Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Я вискочив на клітку, впер руки в боки і обвів очима натовп. Мартишка піді мною, певно, відчувши всю серйозність моменту, зайняла таку ж саму позу і набундючено зиркала поверх носа на юрмисько сантафейців.
— Любі друзі! Мій компаньйон повернеться десь через тиждень, — голосно проказав я. — Йому потрібні ще мавпи, багато-багато мавп, джентльмени.
— Мавп більше немає! — крикнув хтось із натовпу.
— Піднапружтесь, товариші, зберіться і наловіть ще!
— Мавп більше немає! — рявкнуло одразу кілька голосів, а потім хтось уже тихше додав: —
Я втомлено всміхнувся.
— Двісті… даю двісті песо за мавпу, — запропонував я.
Натовп обурено загудів.
— О’кей, джентльмени! Двісті п’ятдесят і за роботу!
— П’ятсот! Так, так, давай п’ятсот за кожного хвостатого і ні на песо менше! Ти ще своє заробиш, ґрінго! — доносилось звідусіль.
Не такі вже вони й прості, ці сантафейці, подумав я.
— Насправді я з того нічого не отримаю, — скрушно зітхнув я. — Я винен Артеміусу десять тисяч доларів. І через це він бездушно експлуатує й ображає мене.
Юрма засоромлено принишкла, пригадавши мою перепалку з білобрисим начальником. В очах сантафейців засвітилось співчуття. Хтось навіть вийшов з натовпу й любляче погладив мене по плечу.
— Добре, — зрештою мовив я, понуривши голову, — хай буде п’ятсот. Хоча… — зненацька мене осінило, — …скількох мавп ви ще зможете добути, джентльмени?
Сантафейці порадилися між собою і випхали поперед натовп старезного дідугана, мабуть, найбільш досвідченого серед усіх.
— Десяток, може, два, — крякнув старий, шамкаючи беззубими яснами. — Не більше, сеньйоре. Подивіться навколо: ліси геть спорожніли.
Зборисько похнюплено мовчало. Мавп у Чіапасі таки справді більше не було.
— А може, якби ми… — обережно почав я, потроху розкручуючи свою крутійську думку, — ну, скажімо, імітували втечу мавп із табору, — і зиркаю на індіанців.
Натовп наставив вуха і підсунувся ближче.
— Навіщо? — спитав хтось.
— Ну, просто імітували втечу, — гнув далі я, — а насправді я б віддав вам усіх мавп, припустімо, по 350 песо. Зате потім, коли приїде Артеміус, ви продасте їх йому по 500 і заробите значно більше, ніж якби гасали довколишніми лісами за останніми вцілілими мавпами, — одним духом випалив я.
Десь із хвилину мексиканці напружено розумували, пережовуючи почуте. Потім хтось побіг на окраїну села і притяг звідти справжнісінького індіанського очкарика. «Місцевий професор», — подумав я, окинувши поглядом хлопця.
Переляканому очкарику довго пояснювали суть питання. Потому «професор» щось попросив і йому принесли два старезні калькулятори й рахівницю. Півгодини розумака проводив складні математичні розрахунки на калькуляторах і маніпуляції з рахівницею. Зрештою він буркнув «perfecto!», а за ним всі мексиканці водночас схвально затрясли макітрами.
— Ми згодні, сеньйоре!
— Можна сказати вашому Артеміусу, що знову цілий тиждень йшов дощ, з гір посунули селеві потоки і накрили ваш табір, — запропонував Хав’єр. — Скажете: мавпи загинули, а ті, що вціліли, повтікали
назад у джунглі.— Правильно, — натовп схвально зааплодував. — Ми з нього здеремо потім усі 700, куди він дінеться!
Наступного дня я відіслав Тьомику телеграму такого змісту:
« Дощ не припинявся тиждень крп гір селевий потік крп половина мавп мертві км половина втекла крп що робити Макс».
Тьомик відповів майже миттєво:
« Негайно купуй нових Артем».
На що я відписав:
« Аборигени не продають дешевше п’ятиста песо Макс».
« Чорт ними крп бери п’ятсот крп буду завтра Артем», — відгукнувся мій напарник.
Радісна звістка вихором прокотилася по Санта-Фе і всюди закипіла, забулькала робота. За півдня сантафейці оббігли всі навколишні села і напозичали в родичів цілу купу грошей. Потім, ставши у чергу, кожен підходив до мене і забирав собі по мавпі чи по дві, віддаючи за кожну рівно по 350 песо. Опівночі у таборі не зосталося жодної мавпи, одні екскременти. Кілька чоловіків лишилося, щоби допомогти мені потрощити порожні клітки, розтяти намет, розкидати спорядження і позагиджувати усе грязюкою, імітуючи сліди проходження селевого потоку.
На ранок усе було готове, щоб зустріти Тьомика-Артеміуса, мого начальника…
Я сидів коло ілюмінатора в довгому, мов голка, салоні сучасного «Embraer ERJ-145» мексиканської компанії «AeroMexico». Літак маневрував, вирулюючи на злітну смугу. За якусь мить пілот, не пригальмовуючи, вшкварив повний газ, рвонувши з місця, наче винищувач. Крісло приємно зарипіло під моєю вагою.
— Я думав, ти собі голос зірвеш у Санта-Фе, — сказав я Тьомику.
Мій напарник зручніше вмостився ліворуч від мене, послабив ремінь безпеки і посміхнувся.
— Я старався, друже, хоча, звісно, хотів би, щоб ти був на моєму місці.
— Ти чудово зіграв, чувак, — я поплескав його по плечу, — не прибіднюйся! Ніхто не зміг би волати переконливіше за тебе.
— Та я знаю, — без лишньої скромності відказав Артем, — але я б з радістю пожертвував акторськими лаврами заради одного погляду на те, як ті троглодити купували своїх же мавп по 350 песо штука!
І ми від душі розреготалися. Я покликав стюардесу, попрохавши принести нам по келишку вина.
— А тобі як там було? Не боявся, що аборигени щось пронюхають?
— Ніскілечки. Кажу ж, після твоєї феєричної істерики вони ще й співчували тому, що в мене такий лютий бос. Щоправда, один раз я здрейфив, побоюючись, що сам себе викрию. Це тоді, коли ти прислав свою першу телеграму.
— Чого б то?
— « У готелі в Мехіко зустрів продюсерів з Голівуду. Шукають мавп для масової сцени якогось фільму», — процитував я. — Га-га-га! От чорт, чувак, я думав, що в штани там накладу, читаючи твоє послання, так тужився, щоб не розреготатися.