Московство

Голос ще одного авторитета, запеклого московського націоналіста: «Коли європейці питають нас, москвинів: які духовні, культурні вартості дали ми, москвини, світовій культурі, яким добром обдарували ми, москвини, людство, то ми або мовчимо, або виголошуємо порожню, без жодного доказу балаканину» [650] . Подібне говорили і Ф. Достоєвський, О. Герцен, Д. Мережковський, О. Салтиков. Хоч вони не були чистокровними москвинами, зате щирими московськими патріотами. «Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ж ми дали анархістів: П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд» [651] .

[650]

В. Соловйов. «Три разговора».

[651]

В. Розанов. «Апокалипсис нашего времени».

«А зізнаймося щиро: 1) ми, москвини, є народ небезпечний, бо маючи азійську кров, ми жорстокі від природи; 2) виховані на великих обширах і надзвичайно витривалі, ми, москвини, є кочовиками, загарбниками і галапасами на тілі наших сусідів; 3) ми, москвини — є пихаті, заздрі, хитрі, напівцивілізовані, але зарозумілі, хворі на манію своєї нібито вищості. Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишиться наша рідна ЧЕКА» [652] .

[652]

А. Масаінов («Новое Русское Слово», 21 травня 1932, Нью-Йорк.).

В. Ленін писав перед 1917 роком: «Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі» [653] . Варварами були не лише мужики, а й аристократи та й славні письменники, як, наприклад, Л. Толстой. Заперечуючи вартість науки, Л. Толстой мавпував азбуку лише найпримітивніших течій філософії раціоналістичного еволюціонізму: від квітучої складності, через спрощений нуль до трупного гниття. Все вчення Л. Толстого і є властиво той нуль, що через нього має пройти вся культура, щоб розпастися на від’ємну народницьку спрощеність і складний соціалістичний хаос. Л. Толстому завошивіла людина миліша за фізично чисту. Він казав, що навіть християнство мусить бути духовно завошивіле. Так трактують його самі москвини, зокрема П. Сазанович.

[653]

В. Ленін. Собрание сочинений. – Т. XVI.

Московський народознавець І. Родінов поназбирував (до 1917 р.) по московських селах багато фактів звірячого дикунства, жорстокості, аморальності, безбожництва, що московські критики його книжки [654] оголосили його божевільним, а уряд посадив до божевільні. Інший пише: «Якщо би ми оцінювали моральні ідеали нашого народу за піснями, що їх він створив, то … жах! Прочитайте велику збірку «Великорусских народных песен» [655] . Це стосується не лише фольклору. Московський письменник Бальмонт пише: «Ф. Достоєвський пише нібито романи. Ні, це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис. І сам Ф. Достоєвський називає свій роман «Бєси» майже історичним нарисом. Вустами героя того роману — Верховенського-батька Ф. Достоєвський визнав, що ті «бєси», тобто моральна гнилизна, моральний бруд накопичувалися в Московщині століттями». Інший дослідник підтверджує: «Ф. Достоєвський оповідає, що заможний московський селянин убив ножем у спину свого приятеля, щоб забрати в нього годинника. А вбиваючи, молився: «Благослови Боже і прости». Інші змагалися з Богом тим, що прилаштовували причастя в рушницю і вистрілювали ним. І Ф. Достоєвський підкреслює, що подібні дії були не випадковими, не окремими лише вибриками божевільних. Він говорить, що ці дії досконало віддзеркалюють духовність усієї московської нації» [656] .

[654]

І. Родінов. «Наше преступление».

[655]

О. Масаінов. «О дикарях океанийских и дикарях русских» («Новое Русское Слово», 20 січня 1932, Нью-Йорк.).

[656]

Б. Вишеславцев. «Русская стихия у Достоевского».

«Релігія — опіум». Кривавого нищення того «опіуму» вимагали народники С. Нєчаєв, М. Бакунін, М. Чернишевський, ліберал В. Бєлінський, декабристи О. Бестужев, В. Давидов та інші несоціалісти. Народник М. Корецький, В. Ленін стали безбожниками на 14-му році життя. Безбожниками були царі Іван IV, Олександр І і протицарські ворохобники С. Разін, Є. Пугачов. М. Бакунін учив, що релігійність є найнебезпечнішим ворогом соціалізму. По-своєму цю рису москвинів підкреслює М. Бердяєв: «Московська секта «хлистовцев» — це не лише релігійна секта. Вона є жахливо диким, запеклим, несамовитим бузувірством, що просякнуло наскрізь усю московську культуру» [657] .

[657]

М. Бердяєв. «Судьба России».

Та без хоч б якоїсь віри не може жити людина. М. Бакунін мав Сатану (з великої літери) за свого бога [658] . Нарком освіти СРСР А. Луначарський зробив богом Людство [659] . М. Горький зробив богом Народ [660] . М. Чернишевський проповідував «человекобожество», тобто робив богом людину. Московські хлистовці мають багато богів-христів та богородиць. Про пошуки москвинами безбожницької віри читаємо в «Бєсах» Ф. Достоєвського. Нарешті москвини зробили своїм богом соціалізм, що стоїть на бездоказовій догматичній вірі. Ось що про це писав М. Бердяєв: «Релігійний догматизм є надзвичайно глибоким і сильним у московській душі. Тому політичні переконання та суспільні ідеї ставали в Московщині релігійними догмами і завжди мали запеклих фанатиків-ортодоксів, які ненавиділи «єретиків» сектансько-вузькоглядно і горіли жадобою їх нищити. Після 1917 року ця жадоба не мала стриму, і «єретиків» гублено мільйонами. І навіть саме московське безбожництво є нічим іншим, лише вірою, релігією, у якому місце Бога зайняв ідол науки, техніки, машини. Фактично ж навіть і не науки, а лише зпримітизованої догми про неіснування Бога… Фактично московське безбожництво, з’єднане з соціалізмом, народилося з аскетизму московського православ’я і могло вирости лише в душі, ним вихованій. Ортодоксальний погляд московської церкви на гріховність багатства, і не лише матеріального, а й багатства думки, творчості, краси — перебрала повністю і московська інтелігенція, а особливо соціалістична. Родоначальник більшовицької партії С. Нєчаєв у своєму «Катехізисі революціонера» вимагав від членів соціалістичного товариства стовідсоткового аскетизму не тільки матеріального, а й культурного. І перші московські революціонери справді були аскетами» [661] .

[658]

М. Бакунін. «Бог и Государство».

[659]

А. Луначарський. «Религия и социализм».

[660]

М. Горький. «Исповедь».

[661]

М. Бердяєв. «Русская религиозная психология и коммунистический атеизм».

«В історії Московщини ніколи не було особистої вільної праці, вільного особистого почину. Особа завжди була обплутана, обмежена до краю, рабськи упокорена примхами не лише влади, а й суспільства. В історії Московщини ми бачимо лише мовчазний народ, що не рахує своїх жертв (навіть і не думає про них), що копає собі могилу, щоб Московщина могла йти до своєї мети. Художник В. Верещагін зобразив це надзвичайно влучно. Він намалював яму, заповнену живими і мертвими солдатами, що лежать і стоять у ній, а по них коні перевозять гармати. Це й є національний образ Московщини, московського народу, його духовності, його світогляду, культури і релігії» [662] .

[662]

Є. Соловйов. (Андрєєвич) «Очерки по истории русской литературы».

Несоціалістичний депутат говорив у Державній Думі: «У всіх народів, навіть у поган татарів, є закон і справедливість. Їх немає лише у нас у Московщині. В усьому світі є державна охорона громадян від злодіїв і напасників. Лише у нас у Московщині є свобода злодіям і напасникам». Так говорив 340 років тому московський митрополит Філіп. Чи ж тепер інакше? Ні, мої панове! Нічогосінько не змінилося ні на волосинку. Та самісінька сваволя урядовців, те самісіньке гноблення, як у попередні століття» [663] . Цей чесний москвин сказав правду урядові, і йому волосина з голови не впала за те. А в «демократичному» СРСР не лише не чути жодної критики уряду, а навпаки — тільки прославляння уряду.

[663]

М. Петров у своїй промові 1 травня 1908.

«Московські історики дивляться на нашу московську революцію крізь призму французької революції. Дуже помилковий погляд, бо засади і мета нашої революції не лише інші, а й протилежні французькій революції. Це надто добре видно у ставленні обох революцій до ідеї приватної власності. Ця ідея є наріжним каменем французької революції, головною її силою. І наслідком французької революції було зміцнення ідеї приватної власності. Московська ж революція навпаки — простує до повного знищення всілякої приватної власності. Так само вся творча сила французької «Декларації прав» полягає в її засаді політичної та громадської свободи. Засада рівноправності французької революції була лише засобом до знищення історичних перешкод на шляху вільного розвитку людини та її особистої діяльності. Метою ж була воля. Цілковито інакше склалася ідеологія та психологія революції московської і взагалі всього московського лібералізму. Метою московської революції була насамперед і понад усе — рівність. Повна і загальна рівність! Хоч би рівність голодної смерті, аби рівність. А воля була лише засобом московської революції, щоб досягнути тієї рівності. Воля ніколи не була метою московських поступовців» [664] . Висловився на цю тему і М. Бердяєв: «Європейські впливи не могли за одну сотню років змінити духовність московської нації, що творилася тисячу років, духовність азійську за походженням і змістом. Московська духовність навіть європейськи освіченої московської інтелігенції не має нічого спільного з духовністю європейців. Наприклад, європейська ідея власності цілковито чужа і незрозуміла не лише московському мужикові, а й інтелігентові. Тому і монархіст К. Леонтьєв, і соціаліст О. Герцен обидва ненавиділи європейську дрібну буржуазію. Князь П. Кропоткін, граф Л. Толстой, аристократ М. Бакунін були великі землевласники і запеклі вороги ідеї приватної власності» [665] . І в іншому творі: «Московський народ був і є фізично і духовно народом кочовим, а кочове життя силою фактів учить не визнавати власності на землю. І московський народ виховався на загарбника не лише фізичного, а й загарбника духовного» [666] , що повторює П. Чаадаєва: «Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять, зрештою, зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина — це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів» [667] . Це ж саме, лише з протилежною оцінкою, твердив Ф. Тютчев (1803–1873 рр.), повчаючи: «Московщина не може мати жодного союзу з Європою ні заради інтересів, ні заради принципів. Не існує в Європі жодного інтересу чи принципу, що не спрямовані проти московських інтересів та принципів. Тому єдина природна політика Московщини щодо Європи — це не союз з тією чи іншою європейською державою, а навпаки, роз’єднання європейських держав, ослаблення кожної. Роз’єднані і ослаблені, вони не матимуть сили виступити проти Московщини. Ми, москвини, мусимо повсякчас пам’ятати, що принципи, на яких стоять Московщина і Європа, є такою мірою протилежні, такою мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерті другої» [668] .

[664]

О. Салтиков, там же.

[665]

М. Бердяєв. «Истоки и смысл русского коммунизма».

[666]

М. Бердяєв. «Судьба России».

[667]

П. Чаадаєв, там же.

[668]

Його лист до дочки від 26 червня 1864.

Можливо шовіністами були лише крайні: праві і ліві? Адже були й помірковані москвини, прихильники європейської культури, «западники». На це відповідає М. Бердяєв: «У «западнічестві» московської інтелігенції завжди було багато чужого Заходові, багато було не лише суто московського, а й багато цілковито азійського. Європейська думка до невпізнання спотворювалася у московській свідомості. Західна наука ставала в Московщині якимось божком, невідомим критичному Заходові, і обернулася в московський беззаперечний катехизм релігійного сектанства» [669] . Це стосується і марксизму. Московські соціалісти зробили з кожного слова соціалістичного Талмуду непорушні догми своєї віри-релігії. Але водночас вони надавали цим догмам суто московського національного змісту й духу. Їхній діяч пише: «Під тиском життя і під тиском московського народу мінялися погляди наших більшовицьких вождів. І ми побачили, що радянська влада не лише відновила неподільність імперії та захистила життєві потреби Московщини, а й узагалі є владою національною, московською. Владою, що її створив московський народ для своїх потреб і за своєю подобою» [670] . Це писано 1930 року, коли Московщина виступала ще в інтернаціональній личині. Проте С. Дмітрієвський вільно чи невільно помиляється: вожді змінювали не погляди, а тактику, форми, а не зміст. Ба, навіть і форм не міняли, а лише назви тих форм. Зміст (навіть і багатьох форм) не могли змінити, хоч би й хотіли. Не могли, бо зміст культури і багатство форм творять покоління й покоління. Силу московських національних традицій починають уже розуміти і молоді письменники в СРСР: «Ми хотіли зруйнувати всі в’язниці, а побудували тисячі нових. Ми хотіли знищити кордони між народами, а оточили себе китайським муром. Ми хотіли зробити працю приємною розвагою, а запровадили пекельну каторгу. Ми не хотіли проливати ні краплини людської крові, а вбивали, вбивали і вбивали мільйони людей. Ми хотіли збудувати безкласове суспільство, а збудували кастове. Ми хотіли скасувати державу, а розбудували і зміцнили її тисячократно більше, ніж вона була. Ми хотіли повалити царат, а на спорожнілий трон посадили нового царя. Ми зривали з офіцерських мундирів царські погони, а потім запровадили їх знову. Ми ганьбили царське катівство, а запровадили своє тисячократно жорстокіше за царське і т. д. і т. п.» [671] . Такого не надрукуєш в СРСР, а тому автор переслав таємно рукопис за кордон під псевдонімом А. Терц.

[669]

М. Бердяєв. «Азиатская и европейская душа».

[670]

С. Дмитрієвський. «Судьбы России».

[671]

A. Terc (A. Siniawsky). «Co to jеst socijalizm realistyczny».

У 1917–1927 рр. московська «демократія» прославляла і ставила пам’ятники Є. Пугачову. Його розгромив О. Суворов. Сказати щось доброго про О. Суворова вважалося контрреволюцією, влада за це карала. А далі та сама влада прославляє О. Суворова, заснувала орден його імені. До 1917 р. московська «демократія» хвалила українців за їхню боротьбу з царським урядом. А після революції та сама «демократія» лає українців за їхнє «мазепинство», хоч І. Мазепа боровся не з радянською, а з царською владою. «Нас, москвинів, хоч у десятьох водах пери, але московського нашого єства не випереш», — зізнавався І. Тургенєв. Досить показово, що про теперішній московський «соціалізм» мріяли ще в минулому столітті не лише соціалісти, а й московські монархісти. Один з монархічних філософів пише: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», а об’єктивно передбачаю), що якийсь московський цар — може в недалекому майбутньому — стане на чолі соціалістичного руху і організує його так, як організував християнство римський цезар Костянтин. І я думаю, що Московщина має стати на чолі нової східної держави; має дати світові нову, слов’янсько-східну культуру, якою замінить занепадаючу культуру романо-германської Європи. Світ невдовзі мусить облишити буржуазну культуру. І новий ідеал людства вийде, безперечно, з Московщини, бо ж московський народ не має буржуазних забобонів» [672] . Отож, мільйонер С. Морозов і утримував своїм коштом аж до 1917 року на острові Капрі школу соціалістичних проповідників.

[672]

К. Лєонтьєв. «Восток, Россия и Славянство».