. «Дневник».
Не століттями, а тисячоліттями нищили Україну народи-руїнники: готи, гунни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, татари, поляки, мадяри, румуни, німці, москвини. Кілька разів у своїй історії Україна лежала в руїнах, сплюндрована, спалена до чорної землі. З отих спалених міст, сіл, із забитих у тисячолітній війні і боротьбі України з азійськими ордами, а понад-то з московською ордою — можна скласти десять сучасних Україн. Значно менших нищень не витримали великі народи та держави — Ассірія, Єгипет, Рим, Візантія. Від них лишилися лише спогади. А Україна, українська Україна стоїть досі, хоч і в дуже зменшених кордонах, але на своїй споконвічній землі. І не лише стоїть, а й продовжує свою тисячолітню боротьбу за найвищі ідеї та ідеали людства. Україна бореться. Бореться знесилена, знекровлена, під пильним оком колонізаторів, бореться, бореться. Не тікає від боротьби. Величезна, на одній шостій частині суходолу нашої планети, могутня московська імперія України не скорила. Щобільше! Саме Україна розвалить ту імперію назавжди.
Звідки ж, з якого джерела брав і бере український народ цю свою незнищиму силу? Вихована в чужих, ворожих Україні школах, наша інтелігенція не знала відповіді на це запитання. Не знала, бо чужа школа і культура відривала її від духовності власного народу. Змосковщена чи спольщена наша інтелігенція не розуміла ані духовності, ані життєвої філософії, ані світогляду свого народу. Не знала джерел його духовної сили. За останнє півсторіччя Московщина посилила і поглибила московщення українців тисячократно. Всі найменші джерела відомостей про справжню Україну Московщина знищувала чи сховала у себе. Українські молодші покоління інтелігенції не мали звідки дізнатися про джерела духовної сили українського народу. А джерело ж сили нації не в кількості, а в якості. Вся сила московської імперії і московського суспільства не змогла зломити, змосковщити вільного духу Т. Шевченка, Лесі Українки та інших виразників українства. Могутня московська імперія завойовувала невеликий черкеський народець 60 років. Завоювала, але не скорила. Черкеси не платили жодних податків Московщині, не давали своїх синів до московського війська. Не скорила, бо не стане рабом той, кого муляють кайдани. Зневірений у своїй силі народ (нація) не підійме зброї проти ворога, хоч би й був вдесятеро сильніший за ворога. І навпаки, фізично вдесятеро слабший, але сильніший духом і вірою у свою перемогу народ здійме зброю на вдесятеро сильнішого ворога. Яскравим прикладом цього є Україна та її УПА або Ірландія з її 600-річною боротьбою за державну незалежність. Джерелом фізичної сили нації є її творчий дух і віра у власні сили.
Це дуже добре розуміють москвини: всі імперські засоби виховання цілковито працюють в СРСР, щоб зміцнити віру москвинів у силу їхньої нації. А водночас ті самі засоби вбивають у немосквинів віру у власні сили. Але якою мірою прищепила Московщина немосквинам зневіру в їхні сили — ніхто не знає. Виявиться це в новому 1917 році, коли Україна проголосить свою державну незалежність.
Одначе, самого проголошення ще замало (проголошували в 1648, 1918, 1941 роках), бо втримати незалежність буде важко. Дуже важко! Є у світі сили, великі, яким самостійна українська держава стоїть упоперек дороги до панування над світом. Ті сили подадуть Московщині величезну допомогу, щоб знову скорити Україну, забрати її знову у свої руки. Та навчена прикрим досвідом Московщина не вживатиме відкритого фізичного насильства, а вживе старого, випробуваного століттями способу: обдурити, підкупити, затягнути Україну до імперії руками самих же українців. Ось тут і виявляться наслідки сторічного прищеплення українцям зневір’я у власні сили, почуття їхньої національної нижчості.
Збудити приспану прапрадідівську віру у свої сили і гордість своєї національної вищості — це знищити в зародку всі московські спроби обдурити українців. За нормальних умов це роблять національна школа і національна література, і насамперед, історичні праці (наукові чи красного письменства). А ми й досі не маємо жодної книжки справжньої історії України і навіть не маємо книжки справжньої історії Московщини. Справжньої, тобто не сухого переліку, каталогу історичних подій, а аналізу тих сил, що ті події творили, аналізу сил, що будували і руйнували державу і націю. Зробивши аналіз, можна тоді здійснити і синтез. Кажучи коротко — то буде національна доктрина, що стане дороговказом, компасом наступним поколінням. Всеохоплюючої, великої, історично-соціологічної праці Україна ще не має (лише окремі описові розвідки). Тому мусимо закінчити нашу розвідку про московство бодай невеличким натяком на українство, щоб на тлі українства виразніше бачити чорне московство [707] . Подамо кілька уривків з української праісторії та історії.
[707]
Див.: П. Штепа. «Українець а Москвин». Там подано й лiтературу.
Наука про спадковість (генетика) вчить, що людина успадковує від своїх предків не лише фізичні, а й духовні властивості. Щоб зрозуміти духовність людини і народу, треба пізнати, насамперед, духовність її предків. Духовність людини залежить значною мірою від оточення, отож антропологи поділяють народи на три головні відміни за їхньою культурою: 1) осілої рільничої, 2) кочової скотарської, 3) мисливської.
Землероб щедро поливає поле своїм потом, пильнує, щоб урожай не забрав хтось інший. Так зародилася у землероба ідея, поняття приватної власності. Рільник нерозривно пов’язаний з землею, з природою, він любить свою землю, шанує її, як матір. У мовах усіх рільничих народів існує вираз Земля-Мати. У мовах кочових народів немає такого пестливого епітету до поняття «земля». Український народ вважає землю святою. Український селянин ніколи не плюне на землю. Без потреби ніколи не вдарить чимось по землі. В багатьох місцевостях наші селяни цілують землю на доказ правдивості своїх слів, чи як гарантію своєї обіцянки. Вислів «Щоб тебе свята земля не прийняла» вважається на Україні найжахливішою клятьбою і вимовляється лише за надзвичайно виняткових випадків. Виїжджаючи з України, українець бере з собою грудку рідної землі, щоб покласти її до своєї труни на чужині. Всі рільничі народи — глибокі патріоти.