Московство

Пригріє сонце напровесні — прокидається від зимового сну вся природа. Прийде з неба дощ, зросить землю, і колоски наливаються зерном, воно достигає, рослина вмирає, але навесні з зерна народжується нове життя, нова рослина. Життя перемогло смерть. Чудо. З маленького зародку в жолуді виростає величезний дуб. Чудо. Сонце, зігріваючи землю, вирощує рослини. Дощ напуває землю живлющою водою. Хтось Великий у небі дбає про життя на землі. Якась Найвища Премудрість створила цей чудесний лад, цю чудову гармонію, цю чудесну різнобарвну красу природи. Живої природи. Так зродилося у рільника поняття доброго Бога і віра в його премудрість і всемогутність. Рільничі народи — глибоко побожні.

Мати годує свою дитину, аж доки та зможе сама себе прогодувати. Мати збирала дикі овочі, бульби, зерна, а потім домислила їх сіяти біля свого житла. Жінка-мати започаткувала землеробство. Вона сіяла, збирала, складала запаси їжі на зиму, варила страви. Годуючи дітей, годувала і старих своїх батьків, свого чоловіка. Жінка-мати домислила сіяти коноплі, льон, виробляти з них тканини, одяг. Мати у рільничих народів стала годувальницею й опікункою всієї родини, навіть і чоловіка. Мати стала головою родини, а від родини — головою роду, а далі — племені і народу. Так зародився і розвинувся у рільничих народів матріархат. А він не лише підніс жінку на ступінь, однаковий з мужчиною, а й дуже вплинув на духовність рільничих народів. Творець обдарував жінку материнською любов’ю. З розвитком культури первісної людини материнська любов поширилася на ширше коло споріднених родичів. У матріархаті жінка як голова родини, роду, племені мала владу, отже, й силу впливати на зміцнення, на поширення любові, толерантності, згідливості. Так закладалися духовні основи гуманності у матріархальних народів.

Землеробські народи здобувають собі їжу та одяг з рослин, отже, ця життєва обставина виховувала у них сердечну доброту, лагідність вдачі, милосердя. Серед народів рільничої культури зневажається жорстокість. Осілість життя, прив’язаність і любов до своєї землі виховували у цих народів домосидів, незагарбників чужих земель. Загарбництво (імперіалізм) чуже, гидке народам рільничої культури. Натомість питомими їм властивостями є миролюбність, компромісність, лібералізм, демократизм.

Творець обдарував жінку непереможним потягом до краси. Жінки ще за печерної доби любили прикраси. Взимку жінка землеробського народу мала досить вільного часу і виробляла свої прикраси, прикрашала їх орнаментом, розмальовувала хату, робила дітям іграшки, розважала їх казками, піснею. Так жінка рільничих народів розпочала мистецтво, музику, фольклор, культуру взагалі. Патріархат рільничих народів сприяв розвиткові культури значно більше, ніж патріархат кочових скотарських, мисливських народів.

Саме землеробство примушувало шукати пояснень природних явищ та змін, щоб їх передбачати й використовувати чи уникати. Мужчини рільничих народів мали, як і жінки, досить вільного часу взимку міркувати про зміни року, про джерело дощів, причини вітрів, про таємницю сходу і заходу сонця, зміни дня на ніч та інші явища природи. Землеробські народи започаткували філософію, астрономію, математику, природничі науки, що недарма постали в землеробських країнах: Єгипті, Індії, Китаї, в Малій Азії і на берегах Чорного моря. Ось що таке праукраїнці. Не знаючи цього, не зрозуміємо причин непереможності української духовності і глибших причин ненависті москвина до всього українського.

Пралюдина існувала 500–100 тисяч років тому. В Індонезії знайшли частину її кістяка, а в Україні дві її оселі 140-тисячолітньої давності. Первісна напівлюдина існувала 40–10 тисяч років тому. Тоді Європу вкрив льодовик, і та пралюдина тут гинула. В Україні льодовик укрив лише її північну частину, отож у Криму та в Києві археологи знайшли людські кістяки 40-тисячолітньої давності. В інших місцевостях України знайшли житла, оселі давніх людей. Первісна людина жила 40–25 тисяч років тому. В Україні археологи знайшли чимало її кісток та багато осель. Ця первісна людина розселилася з України по Європі, коли там розтанув льодовик. Частина первісних жителів Праукраїни переселювалася до Малої Азії (берегами Чорного моря), коли льодовик в Україні насувався з півночі. Початок осілого землеробського життя — це початок розвитку культури. На холодній півночі не могло постати землеробства. На півдні, до доби великих посух, людина не вдавалася до рільництва, бо мала цілий рік урожай диких плодів. В Єгипті рільництво існувало лише в долині Нілу. Південь України перебував між цими двома крайностями. По літі приходила зима, вимагаючи запасів їжі, це змушувало праукраїнця думати, планувати, винаходити кращі знаряддя праці. Так розвивався його розум, винахідливість, ініціативність. Праукраїнець випереджав інших первісних людей у культурному поступі.

В передісторичні часи Європу вкривав величезний праліс. Зрубати велике дерево кам’яною сокирою — ціла подія. Початок землеробства міг бути тоді лише на безлісих землях. Український чорнозем лежить на кількаметровому шарі лесу (лес — це навіяний за льодової доби піщано-глинкуватий порох). На лесі ліс не росте, хіба в річкових долинах. Ця природна обставина спричинила те, що землеробство в Європі одним з перших постало в Україні. Праукраїнці орали волами вже в першому тисячолітті до Різдва Христова. А розвиток рільництва сприяв і розвиткові культури. Так праукраїнець випередив культурно інші європейські народи.

Культура подесятерює можливості людини вижити в боротьбі за існування. Праукраїнці розпросторилися швидше і більше за інших європейців. П’ять тисяч років тому існувала в Праукраїні якась величезна — від Волги по Дунай — держава. Вона була дуже перелюднена. Іноді оселі розташовувалися за 2–5 кілометрів одна від одної. Були і великі поселення з кількох тисяч осель. Культуру тих людей археологи назвали Трипільською, бо вперше знайшов її В. Хвойка біля містечка Трипілля, 40 км від Києва. Перенаселення змушувало праукраїнців переходити на сусідні і дальші землі. Тоді в Західній Європі жило мало людей, а серед них було багато нащадків тих праукраїнців, які переселилися туди за попередніх століть. Так Трипільці заселили значну частину середньої Європи, Подунав’я, Балкани, Грецію. На сході за Волгу вони не йшли, бо там був сухий степ, але західними берегами Каспійського моря заходили до Малої Азії. Вони заселили Кубанщину та Північний Кавказ. До далеких країн переселялися ті племена, що їхнім головним заняттям було скотарство, бо воно вимагало багато землі на випас худоби. Так, наприклад, переселилося з України (через Дарданелли) племено гітітів до Малої Азії.

Арабські історики Х ст. пишуть, що українці мали свою азбуку задовго до хрещення Руси. Угоди королів Олега 907 року, 911 року, Ігоря — 944 року, Святослава — 972 року з Візантією писані грецькою і руською (українською) мовами. В угоді 911 року згадується про писані українською мовою заповіти та торговельні документи. Св. Кирило був 860 року у Херсонесі і там знайшов Євангеліє та Псалтир, писані староукраїнською мовою. Знайшов і українців, які читали йому ті книжки. Можна припускати, що св. Кирило, пристосовуючи грецьку азбуку до слов’янських мов, позичив літери з тих херсонеських книжок. Національна абетка та письменство утворюються якщо не тисячоліттями, то століттями. Маємо перлину нашої літератури ХІІ ст. «Слово о полку Ігоревім». Вона не загинула безповоротно лише тому, що якийсь наш чернець-місіонер заніс цей твір до далекого монастиря на півночі Московщини, де його не знайшли московські патріархи чи царі, щоб знищити, як понищили в Україні багато таких творів.

На північному узбережжі Чорного моря праукраїнці заснували торговельні міста ще 4 тисячі років тому. Вже тоді вони почали торгувати з Єгиптом та Малою Азією, а через них з Індією та Китаєм, що були тоді осередками найвищої культури і цивілізації. Ці торговельні і культурні зв’язки поширювалися і поглиблювалися, надто з культурною тоді Малою Азією. Грецькі торгівці, що приїздили з Малої Азії до наших чорноморських міст із своїм крамом, почали осідати в них. У першому тисячолітті до РХ вони там становили вже пануючу більшість, і ті міста — Херсонес, Ольбія, Пантикапея, Теодосія, Фенагорія, Танаїс та інші дедалі більше усамостійнювалися. З часом ті грецькі колонії захопили в свої руки всю зовнішню торгівлю Праукраїни, багатіли та розбудовувалися завдяки тому, що на північ від них існувала велика, упорядкована, культурна держава, яка не лише охороняла їх від нападів з півночі та зі сходу, а й забезпечувала вільну торгівлю у всій Східній Європі. Грецькі торговельні станиці були по всій Праукраїні аж до меж теперішньої Московщини. До Московщини греки не заходили, бо тамтешній багнистий праліс був непролазний, та й не було з ким торгувати, бо прамосквини були цілковитими дикунами: жили в ямах, їли сире м’ясо і навіть були людожерами. Чорноморські грецькі колонії платили праукраїнській державі щорічну данину, мито.

Мабуть, якась величезна пошесть вразила т. зв. трипільців. Багато землі обезлюднилося. Саме тоді (І-е тисячоліття до РХ) у Малій Азії народи безупинно воювали, мирне життя було неможливе. Нащадки колишніх переселенців з Праукраїни, дізнавшись про знелюднення в Праукраїні, почали десь у 8 ст. до РХ повертатися з Малої Азії до Праукраїни. Старогрецький історик Геродот, який був 450 року до РХ у Праукраїні, пише, що ті люди називали себе СКОЛОТАМИ. Греки любили перекручувати на свій смак чужомовні назви, отже прозвали сколотів «скіфами», що цією грецькою назвою й увійшли до науки. Перси називали сколотів «саками». Кількасотрічне перебування сколотів (скіфів) серед чужих народів у Малій Азії, самозрозуміло, дуже змінило їхню праукраїнську мову і культуру. Археологи визначають давно зниклі народи на підставі культури, що віддзеркалюється в археологічних знахідках. Цей спосіб досить приблизний. Археологи знайшли в скіфських могилах іншу культуру, ніж у трипільских, і зробили припущення, що в 7-му ст. до РХ на Україну прийшла з Ірану дика кочова орда, що її греки назвали скіфами. Придивимося ближче до цього припущення. Геродот сам розпитував визначних скіфів про походження їхнього народу. Вони казали, що називаються сколотами і нізвідки не приходили, а є споконвічним, тубільним народом Праукраїни. Таку величезну подію, як переселення цілого народу за тисячі кілометрів вони забути не могли, бо ж далеко менші події народ пам’ятає у своїх переказах та легендах тисячі років. А від їхнього вигаданого археологами переселення з Ірану до часів Геродота минуло лише 200 років.

Праісторію Східної Європи досліджували найбільше німці, запевняючи, що скіфи були дикими кочовиками. Безсумнівні історичні факти спростовують цю німецьку теорію. Скіфи відновили праукраїнську державу в її старих трипільських межах — від Волги по Дунай. Вона була впорядкована, що доводить розмір зовнішньої торгівлі. Зібрати зерно та інший товар з величезного обширу від Волги по Дунай, привезти до портів — завдання велике навіть і за наших часів. Щоб його виконати, скіфи потребували тисяч вишколених урядовців, добре налагоджених перевезень, охорони, складів тощо, тобто розвинутої держави. А грецькі історики пишуть, що Скіфія годувала своїм хлібом всю велику тоді Грецію, щороку продаючи десятки тисяч тонн (неймовірно величезна на ті часи кількість) самого лише зерна. Скіфська держава, як і кожна велика та культурна, мала всі суспільні стани: аристократію, урядовців, торгівців, промисловців, ремісників, селян, а також лікарів, священиків, науковців, філософів, як наприклад, філософа Анахарзиса, який був братом скіфського короля Дадуїна. Його мати була грекиня. Року 589 до РХ він був у Греції, де його дуже шанували грецькі філософи на чолі з Солоном. Атени надали йому навіть почесне громадянство — велика честь, що негрекам звичайно не давалася. Анахарзис пишався своєю скіфською народністю і за кожної нагоди підкреслював, що він — скіф. Тодішні грецькі письменники Люціан та Страбон також це підкреслюють. Анахарзис написав велику поему, багато писав про скіфські закони і про Скіфію. Його писання загубилися, крім кількох листів до короля Лідії Креза. У тих листах вражає глибина думки і світогляд, тотожний до світогляду українського філософа Г. Сковороди (1722–1794). Анахарзис ставив духовні цінності вище за матеріальні, вчив — як і Г. Сковорода — що Творчий Дух творить усе матеріальне життя. Ця духовна спорідненість двох українських філософів, віддалених один від одного 2400 роками, є вагомим доказом давності української духовності. Про Анахарзиса знаємо тому, що він був поза Україною, де про нього дізналися греки і розповіли світові. Його листи до Креза збереглися, бо були поза Україною. Його листи до матері і брата та інші писання загинули в Україні. Таких філософів, як Анахарзис, Праукраїна мала більше. На це вказує такий факт. Олександр Великий (356–323 до РХ) ходив війною на Скіфію. Перед початком боїв його відвідало скіфське посольство, голова якого виголосив велику промову, яку записав писар Олександра. Промова вражає глибиною думки та високими етичними, моральними поглядами на справедливість, честь, обов’язок громадянина і короля перед Богом і своїм народом. Історія не записала його імені.