Московство
Шрифт:
Близький приятель Леніна писав про нього: «У В. Леніна немає нічогісінько інтернаціонального. Навпаки, він є постаттю суто національною, московською, дитиною московського духовного життя. А воно, як відомо, було і є запереченням усього європейського. І В. Ленін повів свою партію московським національним історичним шляхом. І не К. Маркс, а М. Чернишевський, С. Нєчаєв, М. Бакунін були його вчителями. В. Ленін, прочитавши Г. Гегеля, нічого не зрозумів. Свою ж діалектику він змавпував зі спростаченої Чернишевським діалектики Г. Гегеля. Так само В. Ленін не знав і І. Канта, а дізнався дещо про його філософію з жалюгідно спартачених уривків у переказі М. Чернишевського» [673] . З ним у згоді і Г. Плеханов: «В. Ленін — горлопан до мозку кісток. Його тактика — це тактика М. Бакуніна та С. Нєчаєва. Ідею професійних революціонерів він позичив у М. Бакуніна. Своє доктринерське чаклунство позичив у К. Маркса. А опертя своєї сили знайшов у півінтелігентів. Те, що у Бакуніна та Нєчаєва було лише зародком, достигло і дало великий урожай у Леніна. Цей урожай передбачав Ф. Достоєвський у своєму романі «Бєси» і тоді назвав його «шігальовщиною», від імені героя Шігальова, духовної дитини М. Бакуніна, С. Нєчаєва». Здійснені після 1917 року ідеї соціалізації землі, одержавлення підприємств, відібрання майна у буржуазії, централізована та на військовий лад здисциплінована партія, чека, НКВД і подібні ідеї проголосили московські революціонери ще 1862 року у своїй книжці «Молодая Россия».
[673]
М. Валентінов. «Чернышевский и Ленин», «Встречи с Лениным».
Московський ліберал, переляканий несподіваним поворотом революції в жовтні 1917 року, попереджав Європу: «Московська революція чи пак хаос небезпечні не лише Московщині, але й Європі. Те, що коїться на нашій землі, є значно жахливіше, ніж ви, європейці, думаєте. У нас величезна пожежа. А чому ви, європейці, вірите, що вона не перекинеться і на вашу хату? Адже московська революція — світова. А світова, за своєю природою, є агресивна, і вона не зупиниться на кордонах московської імперії. Не зупиниться, бо не може зупинитися. Не може, бо московська революція — це та самісінька престара Московщина з її споконвічним хаосом і агресивністю. І тим-то справжній зміст,
[674]
О. Салтиков, там же.
З такою ж метою інші московські патріоти попереджали, що світогляд москвина надто примітивний, простіше кажучи — дикунський. Москвин не вміє думати, він лише вірить у свої догми, на яких засноване все його життя. Мораль, етика, естетика москвина протилежні християнським, європейським. Москвин — жорстокий, нещадний до переможених, до слабших за себе. «Москва слезам не верит». Москвин ототожнює свободу з безкарністю, розпустою, безладом. Він уявляє її як право безкарно вбивати, грабувати, а тому й обожнює деспотичну владу: колись царя, тепер диктатора. Всі розрухи в Московщині завжди супроводжувалися вбивствами, грабунком і дуже часто кінчалися тим, що ворохобники простягали руки владі: «Вяжите меня». Розбишака — ідеал московської волі, а Іван IV — ідеал московської влади. Москвин не тужить за свободою, а вільне друковане і мовлене слово в Європі, висловлення протилежних думок прикро вражає москвина, він ставиться до них ворожо, як і до права робітників страйкувати. Москвини, які їздили у XVII–XIX століттях до Європи, вважали європейську волю божевіллям і непохитно вірили, що європейські держави ось-ось розваляться. В ХХ ст. московський інженер в СРСР (робітничого походження), здивований правом європейських робітників страйкувати, казав: «Ми перегнали мільйони робітників через в’язниці та сибірську каторгу, щоби навчити їх працювати».
«Як до 1917 року, так і після нього московська інтелігенція не визнавала принципово особистої ініціативи, а до виявленої немосквином ставилася не лише підозріло, а й ворожо. Москвин визнає і розуміє лише примус, загрозу кари. Так це в СРСР не тому, що більшовики винищили стару ліберальну інтелігенцію, а тому, що нова, радянська (як і стара, царська) інтелігенція насамперед щиро московська, породжена московським історичним ґрунтом. Марксистська ж балаканина московської інтелігенції в СРСР — це лише тимчасова данина моді; лише зовнішня тоненька плівка червоної фарби на дуже грубому історичному шарі московської національної духовності» [675] . До цього висновку прийшов і М. Бердяєв: «Вся історія московської інтелігенції — це власне приготування до комуністичного ладу. Відомі ознаки комунізму: спрага за суспільною справедливістю, визнання робітничого класу за альфу і омегу людства, ненависть до капіталістичного ладу і буржуазії, вороже ставлення до культурної еліти, заперечення духу і духовної творчості, сектантська нетерпимість, містичне, релігійне сприймання матеріалістичних догм і т. п. Всі ці комуністичні ознаки завжди мала московська радикальна інтелігенція… Ідеї московських народників виявилися в житті ілюзіями. Ідея особистих прав, ідея постійних реформ, ідея еволюційного прогресу суспільства, ідея парламентарського шляху до поліпшення долі робітництва — всі ці суто європейські ідеї не сприйнялися в Московщині. Перемогли в Московщині ідеї комуністичні, що їх ми щойно навели. Перемогли, бо ж вони були традиційними ідеями і московської інтелігенції і московського народу. Божок московської демократичної інтелігенції В. Бєлінський проповідував деспотію і примусовість. Він говорив, що народ такий нерозумний, що його треба силоміць тягнути до його ж щастя. Він зізнається, що якби був царем, то був би деспотом заради справедливості… Розум і душа москвина легко переходять від однієї крайності до протилежної. Обидві завжди ортодоксальні і не визнають ніякої середини. Царська теократична Московщина не відійшла ще в історію, а тільки змінила назву на пролетарську і теж теократичну. Царська самодержавна імперія мала свої ідеологічні корені у православній вірі свого народу. Вірі, що визнавала ту імперію за священне царство, за теократію. Пролетарська імперія має свої ідеологічні корені також у вірі свого народу. Вірі, що визнає пролетарську імперію за священне царство, за соціалістичну теократію… Царська Московщина стояла на православному ортодоксальному світогляді і вимагала від підданих, щоб вони визнавали його сліпо, без жодних застережень. Пролетарська Московщина стоїть на соціалістичному ортодоксальному світогляді і ще з більшим примусом вимагає від підданних визнавати його навіть ентузіастично. Священне ж царство не може бути чимось іншим, як деспотією світогляду, не може бути неортодоксальним, і тому воно завжди винищує «єретиків». «Правовірне» сектантство, а з нього і деспотія світогляду та нищення «єретиків» — все це було ідеологічною основою Московщини від ХІ ст. по сьогоднішній день. Духовні основи царату і більшовизму — цілковито тотожні… Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Більшовизм — явище глибоко внутрішнє, московське, національне. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що нуртує в душі кожного з нас, москвинів. Більшовизм — це природний синтез Івана IV з К. Марксом. Більшовизм є третім виявом московського загарбництва. Другим була імперія Петра І. Першим — московське царство Івана IV. Більшовизм є неминучим етапом історії московського народу» [676] .
[675]
Г. Федотов. «Россия и свобода» (переказ).
[676]
N. Berdyaev. «The Origin of Russian Communism» (переказ).
Перемогу В. Леніна над О. Керенським москвини (і наші невігласи) пояснюють демагогією Леніна, що проголосив гасла: «Геть війну!», «Грабуй награбоване!», «Війна палацам, мир халупам!» тощо. Але чому саме такі гасла і саме москвини підхопили і пішли за ними? Українці мали багато причин піти за гаслом «Геть війну!», але навіть московські історики визнають той факт, що українці кидали 1917–1918 рр. фронт останніми і лише за наказом української влади. Гасло «Грабуй награбоване!» мало впливало на українців. На справжню причину перемоги Леніна кидає світло один з розумніших москвинів: «Подібність революції 1917 р. до кризи 1616 р. відома аж до дрібниць. Зовнішня війна, династична криза, господарча криза, селянські повстання і спалення маєтків, голод у містах, широко розповсюджений розбій, душогубство, партійна деспотія, нездарність провідників, демагогія, розперезаність міської черні і подурілого селянства — все це, вся ця агонія 1917–1918 років є достеменною фотографією Московщини 1606–1612 років. І діючі сили, і мета, і навіть головні гасла були приблизно ті самі і тоді, й тепер… Як тоді, так і тепер криза спочатку була династичною, але дуже скоро обернулася на політичну. Як тоді, так і тепер кризу започаткували вищі кола суспільства, але вона дуже швидко поширилася та захопила весь народ. Як тепер, так і тоді народний рух був не лише проти багатих, землевласників, але й проти всілякого громадського ладу. Хоч тоді (як і тепер) той рух не мав нічого спільного з європейським соціалізмом, проте і в 1606–12 роках проголошували ідеологію соціалізму, пристосовану до розуміння дикої московської юрби. Однобока і пласка ідеологія тодішнього «більшовика» Івана Болотнікова нічим не відрізнялася від ідеології «революційної демократії» 1917 року. Так само й серед діячів 1606–12 років можна знайти представників усіх партій 1917 року. Тоді була і розгромлена «права партія» (П. Ляпунов), і «соціалісти» (І. Болотніков), і тодішній О. Керенський (Ф. Андронов)… Ця подібність стає ще наочнішою і безсумнівною, якщо пригадаємо, що 1606 року був такий самий вибух національної стихії у немосковських народів, як і в 1917 році. Так! Наш старий, споконвічний більшовизм є в кожного з нас, москвинів. Ленін лише використав цю нашу суто московську стихію» [677] .
[677]
О. Салтиков, там же (переказ).
Що ж сталося 1917 року? Інший розумний москвин відповідає: «Ніякої революції не було в Московщині 1917 року. Бо ж революція — це насильницька і швидка зміна старого змісту на новий зміст. Зміна самих лише форм (хоча й яка швидка) є лише прискоренням еволюції. Тепер у Московщині і загарбаних нею країнах бачимо фотографічно докладний образ часів Івана IV, Миколи І в усіх без винятку царинах життя. Що ж сталося 1917 року?.. Перше. Ослабла державна влада, і московський народ своїм непомильним національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії. Тому він і вчинив такий самий заколот, як і під час Кримської чи Японської програних війн. Московський народ інстинктивно відчув свій порятунок насамперед у твердій владі… Друге. Так само інстинктивно московський народ учинив заколот проти фізіологічно чужого йому духу Європи, що після 1905 року хоч і дуже слабенькими струмочками, проте почав протікати до імперії. Москвин підсвідомо відчув у тому європейському струмочку свого найнебезпечнішого ворога і з жахливим поспіхом замурував усі більші чи менші дірочки у «вікні в Європу». Не дерев’яна, а залізобетонна завіса опустилася» [678] . Д. Мережковський віщував ще 1907 року прихід більшовизму і помилився лише на кілька років. Так само М. Бердяєв 1907 року писав, що більшовицька партія за своєю ідеологією стоїть найближче за інші партії до ідеології, світогляду московського народу. Тому в майбутній революції більшовицька партія переможе всі інші партії, бо її підтримає весь московський народ [679] . Подібний погляд поділяють інші автори: «Наші московські лицеміри кажуть, що московський народ невинний, не відповідає за більшовизм, бо, мовляв, комунізм — це європейська бактерія, що її занесли до Московщини чужинці і нею заразили добрий, богобоязливий московський народ. Хай ті лицеміри доведуть, що молоко не скисає, коли
до нього потрапить бактерія. Коли та сама кислотна бактерія потрапить у воду, то вода не скисає. Чи ж не писав у минулому столітті французький історик Ж. Мішле, що «основою життя московського народу є комунізм, що виявляється в общині». І чи не відповідав йому О. Герцен: «Вас, європейців, стримують ваші приватно-власницькі забобони, а ми, москвини, тих забобонів не маємо» [680] .[678]
Д. Мережковський. «В тихом омуте».
[679]
М. Бердяєв. «Духовный кризис русской интеллигенции».
[680]
А. Масаiнов, там же (переказ).
«Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за більшовизм. Ми самі покликали його до життя. Він зродився на нашій московській землі. Він є щиро московське національне явище і то дуже старого походження. Споконвічний, престарий, він сидить усередині кожного з нас, москвинів. Тому він і приніс перемогу В. Леніну в 1917 році і підтримує радянську владу досі. В. Ленін лише використав реально цей наш рідненький більшовизм у кожному з нас. Більшовизм — це остаточне, історично логічне завершення будови московської державності. Завершення психічне і логічне» [681] .
[681]
О. Салтиков, там же.
З ним погоджується і професор Г. Федотов: «До більшовицької партії вступили щоправда і немосквини, але їх було значно менше, ніж москвинів. Казати, що більшовизм ніби не має нічого спільного з московським народом — це казати неправду. Більшовики захопили державну владу в Московщині дуже легко, без ніякого спротиву, але в усіх немосковських окраїнах вибухла запекла війна проти більшовизму і більшовиків. Отже, було щось таке в духовності москвинів, що захоплювалося більшовизмом. Ґрунт більшовизму в Московщині підготували: історичне фізичне і духовне рабство, община і самодержавство царів. Московський більшовизм є природним витвором історичного життя московського народу. Витвором щиро московським, національним. А накидає Московщина світові комунізм, керуючись лише своїми державними інтересами» [682] . «Ф. Достоєвський — пророк московської революції і більшовизму в найповнішому розумінні цього слова. Революція 1917 року — достеменно така, якою він її пророкував. Десятки років перед 1917 роком він показав нам, як на долоні, її ідейні основи, її внутрішню логіку, її зовнішній образ. Його «Бєси» — це роман не про наявне, а про прийдешнє. У московському житті 1860–1970-х років не було ще ні Ставрогіна, ні Кирилова, ні Шатова, ні П. Верховенського, ні Шігальова. Ці люди з’явилися пізніше. Ф. Достоєвський відкрив нам тоді ще приховану, глибинну основу більшовизму» [683] . Про те, що — більшовизм є законною дитиною московської духовності і життя, писали В. Брюсов, М. Клюєв, З. Гіппіус. Неминучість його приходу віщували Ф. Тютчев [684] , М. Лєрмонтов, М. Салтиков-Щедрін [685] , К. Лєонтьєв, Д. Мережковський, О. Салтиков, О. Блок [686] , Ф. Достоєвський [687] та інші. Московський міністр Д. Толстой писав ще 1875 року: «Кожне намагання запровадити в московській імперії європейські парламентські форми влади приречене заздалегіть на невдачу. Якщо скинуть самодержавну, деспотичну царську владу, то на її місце автоматично прийде значно деспотичніша — комуністична, за вченням К. Маркса, чию теорію я вивчив дуже уважно» [688] . Д. Толстой знав духовність та світогляд москвина краще, ніж ліберал П. Мілюков та соціаліст О. Керенський, які спробували 1905 та 1917 років накинути московщині саме оті європейські парламентські форми: москвини вигнали обидвох за кордон, а посадили на трон нового царя Леніна, як і віщував Д. Толстой. На знанні душі москвинів ґрунтувалася і впевненість попередників більшовизму: «Хоч московський народ темний, але він розуміє і цінить високо общинні засади, зокрема засаду громадської власності на землю. Отже, він є комуністом традиційно й інстинктивно. Тому наш московський народ, не дивлячись на свою некультурність, стоїть ближче до соціалізму, ніж культурні європейські народи» [689] .
[682]
Г. Фєдотов. «Судьба империи» («Новый Журнал», листопад 1947).
[683]
М. Бердяєв. «Миросозерцание Достоевского».
[684]
Див. його: «Пророческие сны», «Иным досталось», «Святая ночь», «Над этой темною толпой» та iншi твори.
[685]
М. Салтиков-Щедрiн. «Помпадуры и помпадурши».
[686]
Див.: «Россия», «Возмездие».
[687]
Ф. Достоєвський. «Бесы», «Братья Карамазовы».
[688]
W. von B"ulov. «Denkw"udigkeiten», квiтень, 1931.
[689]
П. Ткачов. Собрание сочинений.
Московські емігранти-антикомуністи теж добре розуміють справжню природу комуністів: «Політичний і суспільний лад у СРСР є таким, що служити національній Московщині мають можливість лише члени КПРС, енкаведисти, комсомольці. В їхніх руках уся влада. І вони справді служать не ІІІ Інтернаціоналу, а Москві-ІІІ Римові. І ми, московські антикомуністи, були би зрадниками своєї батьківщини, якби знищуючи радянську владу, вбивали тих фактичних московських патріотів з п’ятикутною зіркою на чолі. Не дивімося на ту чортівську зірку. Дивімося на біографії тих позірчених людей і оцінюймо їх за їхніми заслугами перед Московщиною. А їхні заслуги великі. Саме вони, а не хтось інший, врятував нашу імперію від розвалу. Щобільше! Саме вони піднесли Московщину в міжнародному житті на найвищу височінь за всю нашу історію» [690] . І в іншому емігрантському виданні: «Коли впаде радянська влада, ми не сміємо вважати за злочин колишнє членство в КПРС чи навіть службу в НКВД. Ми також не сміємо давати жодних привілеїв тим, хто сидів у радянських в’язницях і таборах чи взагалі були гноблені радянською владою. Всі права, посади, відзнаки, нагороди тощо, що їх здобули люди за радянської влади, мусять мати правочинність і після радянської влади» [691] .
[690]
«Голос Народа», 1952. – Ч. 21.
[691]
Журнал «Посев», Великоденне число, 1952.
В СРСР вихваляють і прославляють Петра І. Та окремі письменники, використовуючи московські державні архіви, описали Петра таким, яким він насправді був. Б. Пільняк писав, що Петро — людина цілковито ненормальна: сифілітичний, повсякчас п’яний, з дикими нападами «тоски и буйства». Він не мав ніякого почуття відповідальності. Цілковито не розумів ні логіки історії, ні фізіології народного життя. Був жалюгідно малописьменний і книжок не любив і не читав (те саме писав історик В. Ключевський). Маніяк. Боягуз. Здитинілий дикун, що все своє життя бавився в «солдатики», паради, кораблі, війни, бенкети, за ідеал поведінки вважав п’яні звички голландського матроса та солдатської казарми… Найбрудніший цинік, заперечував не лише все гарне, красиве в людині, а й заперечував саму людяність. Цінував життя людини не більше, як життя блощиці. Коли йшов повз якесь будівництво, а робітники кидали роботу, щоб йому уклонитися, то він своєю «дубинкой» убивав їх на місці, мовляв, щоб не марнували час на поклони. Коли ж навчені таким досвідом робітники не кидали роботи і не кланялися йому, то вбивав їх за те, що, мовляв, не шанують свого царя. В Лейденському університеті він з своїм почтом дивився, як студенти розтинали труп. Побачивши огиду на обличчях свого почту, наказав всьому почтові гризти зубами мертвяка. З жінкою фельдмаршала П. Румянцева повівся прилюдно так, що не можна висловити в книжці… Ніякою мораллю не стримуваний, розпуствував прилюдно. Сифілітичний, одружився із знаною всім повією, коханкою кн. Меншикова. Велике, смердюче, на тонких ногах тіло згноїли пранці. Бабське обличчя, обвислі щелепи, п’яні, дикі, божевільні очі. Не любив міняти білизну, носив брудну, смердючу тижнями. Велике тіло на тоненьких ніжках, з маленькою головою нагадувало брудне опудало. Обличчя повсякчас смикалося, кривилося. Дуже боявся високої стелі і тому в своєму кабінеті тримав натягнуте полотно трохи вище за свою голову. Навіть на московську міру був нелюдською потворою морально, духовно і фізично» [692] . Таким був, за словами москвинів, їхня національна гордість, «великий преобразователь» і перший імператор народу, що має «вирішувати про шляхи Європи і завершити розвиток людства, встановити справедливість у всьому світі» (М. Погодін). Має «дати світові нові ідеали людства, нову культуру» (К. Лєонтьєв). Має «дати світові нову релігію» (О. Хомяков). Має «рятувати світ від хаосу» (П. Чаадаєв). Має «визволити робітництво всього світу від визиску, лиха, злиднів, нещасть» (В. Ленін). Має «керувати поступом нової культури нового суспільства» (М. Бухарін). «Москва-ІІІ Рим, а четвертому не бывать» (Філофей). «Москва всему свету голова» (Аввакум). «Москва — столиця світового пролетаріату» (С. Єсєнін). «Геній московського народу оберне вічні льодовики на тропічні сади з пальм та квітів, заселить Місяць» (М. Хрущов).
[692]
Б. Пiльняк. «Его Величество Кнехт», О. Толстой «День Петра» (переказ).
І все це зробить народ, який водночас «не дав світові нічогісінько, жодної ідеї до скарбниці людських ідей, нічого не зробив задля добра людства; нічим не допоміг поступові людства» (П. Чаадаєв). «Народ дикунів та виродків людських» (О. Герцен). «Не народ, а пекельна потвора» (В. Розанов). «Народ, який блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги» (Ф. Достоєвський). «Народ, який, якби й провалився скрізь землю, то нічогісінько у світі, ні найменшого цвяшка не захиталося б» (І. Тургенєв). Народ, що «Игом рабства клейменный, безбожной лести, лжи тлетворной и лени мертвой и позорной, и всякой мерзости полный» (О. Хомяков). Народ «байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, що цілковито не визнає звичайнісінької людської гідності, що цілковито не визнає ні вільної людини, ні вільної думки» (О. Пушкін). «Народ волоцюг і злодіїв» (С. Рождественський). «Сатанинський народ» (З. Гіппіус). «Найбездарніший народ, без натяку на творчість» (Г. Успенський). «Не народ, а худоба, хам, дика орда душегубів, злодіїв» (М. Булгаков). Народ, що «ненавидить волю, обожнює рабство, любить ланцюги на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично і морально, століттями живе у темряві, «мракобесии» і пальцем не поворухнув до чогось людського, але готовий повсякчас поневолювати, гнобити всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства» (В. Шмельов). Народ, що «досі не показав, що він може жити по-людськи, отже, не має права жити серед цивілізованих народів» (С. Волконський).